Завдання для української правиці

В’ячеслав Гнатюк, для Хвилі

oun

Провал організованого «Батьківщиною» «тарифного» Майдану вчергове продемонстрував ідеологічну й мобілізаційну слабкість цієї політичної сили та суттєве зменшення харизматичності її лідерки. Водночас не можна заперечувати, що цей провал був зумовлений також й ефективною протигрою владних кіл – як в пропагандистському плані ( протестувальники – 5-та колона Кремля), так і в організаційному.

Жодних шансів підняти людей на протести щодо справді болючих й актуальних тем високих тарифів, зниження рівня життя, поглиблення прірви між бідними й багатими, відсутності реформ, корупції немає й в інших ліберальних і нібито опозиційних акторів українського політикуму – РП Ляшка, «Самопомочі» тощо. Влада не боїться лібералів, навчилася вміло ними маніпулювати, як не боїться вона й ультрррареволюційних філософських клубів та просвітницьких гуртків інтелектуалів-конституціоналістів, що їх чільні функціонери або цілковито ігнорують, або нейтралізують дрібними провокаціями.

Єдина сила на сучасний момент, перед якою влада може поступитися, — це згуртовані й дисципліновані фронтовики з чіткою програмою вимог і протестних дій під керівництвом авторитетних для них провідників. Ці люди, що дивилися у вічі смерті, не побояться піти проти «орлів» Авакова, коли дійде до гарячого. Влада це знає, як і те, що конфлікт із згуртованими фронтовиками несе для неї смертельні ризики.

Фронтовики могли б стати ядром контингенту активних протестувальників, що складався б з усіх невдоволених політикою керманичів української держави – але за умови наявності конкретних вимог до влади та знання шляхів їх реалізації.

А це вже передбачає потребу створення мізкового центру з інтелектуалів різних профілів, які формулювали б шляхи вирішення проблем суспільства, тоді як активісти й фронтовики виконували б функцію рішучої й цілеспрямованої матеріальної сили, що забезпечувала б досягнення поставлених інтелектуалами цілей.

При цьому слід було б уникати дестабілізації загальної ситуації в країні, створення хаосу, втрати керованості, а поступово усувати з владного Олімпу, з апаратів міністерств і відомств, з органів правосуддя некомпетентних і корумпованих працівників, забезпечити проведення справжньої люстрації, кардинальних реформ економічної й правоохоронної системи тощо.

Парламентський шлях боротьби з політикою влади для фронтовиків абсолютно неперспективний – через домінування провладних фракцій у Верховній Раді та й через неефективність самих депутатів-учасників Революції Гідності й російсько-української війни.

Отже, єдиний спосіб, у який фронтовики й підтримані ними маси народу можуть впливати на владу, — це вуличні протести й постійний пресинг очільників держави та владних інституцій з метою примусу їх до виконання вимог українського народу.

Зазначімо, що градус народного невдоволення сягає вже точки кипіння. Про це свідчать окремі спалахи масового насильства, у яких не останню роль відіграли фронтовики.

Особливо тут відзначились представники батальйону ОУН під проводом Миколи Коханівського. Батальйон намагається боротися з усім антинародним у країні відповідно до ідеалів Революції Гідності – так, як він їх розуміє, — не зупиняючись і перед насильницькими діями. Зокрема, 20 лютого 2016 р., у річницю розстрілів на Майдані, бійці батальйону вчинили напад на офіси компанії СКМ олігарха Ахметова та «Сбербанку Росії» й «Альфа-банку», закидавши їх камінням. І це не поодинокий епізод в історії «революційної діяльності» батальону.

М. Коханівський відкрито погрожує П.Порошенкові третім Майданом і готовий почати нову революцію, якщо назбирає 10 тисяч прхильників.

21 листопада ц.р. активісти – прихильники Євромайдану, серед яких були й люди у військових одностроях, розгромили в Києві офіс «Сбербанку Росії» на вул. Л. Толстого та офіс Медведчука на В. Васильківській.

Ще один симптоматичний інцидент за участю військовиків трапився нещодавно в Києві, який демонструє, наскільки люди «прагнуть крові» чиновників, що задекларували мільйонні статки. Декілька вояків силоміць прорвалися в приміщення одного з міністерств і допитували працівників НАБУ, чи провадиться слідство стосовно джерел походження задекларованого чиновниками майна.

Усі ці факти є проявами спонтанної безсилої люті й відчаю народу проти несправедливості, яка панує в нашому суспільстві, проти злиднів, безправ’я мільйонів громадян, які не бачать виходу із ситуації, що склалася, і не знають, як змінити її на краще. Ці ж факти є «дзвіночками» владі й суспільству про дуже велику ймовірність спалаху стихійних бунтів і погромів в Україні , які стали б катастрофою для нашої державності й допустити яких жодною мірою не можна.

Очевидно, що цю велетенську руйнівну енергію, яка до пори до часу накопичується в серцях стражденних українців, але яка вмить може спопелити все довкола, треба приборкати й спрямувати в більш спокійне, креативне, державотворче річище.

Хто і як може це зробити?

