Сергій Дацюк: Коли учасники комунікації мають чути один одного?

Сергій Дацюк

Сергей Дацюк

Виступ на IX Форумі «Європа-Україна», Лодзь, 24-26 січня 2016 року

Запропонована тема – Українські дебати: чи чують їх учасники один одного? Проста відповідь – погано чують – навряд кого влаштує.

Дебати це комунікація, спрямована на публічне сприйняття.

Отже питати треба про те, кого саме громаді варто слухати, якщо хтось когось не чує.

В філософському розумінні ця тема не є українською. Проблема така присутня в Росії, в Європі, в США.

Перш за все публічна комунікація в ситуації кризи, революції та війни є особливою. В цій комунікації принципове значення мають наміри. Чому? Тому що ця комунікація випрацьовує наміри, які одразу ж, а не коли-небудь, мають реалізовуватись. В теорії комунікації обговорення намірів відбувається через так звані прерформативи.

Отже коли перформативи є успішними? Я виділив декілька рамок.

Перша рамка. Благородство VS глитайство, мироедство чи опортунізм (неспроможність до колективних угод, неугодоздатність, здатність порушувати угоди, коли їх виконання стає невигідним).

Чому зараз не вдається через Український парламеннт протягнути Конституцію з фейковою сфальсифікованою децентралізацією? Тому що в українському Парламенті є критична маса благородних людей, які прийшли з Майдану. Іноді ці люди поводять себе не дуже ввічливо. Але саме вони тримають рамку публічних інтересів. До речі, вже в українському уряді нема такої критичної маси благородства.

Друга рамка. Елітаризм VS солідаризм як принципово різні орієнтації реформ.

Найголовніша проблема, яка постає перед людством планети Земля це конфлікт двох моделей виживання – елітаризму та солідаризму. І Україна стане тут лакмусовим папірцем. Справа в тому, що саме в Україні, де еліта традиційно слабка, а громада традиційно сильна, світова еліта намагається вирішувати проблему війни саме шляхом елітаризму, втягуючи в це слабку українську еліту, а не сильне громадянське суспільство. Таємна дипломатія Мінських угод, нав’язана Росією і згідною з нею Європою, це анахронізм.

Громадський дискурс солідаризму протистоїть домінуючому елітаристському дискурсу, який підтримується владою, фінансами олігархів та мізками інтелектуалів, які не завжди безпосередньо є на утриманні правлячого класу, але які інтелектуально підтримують позицію елітаризму.

Суть елітаризму в тому, що суб’єктом цивілізаційних дій, джерелом стратегічних політико-економічних змін, основним розпорядником культури є еліта.

Суть солідаризму в тому, що суб’єктом цивілізаційних дій, джерелом стратегічних політико-економічних змін, основним розпорядником культури є громада вцілому.

Таємна дипломатія Мінського процесу є елітаристською орієнтацією, яка наштовхується на спротив солідаризму в питанні щодо особливого статусу Донбасу.

Третя рамка. Домінування одного дискурсу, який дуже швидко перетворюється на бла-бла-дискурс. Цій ситуації протистоять так звані контрдискурсії – зіткнення контрдискурсів.

Контрдискурси це дискурси, які не просто сперечаються, але фудаментально опонують один одному, які пітримують або навіть формують різні реальності.

Отже я пропоную принципово нову вимогу до сучасної комунікації – важлива не дискусія, а контрдискурсія. До речі на форумах в Польші (Криниця, Лодзь) ідуть дискусії всередині домінуючого дискурсу, тобто контрдискурсій фактично нема. Відсутність контрдискурсій в часи мирного розвитку не є такою критично важливою, як в ситуації кризи, революції чи війни.

Українське телебачення (так само як польське, німецьке чи французьке) продукує домінуючий дискурс, який давно вже став бла-бла-дискурсом.

Ніклас Луман однією з найважливіших якостей комунікації вважав контингентність, тобто непередбачуваність одного її учасника для іншого. Коли комунікація стає передбачуваною, тобто продукує бла-бла-дискурс, вона вмирає.

