Байка про українську мораль

Наталка Киянка, для "Хвилі"

Мораль

Свідомо закладаючи у назву такий собі підвох, адже мораль не буває українською, чи російською, або західноєвропейською, навіть американською не буває, хоча багато хто любить у нас поговорити про європейські цінності свободи та демократії, що є на мій погляд, також загальними чинниками та здобутком логічного еволюційного розвитку зазначених суспільств, адже всі вони чи майже всі проходили і «дикий капіталізм» і репресії інквізиції і тоталітаризм, а все ж хочу поговорити про мораль.

Зважаючи на те, що проблеми інших країн мене цікавлять лише в контексті наших перспектив або необхідності співробітництва (ну не в лісі ж, чи на острові живемо) або співіснування з декотрими на карті, тому поговоримо про так звану українську мораль, її наявність чи відсутність у нашому суспільстві, рівень розвитку та взаємозалежність цього рівня з матеріальним рівнем розвитку країни.

Коли я не знаю точного визначення слова завжди заглядаю у вікіпедію.

Морáль — система формальних, у вигляді правових приписів поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві, практична реалізація положень якої забезпечується громадським осудом та іманентним імперативом соціалізованого індивіда.

Проте, це занадто розумно та не дуже зрозуміло для широкого загалу, тому, як на мене, мораль це просто такий собі захисний бар’єр у суспільства чи індивідуума, переступивши через який наступає саморуйнація останніх. Простіше навести приклад біблійних Содома і Гомори, не дивлячись на те, що вони не самі зруйнувалися, таким був Божий задум, але все ж таки до того йшло…

Суперечки про те, що ж первинне для суспільства матеріальне чи духовне точаться вже сторіччя, навіть більше. Про моральний нігілізм, Макіавеллі, Платона, та ін. говорити не буду, оскільки, не дуже добре володію матеріалом, та й це хліб філософів розбиратися у всіх цих «течіях» (філософія- це не моє).

Маркс теж можна сказати ставив матеріальне понад духовне. Проте, соціалізм, що войовничо будувався Росією через вождизм, та інструментарії Гулагів та Соловків, тисячі вбитих та морально покалічених, у нашому випадку не прижився. Росія продовжує свої маніакальні спроби побудови тоталітарної держави, але то їх справа. Та й не соціалізм у них вийшов зовсім, а авторитаризм, а останній скоріше побудували Швеція та Данія із Норвегією.

Взагалі вважаю, що ми дуже багато уваги та своїх життєвих емоційних ресурсів приділяємо зараз Росії та «братському» народу загалом. Це відволікає.

Кожен «чих» колишнього брата ми активно обговорюємо всім суспільством. «А знову хочуть з нами дружити… Згадали падлюки, що ми брати… не простимо, не забудемо…» . Про них просто необхідно забути. Бажано на декілька сторіч. Росію необхідно сприймати, як неминуче зло поряд з нами на світовій мапі, не інакше. Фактор Росії необхідно враховувати, прораховуючи її дії на три кроки вперед, проте, жити вічними комплексами «молодшого ображеного брата» згубно для країни. Нам своє робити. Адже, щоб вижити на світовій мапі Україна, як не крути, повинна стати сильною та самодостатньою.

Інакше пропадемо, «затопчуть» сусіди – світ же ж не змінився, він такий як і був сто років, сторіччя, тисячоліття назад. Змінилися інструментарії світової політики. Світ та людська сутність змінюються вкрай повільно. Сильні, як і раніше, все ще вирішують свої проблеми та «вириваються вперед» за рахунок слабких. Всі, враховуючи наших закордонних «друзів» мило посміхаються в очі, клянуться у «вічній дружбі», проте добре рахують власні гроші та розуміють свій інтерес. Але про це я вже писала.

Зважаючи на те, що Україна сторіччями йшла у фарватері російської політики, перш за все, як її найбільша та найцінніша колонія, у нас тепер виникли дуже великі проблеми, що й не дивно, як з матеріальними так із духовними аспектами суспільного життя.