Гадаю, що єдиною силою, яка за теперішніх умов потенційно могла б очолити протестний рух українців проти влади й примусити її виконувати народну волю, є українська правиця та її симпатики у спілці з фронтовиками, передусім з ветеранами й чинними вояками добробатів.

Чому саме вони?

Тому що серед усіх політичних течій і партій тільки націоналісти мають ідеалістичний альтруїстичний світогляд, тільки вони виплекали в собі найвищу самозреченість, коли добро нації ставиться вище власного добробуту, здоров’я і навіть життя.

Тільки націоналісти мають ідеологію, спрямовану не на здобуття матеріальних благ для себе й своєї родини, як це властиве переважній більшості звичайних людей, а на здобуття волі й щастя для свого народу, на його захист і успішний розвиток.

Ідеологія українських націоналістів гідно пройшла випробування часом, на своєму майже столітньому шляху вона вистояла в боротьбі з іншми течіями, створила ідейний базис для побудови української соборної самостійної держави, яку ми маємо сьогодні. Націоналістична символіка, атрибутика, гасла також стали надбанням всього сучасного українського суспільства.

Під час Революції Гідності і потім, коли на нашу землю вдерлися московські окупанти, саме націоналісти та патріоти зі спорідненим світоглядом першими, майже голіруч, виступили на її захист.

Дехто з добровольців і патріотів України, що вирушили на фронт, формально не належали до націоналістичних організацій, але своїм духом і героїчним чином вони були і є націоналістами. Націоналісти й фронтовики є найбільш національно свідомою й активною частиною українського суспільства – тож кому, як не їм, бути в авангарді боротьби з антинародним олігархічним режимом?!

Проте, правим силам ще багато чого треба зробити, щоби, з урахуванням досвіду Революції Гідності та післяреволюційних подій, примусити чинну владу виконувати народну волю або піти у відставку. І в подальшому не допустити вже ніколи реставрації панування олігархів.

Перш за все, їм треба об’єднатися. Адже у них спільна ідеологія і психологія, спільні методи боротьби, за винятком дрібних тактичних розбіжностей. Фактично, таке об’єднання рядових представників різних націоналістичних течій і груп уже давно відбулося і на Майдані Незалежності, і в окопах на Донбасі, і в лавах Небесної Сотні…

То невже керівникам цих угруповань не вистачає мудрості й національної свідомості, щоби в хвилину смертельної небезпеки, яка загрожує втратою державності й поневоленням цілої нації, відкинути власні амбіції й об’єднати свої зусилля та дати раду з клептократичною експлуататорською владою й з нахабним московським агресором? Тим більше, що, в разі змови Трампа з Путіним, ймовірність якої є досить високою, Україна може опинитися сам на сам з потужним ворогом? До такого варіанту треба готуватися вже сьогодні.

На жаль, не чути навіть про спроби руху до об’єднання – хай не організаційного, а хоча б тактичного, на рівні проведення спільних акцій і заходів – ні від «Свободи», ні від «Азову», ні від ОУН, ні від «Правого Сектору». Кожен ходить сам собою, а спільна справа від цього потерпає, протестна енергія народу випускається в пару, виливається в трощення вікон.

Але ж під з час Революції Гідності націоналісти зуміли налагодити співпрацю в коаліції навіть з «ліберастами», то чому зараз не можуть вони об’єднатися бодай між собою? Розкол у «Правому секторі», конфлікт батальйону ОУН зі своїм проводом – навіть всередині власних організацій незгода! А що вже говорити про спільну дію з іншими побратимами!

Результат такої незгуртованості української правиці є дуже печальним. Промосковська агентура все зухваліше піднімає голову, а гідної відсічі їй ніхто не дає. Доходить до того, що колишні реґіонали прилюдно, на всю країну, ображають пам’ять революціонерів, що загинули на Майдані, а деякі запорізькі депутати вимагають відновлення в повному обсязі співпраці з Росією, наплювавши тим самим на кров тисяч вояків, загиблих на фронтах російсько-української війни.

А що ж на це фронтовики й націоналісти? Які гучні акції влаштували вони проти запроданців? Поки що нічого.

Це все все тому, що немає єдиного координаційного центру, немає сил швидкого реагування на антидержавні акції колабораціоністів. Загалом, у кожної з націоналістичних організацій замало сил, щоби наодинці боротися за ідеали Революції Гідності в запіллі, і тільки об’єднавшись, вони зможуть давати гідну відсіч кожній ворожій вихватці.

По-друге, українській правиці слід виробити спільну програму, стратегію й тактику боротьби з олігархічною владою.

Програма повинна містити головні завданняусіх правих сил щодо шляхів знищення системи олігархічної влади й заміни її на патріотичну, яка працювала б на благо суспільства й держави, а не на купку бандитів з мільярдними статками. Серед цих завдань пріоритетними мають бути ті, що їх поставила ще Революція Гідності, але які не виконані досьогодні. Це, передусім, жорстка люстрація працівників управлінських і правоохоронних органів, оперативне слідство стосовно тих із них, хто не зможе підтвердити джерел походження свого майна.

