Інтелектуальна політика від Сергія Дацюка

 

Одне слово, справді ті філософи якісь «ніби не від світу цього». Але філософія чомусь майже завжди була однією з рис культурного розвитку людства. І так само завжди, за твердженням Миколи Бєрдяєва, виявлялася ворожість до філософії. І релігія, і наука відчували у філософії загрозу своїй монополії на істину. 
В Україні ставлення до філософії, як до чогось другорядного та ефемерного, що не може мати прикладного застосування, виникло і культивувалося ще за радянських часів. Більшість тих, хто сьогодні є лідерами думки у найрізноманітніших сферах суспільного буття, навчаючись ще у радянських освітніх закладах, вивчали «марксистсько-ленінську філософію».

Як одна з ідеологічних дисциплін вона нерідко викликала відразу у багатьох «просунутих» студетів, особливо непрофільних спеціальностей – інженерів, біологів, економістів тощо. Цьому також сприяла якість викладання та рівень фахової підготовки викладачів. Сьогодні ті радянські студенти увійшли в найактивніший вік, зберігаючи зневагу до філософії, як до способу осмислення власного та суспільного буття.

Водночас твердження, що в Україні просто відсутні власні філософські школи, вочевидь викличе обурену незгоду багатьох патріотично налаштованих «фахових філософів». Ймовірно згадають про мандрівного філософа Григорія Сковороду, творця теорії ноосфери академіка Володимира Вернадського, і зрештою нагадають, що в нас є цілий Інститут філософії та відповідне відділення Національної Академії Наук. Ці установи також є спадщиною радянського минулого і функціонують за закладеними у той час бюрократичними традиціями. 
Українські вчені-філософи старшого покоління переважно не говорять англійською, відтак не мають змоги безпосередньо слідкувати за розвитком світової філософської думки. Академія наук не має змоги (бажання?) забезпечувати переклад та публікації філософських праць, хоча в Україні видається зо два філософських журнали, зокрема і коштом приватних спонсорів. Досі ще не виникло майданчика інтелектуальної комунікації між українськими філософами. Випускники філософських факультетів вкрай нечасто знаходять собі роботу за фахом на Батьківщині, хоча дехто з них цілком успішно працює у Європі та США. В нас ледь жевріє філософська публіцистика, втім, як і публіцистика загалом.

Тому помітною подією на цьому тлі став нещодавній вихід у видавництві Незалежного культурологічного журналу «Ї» книжки Сергія Дацюка «Інтелектуальна політика». Незвичність та актуальність цієї збірки філософських публіцистичних статей полягає у тому, що автор викладає, принципово відмінні від домінуючих в Україні мотивацій до політичної діяльності, сенси участі у політиці. За його власними словами: ця книга є не так спробою привнести інтелектуальний вимір у політику, як намаганням окреслити змістовний простір для інтелектуалів для оцінки перспектив України незалежно від поточних політичних обставин. С. Дацюк пропонує поглянути на Україну з точки зору її не вузько національних, а ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ перспектив. 
Він визначає підходи до стратегування України, пояснюючи хибність ідей «сталого розвитку», обґрунтовуючи необхідність для України відмови від поступовості еволюції на користь стратегічного прориву. Значну увагу приділено особливостям перебігу світової Кризи та перспективам України після того, коли стануть очевидними її наслідки для людства.

Навряд чи «Інтелектуальну політику» читатимуть публічні політики, втім вона писалася не для них. Метою видання є запропонувати нові підходи до політичної діяльності тим, хто спробує прийти в політику завтра. Тим, хто здатний відрізнити «політику» від «політиканства».  
Імовірно й через те, що ця книжка, видана коштом спонсорів, поширюється безкоштовно, вона вже перетворилася на бібліографічну рідкість. Тому планується наступне її видання.

Костянтин Матвієнко, Телекритика




Комментирование закрыто.