З матеріальним аспектом тому що метрополії споконвіку «відкачують» з колоній найцінніші ресурси, вони безбожно експлуатуються, адже газові та інші ресурси відсмоктувалися перш за все у Європейській частині і царської Росії, і в СРСР, а не в Сибіру та на Далекому Сході. Навіть, якщо на той час були відсутні прогресивні технології по їх видобутку у несприятливих умовах, якби вони й були -доля колонії віддавати все найкраще: ресурси, людей для проведення войовничої загарбницької політики, кращі мізки для процвітання науки та культури метрополії. Внаслідок цього виникає занепад будь-якої колонії, тому не лише наша історія була такою складною та суперечливою. Дехто навіть скаже, що ми були у превілігійованому становищі, «у дружбі» з росіянами, проте, ми не розвивалися самостійно, тому не можна сказати впевнено, що було б з Україною, якщо б вона розвивалася окремо від чужорідних впливів. На мій погляд, наша культура, наука, література, філософія, людський ресурс постраждали невиправно внаслідок цього. Проте, все це гадання на «кофейной гуще», а в житті краще ставати все ж реалістами та прагматиками.

З моральними чи духовними питання ситуація у нас склалася ще гірше. На жаль, українське суспільство на сьогодні вкрай складно назвати моральним та високодуховним.

Не лише у владній верхівці все погано, там взагалі ситуація кризова, і навіть три Майдана (Революцію на граніті вважаю першою спробою молодої прогресивної частини суспільства змінити ситуацію на краще) не виштовхнули наверх нормальних, патріотично налаштованих, тверезо мислячих та високопрофесійних «модераторів» сучасної України.

На жаль, ні нової партії, ні прогресивного суспільного руху останній Майдан також не створив, внаслідок чого на останніх виборах народ знову обирав між поганим, дуже поганим, новим-старим та «а може повірю цим знов…». Нові обличчя з’являються, проте вони все ж не змінюють загальну картинку, тобто стан справ у країні.

Реальність така, що Україна бездарно втрачає один свій шанс за іншим, починаючи з студентської революції на початку 90-х, коли партократія була дезорієнтована, ще не виникло такого олігархатуяк маємо тепер, коли можна було без крові «посунути» всіх цих комуністично- комсомольсько- партійних діячів від влади, коли країна мала шанс проголосувати за Чорновола, чи когось іншого, аби лиш не «партійного діяча».

Можливо у нас була б інша реальність сьогодні? А можливо це також екстрасенсорика і український народ повинен пройти свій шлях саме таким чином.

Напевно справа навіть не у владній верхівці, а у всьому суспільстві загалом, політики ж плоть від плоті та кров від крові наші представники. Розумію, що така думка вже крамольна, але ідеальні політики та влада не виникають у неідеальному суспільстві. Хоча ідеальність взагалі ефемерна категорія.

Для прикладу, візьмемо середньостатистичну українську родину, три покоління якої приймає участь у виборчому процесі.

Наймолодше покоління, молодь, сучасні студенти, як правило приймають участь у виборах за умови, якщо на цьому можна заробити або підробити. Студентські гуртожитки то ж завжди Клондайк для політичних агітаторів, маніпуляторів та обслуги усіх партійних діячів та мажоритарників. Виборці скопом – бігати далеко не треба. За 200-300 грн є дешевий електорат. Певна річ студент, особливо той, що опинився далеко від батьків, завжди голодний. Проте навіть «домашні» студенти (в сенсі не свійські, а ті що при татах з мамами) дуже легко спускають «гроші на вітер», завжди шукають підробіток на кафешки та бари, інколи й на хліб (навчання — дороге задоволення) матеріальний достаток ж в родинах різний… При цьому розумних та свідомих дітей у нас не дуже й багато. Одиниці розуміють, що не участь у виборах, або взяті сьогодні 300 грн, років через п’ять можуть обернутися повісткою з військкомату та участю в АТО. Всі ж не відкупляться.

Середнє покоління українців, саме тих, хто на сьогодні є головним виробником ВВП, тобто до пенсії ще далеко, діти підросли, є ще сили та здоров’я працювати, дитячо-юнацькі ідеали здебільшого розгублені у жорсткій боротьбі за «хліб насущний» та розбиті об необхідність вчасно годувати власну родину. Якщо ідеали ще були змолоду звісно. Проте й були вони далеко не у всіх.

