Роздуми біло-синього демократа: чому я голосуватиму за УДАР?

Макcим Михайленко, "Хвиля"

За іронією долі, вперше у своєму житті я голосував в українській амбасаді у Вашинґтоні. Це був 1998 рік, і я підтримав «Реформи і порядок», що його очолював економіст Віктор Пинзеник. Продовжую із величезною повагою ставитися до Віктора Михайловича , оскільки йому не властиво розповідати казки про те, як всемогутня держава вирішить всі наші проблеми і, що дуже важливо – Пинзеник грюкав дверима щоразу, коли йому не давали працювати. А це відверте заперечення совко-азійського стандарту урядування, що передбачає «прогинання» у якості найяскравішої риси політика, чіпляння за владу за будь-яку ціну. Зараз Віктор Пинзеник на 7 місці в списку УДАРу.

Ця обставина надихнула мене на те, щоби подивитися на УДАР серйозно.

Справа в тому, що вже більше десяти років я здебільшого підтримував, умовно інший фланг українського політикуму. Адже у 2002 році Леонід Кучма завоював чимало сердець, проголосивши транзит до парламентсько-президентської моделі республіки, нехай і робив він це через примус особистих обставин. Це був важливий крок убік європейської політичної культури.

На жаль, сталося так, що Конституцію врешті-решт реформували у тривожній атмосфері суспільного розколу, а новому голові держави, чи-то через певний задум, чи-то через надмірну поквапливість залишили достатньо повноважень, щоби дозволити взаємне блокування між президентською канцелярією та урядом. Я не мав жодних ілюзій стосовно обох лідерів Майдану, але мені було шкода тих своїх тодішніх політичних опонентів, чиїм мотивом підтримати цих лідерів був щирий ідеалізм і бажання змін.

Треба сказати, що коли «ми» прийшли до влади у 10-му, то випили свій келих розчарування, і різниця лише в тім, що хтось має духовну потребу це визнати і йти далі, хтось – ні, а когось все влаштовує. Але про це – пізніше.

Багато років було втрачено для справжніх перетворень, а розколи примножувалися і поглиблювалися.

Буду відвертим – мисляча людина не могла би підтримувати ту економічну, зовнішню, гуманітарну політику і аплодувати її нав’язливій скандалізації. Тим часом, внутрішня дисципліна «біло-синіх» та наочні (хай би чим їх пояснювати – кон’юнктурою цін на сталь, чи більшим раціоналізмом) господарські успіхи їхніх двох урядів (2002-4, 2006-7) викликали симпатію.

У 2010 році Віктор Янукович отримав відносну більшість голосів громадян, обіцяючи подолати наслідки діяльності опонентів. Навесні 2010 року новообраного голову держави підтримувало більше половини громадян.

Зазначу, що тоді я писав про те, що необхідно, вичерпавши попередньо всі інші передбачені Конституцією способи створення нової більшості, а відповідно, і уряду – йти на вибори. Адже на хвилі «медового місяця» нинішня правляча партія – Партія Регіонів – могла би взяти близько 226 голосів і такі явища як «тушкування» і «рука Чечетова» не знадобилися би.

Однак, біло-сині вирішили по-іншому, домігшись специфічного рішення Конституційного суду. Громадськість більш-менш сприйняла ту аргументацію, що вибори, мовляв, це «дорого», часу немає, треба виводити країну з кризи.

А потім сталося, таким самим шляхом, скасування редакції Конституції-2006. Президент отримав повноваження часів Леоніда Кучми. А потім все більші і ширші повноваження…

Цей крок змусив мене замислитися над перспективою свободи у нашій державі, адже у громадсько-політичному сенсі ми швидко рушили назад. І роздуми ті були сумні.

Гуманітарна рада при Президенті, до якої я до сих пір вхожу – обмежується вже давно питаннями підготовки до культурних заходів та й засідає рідко та регламентовано.

А коли нам розповідають про реформи, задля проведення яких і необхідна була, начебто, вся ця концентрація влади, давно хочеться спитати – де вони? Всі ці монструозні кодекси та скорочення витрат бюджету за рахунок пересічної людини та на користь корпорацій – це реформи?

Коли владу у Грузії сконцентрував Михайло Саакашвілі, то він і справді взяв упертого бика відсталості за роги і потягнув країну з болота. Тепер грузинський лідер довів, що він не тільки модернізатор, але й демократ, а Грузія отримала збалансовану політичну і партійну систему.

Свій шлях розвитку – різний – обрали і Білорусь, і Казахстан.

На самодостатню національну державу перетворюється Росія.

Так, жодна із перелічених країн не є демократичною, але ж і  їхні лідери не ховають свою автократію за дірявим простирадлом невизначеності. Суспільний консенсус у цих країнах тримається на тому, що правителі перерозподіляють частину своєї ренти на користь нижчих соціальних прошарків. Колись умови зміняться, своє візьме розповсюдження технологій спілкування і автократичні еліти будуть нездатні впоратися із викликами суспільного розвитку. Таким є закон історії.

