Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу

Анастасія Гайдукевич, ГО “Агенція іміджу України”, для "Хвилі"

Украина флаги

Трохи більше ніж за тиждень ми відзначатимемо 25-ту річницю відновлення державності України. Перший ювілей, чверть століття за мірками історичного часу, звісно, лише перший крок. Але для людської свідомості – це час зміни поколінь, а отже стимул до рефлексії, ретроспективних запитань та певних висновків. Природньо, що інформаційний простір буде сповнений аналізами розвитку України протягом цих 25 років, історичнозумовлених реалій, тенденцій та оцінки найближчих перспектив. Ближче до 24 серпня публічний простір буде сповнений державною символікою та вітаннями в перемішку з жорстким скептицизмом від людей, ціннісно зорієнтованих на радянщину.

По великому рахунку актуалізується знову питання відсутності сформованої та артикульованої національної ідеї – як в масштабах загальнодержаних стратегічних зовнішньополітичних та внутрішньополітичних програм, так і в проявах щоденного сучасного життя.

Спостерігаючи за активністю закордонних українців, ставлення яких до України внаслідок Революції Гідності набуло кардинального переосмислення і нового поштовху до життя, мимоволі звертаєш увагу на розчарування та зменшення активності в самій Україні. Українські громади від Катару й Арабських Еміратів до Польщі, Швеції і Португалії наполегливо створюють дієві проекти презентації України за кордоном, часто перебираючи на себе обов’язки малоефективних офіційних дипломатичних представництв нашої держави. Натомість в середині країни все частіше можна почути риторику розчарування. Це проявляється в широкому спектрі: від критики проектів та реформ до демонстративно-сором’язливого уникнення у програмних документах чи публічних виступах словесних конструкцій “українська нація”.

Прогресивна громадськість, щеплена ідеями глобалізації та європейських цінностей на тлі болісних ран від радянського ура-патріотизму починає дистанціюватися від українськості у своїх проявах та діяльності. Часто зараховуючи українофільські пріоритети до проявів “печерного націоналізму” зразка кінця ХІХ століття, тим самим сприяє маргіналізації українства. Оскільки залишають його у руках вишеватницького гатунку.

В той же час, згадуючи Майкла Біллінга та його концепт банального націоналізму, варто зазначити важливість усталених форм прояву таких ознак самоідентифікації. Оскільки вони закріплені в мові, щоденних звичках життя, банальних словоформах, які об’єднують народ, націю та формують єдине розуміння поняття “ми”, “наше”. На зовнішній прояв це короткі слова, які неусвідомлено, або рідко усвідомлено нагадують нам про країну, не дозволяючи забути про нашу національну ідентичність.

70 років радянської дійсності для нас не минули безслідно. Наш концепт банального націоналізму виявився складений із пазлів чужих ігор закордонних фірм виробників. Не маючи раніше можливості створити власний пул стереотипів, які б формували мапу щоденної банальної самоідентифікації на сьогодні ми стикаємось із наявністю малоусвідомленої, а часто несвідомої протидії формуванню національної ідеї. Тієї самої, про необхідність наявності якої як про далеке, проте бажане мариво інтелектуали України ведуть розмови вже рівно 25 років. Чи все таки свідомої протидії?

Протягом 23 років незалежності наше «ми» наповнювалось регіонально різними образами й асоціаціями. Кардинальні зміни в поточний стан справ привнесли Революція Гідності та вторгнення Росії. Майдан як явище зблизив стереотипні карти самоідентифікацій людей, які є прихильниками правих та ліберальних або лівоцентристських політичних пріоритетів. Війна із зовнішнім агресором, в ролі якого виступила Росія, сприяла зміні змісту «ми-наше» для значної категорії людей, що донедавна знаходились у пострадянській парадигмі. Фактично шляхом революційних потрясінь відбулись зрушення, які не проявились еволюційно в наслідок відсутності цільової програми національної ідеї протягом від 1991 року. Однак виявилось, що радіти і розлаблятися надто рано. Оскільки радянська тактика розмивання національних самоідентіфикацій як ракова пухлина дала глибокі метастази і до того ж двох типів.

Перший тип – це люди, які сьогодні досі залишаються носіями радянських кліше. Сюди належить левова частка кадрових військових (як не дивно це звучить в умовах війни з Росією вже протягом двох років), а також чимала частина чиновників та освітян. Це якраз представники тих суспільних категорій, для «обробки» яких використовувалися методи нав’язування дихотомії відчуття гордості — чіткі маркери пропаганди (історичні міфи, штучні предмети самоідентифікації – блакитний берет десантників, тощо.)