Одна моя знайома, огрядна жіночка майже чи трохи старша середнього віку, проголосувала за Януковича тому, що «ой, який гарний мужчина…». Просто на фоні її маленького на зріст та щуплого чоловіка він їй дуже подобається. Плюс авторитарні замашки та показна рішучість «розберуся з тими казлами, что мєшают нам жить» та «романтично-шансонівське» бідне дитинство кандидата, зробило вибір не за одну совково виховану людину. Мої кволі спроби пояснити, що чоловіка сутність не вимірюється центнерами «живої ваги», а рішучі чоловіки не падають від пожбуреного у них яйця, успіху не мали. До речі, знайома має вищу освіту і зробила досить непогану кар’єру у державно-бюрократичному апараті.

Проте, саме категорія зазначених жінок дуже поширена у нашому суспільстві. Саме вони є активними споживачами усіляких серіалів та шоу програм про високоморальних бандитів та покидьків, що наприкінці епохальної історії виправляться, а також гувернанток-злидарок-путан, що «впіймають свою жар-птицю за хвіст» та вийдуть заміж за моральних мільйонерів, які «відправлять у відставку» багатих та розумних, навіть красивих, проте цинічних наречених.

Чоловікам, зазначених дам, давно вже приїлося тихе (проте не завжди) сімейне щасливе життя і вони шукають, або створюють «альтернативне щастя на стороні», або у сугубо чоловічій компанії все частіше шукають його на дні пляшки «истина ж в вине». Разом з тим, вони активно слідкують та обговорюють всі політичні кризи та проблеми країни, щоразу доводячи, що кожен сантехнік може стати успішним політиком, якщо буде справжнім мужиком…

Найстарше покоління наших бабусь та дідусів, що є злиденним прошарком нашого суспільства, взагалі найбільш «запущений» випадок. 90 відсотків з них, за винятком депутатів, суддів, прокурорів та інших чиновників отримали пенсію у розмірі 1000 – 1500 гривень. Вони виживають сьогодні на зазначені кошти, тому верхом суспільного цинізму є звинувачення їх у любові до гречки та інших дарунків «сильних світу», які постійно скуповують на виборах їх голоси.

Ось такий виборчий розклад склався здебільшого у нашому передвиборчому суспільному пасьянсі на сьогодні, оскільки всі вище перераховані категорії українців і є тими самими «високоморальними» активними та не дуже виборцями. І, зважаючи на такі реалії українське суспільство продовжує щиро дивуватися, звідки у нас взявся у президентах Янукович та його «високодуховні» соратники? Більше того, одна частина суспільства продовжує звинувачувати іншу (молодь — середній вік і бабусь), або ж інша частина країни (Захід – Схід чи Північ — Південь) у проблемах власних та країни загалом…

Проте шлях свідомої частини суспільства та реалістів це не постійні звинувачення один іншого та пошук винуватого. Це шлях суспільних прогресивних змін та покращення (навіть страшно вживати вже це слово). Тобто, шлях реформування України, який на мій погляд, не можливий без змін свідомості кожного індивідуума та збільшення пасіонарної частини суспільства. Ну, хтось же повинен робити реформи або хоча б їх підтримувати? Наголошую відразу, що не вірю у іноземну «безвозмездную» допомогу у розв’язанні зазначеної проблеми. Ні грузини, ні американці, ні марсіани навіть нам не допоможуть. Потрібні активні дії самих українців, їх воля до змін, сила духу нації, що хоче вирватися з болота сторічних невдач.

І мова йде саме про моральні зміни українців на краще, вони ж то тісно взаємопов’язані і з змінами матеріальними. Адже це значить подолати всепоглинаючу нас брехню, злодійство, як у верхах так і в низах, аморальні спроби верхів стати вже навіть не мультимільйонерами у злиденному суспільстві, а просто «аз м єсть царь… царь, очень приятно — царь», спроби вирватися в царі за рахунок слабкого та й так вже бідного, шляхом фінансових афер, усіх цих Елітацентрів, тобто нечесний та не чистий на руку бізнес, недолугі та не далекоглядні спроби продати свій голос на виборах більшості населення. У нашого суспільства купа проблем, перш за все моральних. Відкидати, не боротися з ними не логічно. Крім того, така боротьба не матиме успіху та, як наслідок, не призведе до бажаного покращення матеріального життя українців та збільшення конкурентноспроможності країни загалом.