Справжня розмова про майбутнє більше не відбувається на телебаченні і не відбувається на офіційних масових форумах. Там забезпечити контрдискурсії надзвичайно важко. Там – лише бла-бла-дискурс.

Соціальні мережі в Україні (в Європі і США) продукують контрдискурсії, тобто ситуацію, коли стикаються не точки зору всередині одного дискурсу, а стикаються різні дискурси. Отже, щоб віднайти майбутнє в Україні, потрібно дивитися на соціальні мережі. Люди телебачення принципово не розуміють людей соціальних мереж, а їм у свою чергу перші не цікаві.

Четверта рамка. Операбельна VS неоперабельна комунікація. Операбельна комунікація це така, на продовження чи зупинку, а також формат якої впливає зміст. Конфлікт дискурсів приводить до зупинки і зміну формату, проблематизація теми відмііняє її продовження, а беззмістовність призводить до преходу у режим рефлексії.

Раніше це все забезпечувала модерація. Але модерація за умови жорстко запрограмованого єдиного формату не дає операбельності. Наприклад на цей форум вже відмовилися приїхати деякі українські депутати, а інші змушені були влаштовувати демарш з публічним виходом з комунікації.

Однією з найбільших проблем комунікації під час кризи та війни – є її статусний характер. Статусна комунікація це така, де право говорити, час говоріння, право на реакцію залежить від статусу учасника. Нерівні статуси учасників породжують нерівноправну комунікацію.

Статусна комунікація не дозволяє себе модерувати і відтак комунікація стає неоперабельною. Справді важко зупинити комунікацію депутата, міністра чи президента, особливо коли вони впевнено говорять дурниці. Отже в часи кризи, революції та війни статусна комунікація перестає бути операбельною і швидко втрачає зміст.

Отже благородні не можуть і неповинні слухати глитаїв-опортуністів.

Солідаристи в часи кризи і війни не можуть і не повинні слухати елітаристів.

Всі прояви домінуючого дискурсу на телебаченні мають руйнуватися контрдискурсіями в соціальних мережах.

Операбебельність комунікації має бути значно різноманітнішою, ніж модерація.

Статусна комунікація в часи кризи, революції та війни повинна скасовуватися позастатусною.

Є також загальна або етична рамка.

Війна це така комунікація, коли всі інші способи комунікації не працюють.

Коли народжується нова реальність, дуже часто дискусії взагалі сенсу не мають.

Як дізнатися сторону правди і добра?

Ще задовго до нинішньої кризи толерантності та мультикультуралізму в Європі радянсько-американський логік Лефевр запропонував розріняти дві рефлексивні етики: компроміс добра зі злом є зло або компроміс добра зі злом є добро. США дотримувалися першої, Росія – другого.

Лише одна етика є праведною і стратегічною – не можна заключати компроміс зі злом, хай навіть для очевидного добра, бо в довгостроковій перспективі це обернеться ще більшим злом. Не можна домовлятися з ворогом.

Мінські угоди це спроба компромісу добра зі злом. В довгостроковій перспективі Європа і Україна дорого за це заплатять. І саме через Мінські угоди поразка Росії для світу буде дуже трагічною.

Не можна заключати компроміс зі злом, бо тоді зло отримує ореол добра, впевнюється у власній безкарності і його поразка стає максимально трагічною.

Люди, які взяли в руки зброю і почали вбивати задля того, аби їх почули, не заслуговують бути почутими, бо інакше ми вводимо новий небезпечний вимір комунікації – хто більше вбиває, того більше слухають.

Отже, з одного боку, ми маємо принципово змінити суспільну комунікацію, щоб інші реальності мали право на контрдискурсії. А, з іншого боку, ми не повинні йти на компроміс з дискурсами, які вбивають людей. Це складне завдання, але воно за цих теоретичних новацій та з сучасними можливостями комунікації є можливим для виконання.

Джерело: Українська правда




Комментирование закрыто.