Тривала війна з країною, яка народила зазначені маркери не знищила їх. Вони продовжують замінювати власне українські маркери або мімікрують під такі. Крім того, відчуття класової або групової належності, яке виховувалось 70 років як альтернатива національні’ самосвідомості і сьогодні дає результати. Часто воно проявляється як домінація вулькопрофільного (ми-десантники, ми-шахтарі тощо) чи регіонального патріотизму над національним.

Преревага станово-кланових цінностей над національними відповідно впливає на розстановку життєвих пріоритетів людей та моделює поведінку. І нам залишається дивуватись чому п’ятирічний поляк на питання “хто ти?” переважно дасть відповідь “я — поляк”, а п’ятирічний українець самоідентифікує себе за гендерною ознакою — “я — хлопчик/дівчинка”.

Другий тип – це нове покоління активістів, які часто мають закордонну освіту, стажування чи досвід роботи. Категорія, як правило інфікована зідеалізованим лібералізмом, яка намагається доволі буквально імплементувати досвід, світовідчуття та стиль діяльності західного світу, не враховуючи різницю в кілька поколінь розвитку, яка існує між свідомістю і реаліями України і того ж західного світу. Харакретною рисою діяльності цієї групи – є уникання акцентів на національних особливостях, демонстративне уникання «шароварщини» (як спрощеної форми подачі національної культури), пріоритет наднаціональних та загальнолюдських цінностей.

В результаті в країні, де завдяки Революції Гідності з’явилося багато суспільних ліфтів вони перетворились на миттєводіючі або горизонтальні механізми. На одному полі діяльності опинились люди із кардинально різними ціннісними уявленнями та розуміннями стратегій розвитку і перспектив. Часто взаємовиключними: сердючко-поплавський стиль мислення проти інтелектуально-ідеалістичного.

Згадуючи принцип щоденного плебисциту Ернеста Ренана, який закріплений в повсякденних звичках, в тому числі в громадському дискурсі (саме вони дозволяють народу ідентифікувати, а, отже, відтворювати себе в якості народу), доводиться констатувати наявність двох різних картинок банального націоналізму в Україні. Одна — продукує дивну суміш совкового мислення з українськими традиціями і самоідентифікацією з національними символами — такий собі квазі УРСР. Інша — навмисно або умовно-підсвідомо уникає прив’язки до національної історії, традицій, українськості як такої.

Кожна зі сторін, вибудовуючи карту стереотипів, використовує окремі унікальні випадки для репрезентації тенденцій мислення і самоідентифікаціі всієї країни. І це не є негативним чинником. Оскільки унікальний приватний приклад нового типу прояву українськості може компенсувати перерваність традиції передачі культурного коду та його закономірну еволюцію. Швидко завойовуючи кількість шанувальників і послідовників. Однак неузгодження і деяке демонстративне протиставлення двох груп не сприяють формуванню стабільного, непафосного і якісно продуктивного підґрунтя для банального націоналізму. Поле, що стимулювало учасників Майдану і співчуваючих носити жовто-сині стрічки або вишиванки в урочисті моменти народило хвилю поваги до своїх державних символів в Україні, яка на сьогодні частково пішла на спад. Знову поступившись місцем зверхньому скептицизму. У тому числі внаслідок вибудовування прогресивними активістами наджорстких інтелектуальних запобіжніків до проявів ура-патріотизму.

Перестраховування як не повторити радянські пропагадистські шаблони у суспільних ідеологічних проявах стає на заваді формуванню таких простих проявів банального націоналізму як прапор на балконі в День Незалежності, вишиванка як прояв самоідентифікації, використання української мови тощо. Але все це активно проявляється у діяльності закордонних українських громад експатів, оскільки є фактором згуртування спільноти.

А от чи ми надалі вважатимемо ці питання другорядними, коли українські рейси в міжнародних аеропортах оголошуться російською, при перекладі використовується російська транлітерація для українських назв, військові частини пишаються радянськими штампами цінностей? І чи переможе в Україні закономірний банальний націоналізм, чи буде він спотворений страхами ура-патріотизму радянського штибу, – залишається відкритим питанням…




Комментирование закрыто.