І наостанок про силу духовного. Війна на Сході показала силу духу частини українського суспільства, хай навіть не усіх його представників, але усіх прошарків, його свідомої пасіонарної частини. Війна показала, що у нас є справжні українські чоловіки, що здатні погано озброєними виступити добровольцями, або не ховатися від мобілізації, та зупинити, навіть ціною власного життя добре озброєну, проте погано вмотивовану армію надсильної сусідньої держави. І вони здебільшого не пояснюють це своєю високо духовністю, моральними аспектами, всі ці вчорашні студенти з Майдану, програмісти, водії, будівельники, селяни. Моральні люди взагалі мало говорять про мораль. У Київському військовому шпиталі мене вразив простий запорізький хлопчик Вася (ім.»я змінено з морально-етичних міркувань), 25 років, у руках якого розірвалася граната. Вийшов з Іловайського котла живим, розповідав про все просто, без патріотичного «надриву», як виходили, чим харчувалися при цьому, як внаслідок прикрого випадку залишився без зап»ясть і з пошкодженим зором. Ніколи не втрачав сили духу, посміхався, хоча стороннім людям було боляче дивитися і на нього і на маму, дуже просто казав: «Так я один постраждав (прийняв вибух на себе), а могли б ми всі…».

А свідомо налаштована цивільна частина суспільства підтримувала їх у скрутну годину продовольством, теплим одягом, бронежилетами-касками, зброєю, грошима та стане волонтерити, не думаючи про власний зиск та чим годувати власну родину. Тому що розуміють, що живуть у цій країні і якщо, не можуть тримати зброю, то все ж повинні хоч чимось допомогти.

Так народжуються великі нації, хто б там що не казав… Це вірний шлях перемоги духовного та, матеріального, якщо перемога наша таки буде. Якщо її не заговорять, та на неї «не заб»ють» самі ж українці.

Проте чи може тривати досить довго «голий ентузіазм» волонтерів та активної частини суспільства, що робить їм пожертви? Напевно, що не може. Рано чи пізно настане розчарування та апатія, що ми й спостерігаємо зараз у здебільшого різного рода обивателів, песимістів-панікерів, бідних ледь животіючих пенсіонерів та інших люмпенізованих прошарків українців, яких «накручують» проплачені нашим підступним «братом», тролі.

Тому потрібно якось припиняти говорити про реформи, а просто їх проводити, та шукати якийсь консенсус, простою мовою укладати новий суспільний договір між нашими верхами та нами (низами). Розкуркулення олігархів це хороша утопічна казка, втілюючи у реальність яку ми можемо втратити країну, адже при найменших спробах забрати їх власність, олігархат буде чинити суспільству шалений спротив. Я не думаю, що свідомі українці заради того щоб «поховати» з десяток не моральних та відверто брехливо-цинічних людей, згодні відмовитися від ідеї власної державності та зруйнувати власну, омріяну сторіччями, країну.

Перш за все тому, що більшість українців все ж є націоналістами та патріотами. Навіть колишній президент Білорусі С. Шушкевич, який у свій час разом з Єльциним та Кравчуком «розвалював» СРСР (як можна розвалити те, що й так вже конало?), сказав про черговий ляп російського посла в ООН Чуркіна про політичну кризу «в Росії» (який мав на увазі Україну), що настала внаслідок дій послідовників Бандери та Шушкевича (маючи знов же ж на увазі Шухевича): «Что вы говорите?! Ну, это прекрасно! Козел! Он не знал националистов украинцев?!». Звертаю увагу, що це сторонній погляд на всіх нас далеко не простого пересічного білоруса, який був президентом власної країни.

І навіть, не дивлячись на різні погляди на наше майбутнє, та шляхи виходу із сьогоднішньої вкрай складної та небезпечної ситуації, які таки є у прогресивної, освіченої та активної частини українського суспільства (все ж таки нам не наплювати, що буде з Україною, і це дуже добре) всі ми і ідеалісти, і цинічно-прагматичні реалісти хочемо одного – нормального життя для країни, для себе та власних нащадків. Отже, настає час домовлятися та діяти.




Комментирование закрыто.