Але Україна – інша. Вже зараз. І була від самого свого початку, із своїми множинними ідентичностями, що здатні співіснувати лише за демократичного ладу.

Українці звикли покладатися на себе і мають достатнє почуття гумору, щоби не перетворювати своїх політиків на недоторканих ідолів. Соромно, що чиїсь антипатії та фобії зупинили нас перед відчиненими дверима асоціації із Європою, із якою пов’язує свої надії абсолютна більшість молоді та продуктивних прогресистів.

Було зроблено титанічну роботу з узгодження Угоди, з гармонізації, і що, тепер усе це – на смітник? Тим більше, що пропозиції ЄС – безпрецедентні.

Очевидно, що відбулася монополізація  політичного та економічного життя  у нашій державі, ми стоїмо на порозі втрати політичного плюралізму та свободи слова, що наочно продемонстрував інцидент із спробою ввести кримінальну відповідальність за «наклеп» (і, до речі, тепле «дякую» всім колегам, із якими ми разом відстояли право на професію 1 жовтня на Грушевського, 18/2![1]).

І хоча окремих успіхів нинішньої команди ігнорувати не варто, цей законопроект, як і багато інших, уже діючих законів – надіслав суспільству чіткий сигнал: комусь влади забагато. «Головокружение от успехов» не вщухає, влада перетворилася на самоціль, в усьому винні «папередники» на чолі із «Емануелем Голдстайном»…

Збереження чи погіршення такої ситуації – шлях у безвихідь, руйнація нашої європейської мрії, міжнародна ізоляція, блокування соціальних ліфтів, масова і остання хвиля еміграції тих, хто сьогодні ще вірить в український проект.

Що ж робити тим, хто багато років віддано стояв під біло-синім прапором, але разом з тим зберігає віру в свободу та прагне побачити синьо-жовті кольори України перед будівлями, де розміщається парламент і уряд Об’єднаної Європи?

Насамперед, бути чесними із самим собою: модернізація не відбулася, проблеми, про які говорить опозиція і представники країн – стратегічних партнерів України – не висмоктані з пальця, не є порожньою агітацією.

У «нас» і у «них» можуть суттєво відрізнятися погляди на мовне питання, історію, повноваження місцевої влади, військово-політичну орієнтацію країни.

Але ці вибори – не про мову, не про підручник історії, не про федерацію, чи НАТО.

Ці вибори – про місце громадянина в Україні, про надії на майбутнє, про подолання страху перед державним Левіафаном. Ці вибори – про спільне.

Чи ми бажаємо однопартійної політичної системи, цементування чиновництва як панівного класу, задушливої суспільної атмосфери, продовження «тихої» клаптикової приватизації держави?

Я вважаю, що шанс зв’язати синю та помаранчеву стрічки у вузол спільного для всіх нас – є в «Українського демократичного альянсу за реформи» (УДАР), і зробити це можуть міцні руки Віталія Кличка.

Що дає мені підстави це стверджувати?

УДАР поводиться як демократична політична сила і не прив’язаний до єдиного історичного регіону. Його прихід до влади може означати завершення доби тупцювання на місці між помаранчевою діареєю та синім запором.

Сам Віталій Кличко – символ вибореного працею успіху для всієї країни.

Так, він не демагог, і не професійний бюрократ – але якраз саме це добра запорука змін.

До Ради він веде потужну команду, що викликає симпатію.

Приємна несподіванка списку – політичні інтелектуали, Павло Розенко і Ростислав Павленко.

Є в ній і мої краяни, це відома захисниця прав підприємців Оксана Продан, і письменниця Марія Матіос. Можу не розділяти ідеології  творів але таланту і шарму в цієї розважливої буковинки не відняти, а розважливість – це головна європейська риса моїх краян.

По округах із великим шансом на перемогу торують шлях до Ради колега-журналіст Рена Назарова, та директор Інституту публічної політики Віктор Чумак, яким є що запропонувати країні. А це вже нова якість політики.

Тому суттєвий результат УДАРу, на мій погляд – може стати фундаментом для довгоочікуваної зміни політичної еліти.

…Мабуть, всі, хто побував на державній службі після тривалого журналістського та підприємницького досвіду знають, яка шалена пізньорадянська енергетика панує у коридорах влади. Не хочу нікого засуджувати – люди можуть змінитися разом із системою, але для зміни слід завдати удару системі, що цілком вичерпала свої можливості робити щось на користь суспільству.

Перетворення України на совок за версією мажорів брежнєвської доби слід припинити.

Покоління свободи бажає дихати свіжим повітрям. Не цього нинішнього стану справ воно хотіло, роками воюючи по обидва боки політичної війни помаранчевого та біло-синього таборів.

Тож УДАРимо по нещирості, безнадії та безвідповідальності та нарешті проб’ємо наше вікно до Європи!



[1] http://hvylya.org/reports/c28-2011-02-04-12-28-49/kak-myi-brali-grushevskogo.html

 




Один комментарий

  1. Kukuruzoff пишет:

    Бело-синий демократ. Це вже — вопше!