Це також швидке розслідування й покарання винних у злочинах проти Майдану, конфіскація й переведення в державну власність їхнього майна й активів.

Це рішуча боротьба з сепаратизмом, який починає знову піднімати голову у Верховній Раді та в східних областях.

Це заходи, спрямовані на знищення економічних і політичних засад олігархічного панування в Україні – усунення монополізму, зрощення влади й капіталу, офшорних схем тощо.

У зовнішньополітичній сфері – це поступовий, але неухильний вихід з нелегітимних Мінських угод, небезпечних для українського суверенітету. Розірвання дипломатичних й економічних зв’язків з країною-агресором Росією та з її маріонетками в Криму й на Донбасі. Створення єдиного фронту найбільших потуг світу з метою ізоляції Росії на геополітичному рівні з метою доведення її до економічного й політичного колапсу.

На підставі цих головних напрямних сконсолідувати українське суспільство і його загартований авангард – патріотів-фронтовиків, що буде гарантією мирного, без кровопролиття, переходу влади до патріотичного уряду.

Фронтовики як головна бойова сила опозиції повинні бути дисциплінованими й відповідальними , не допускати актів вандалізму, застосовувати зброю тільки у відповідь на збройні напади провладних угруповань, що є малоймовірним.

Правиця повинна мати чітку стратегію й тактику тиску на уряд з метою виконання цих життєво важливих для України програмних завдань, а в разі саботажу – поступового усунення з посад – без хаосу й кровопролиття – найбільш одіозних владних персон й організації нових виборів.

Саме відсутність такої стратегії в опозиції під час Революції Гідності зумовила втрату часу й виснаження протестувальників під час 3-місячного стояння на Майдані у грудні-лютому 2013-2014 рр. Цим же пояснюється й втрата авторитету керівниками опозиційної коаліції в учасників Майдану та втрата контролю над діями рядових мітингарів, що призвело до багатьох жертв, яких можна було уникнути.

Правиці потрібно мати й дієву, науково обґрунтовану програму дій після приходу до влади уряду народної довіри, яка мала б передбачати створення законодавчої бази ефективних реформ, які так і не спромоглися втілити в життя теперішні керманичі. Ця програма повинна містити й ухвалення Конституантою нового тексту Основного закону, й референдум щодо статусу окупованих територій, й реформу виборчого законодавства тощо.

У процесі розроблення такої програми мають бути залучені фахівці-патріоти з різних галузей знань незалежно від їхніх політичних уподобань, щоби прийняті рішення були професіональними й ефективними та відповідали сподіванням усього українського суспільства. При цьому слід згадати засади створення Української головної визвольної ради 1944 р., де працювали представники різних політичних партій, які об’єдналися під егідою ОУН для спільної боротьби з ворогами України з метою побудови самостійної соборної держави з демократичним політичним устроєм.

Повсякденною тактикою націоналістів уже зараз має стати постійний тиск на владу через гальмування нею процесів люстрації й покарання винних у розстрілах на Майдані та колишніх прибічників Януковича, а також через шкідливі для України угодовські рішення, як, наприклад, згода П.Порошенка на зняття мораторію щодо вивезення лісу на експорт.

Саме в здійсненні такого всеохопного й планомірного тиску на владу змогла б знайти вихід протестна енергія активістів і фронтовиків, що виявлялася б у найрізноманітніших формах. Це, передусім, перманентне, безперервне пікетування Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабміну, окремих міністерств, Генпрокуратури, НАБУ, Конституційного і Верховного судів та інших керівних установ з вимогами виконання як фундаментальних вимог Революції Гідності, так і розв’язання поточних пекучих проблем. Активісти повинні домогтися реалізації свого законного права бути присутніми на пленарних засіданнях Верховної Ради. Це значно дисциплінувало б народних обранців і додало б патріотизму їхнім рішенням, ба навіть і застерегло б декого з них від корупційних дій.

Постійною мала б стати практика блокування депутатів у будинку парламенту до повного вирішення ними важливих для суспільства питань, а також влаштування «коридорів ганьби» для тих із них, хто виступає зі зрадницьких чи антинародних позицій.

Так само планомірним і велелюдним мало б стати пікетування осель очільників держави, вищих функціонерів, що зволікають із прийняттям доленосних рішень, а також олігархів, одіозних корупціонерів, винних у різних зловживаннях.

Важливою для держави й суспільства могла б стати перспектива формування з фронтовиків будівельних загонів, які працювали б на відбудові житла й різних об’єктів народного господарства у прифронтовій зоні та в районах, що прилягають до театру бойових дій. Знаючи психологію тамтешніх людей і приносячи їм своєю працею реальну користь, вони могли б реально впливати на усунення зі свідомості донеччан і луганчан радянського й пропутінського світогляду та формувати у місцевих мешканців – там, де це потрібно, — проукраїнську орієнтацію. Їхню працю можна б організувати й вахтовим методом.

Водночас фронтовики й волонтери з іншими професіями могли б працювати в прифронтових районах у місцевих державних адміністраціях, у соціальній сфері – у школах, лікарнях, на підприємствах, а також у ЗМІ, — як це робили похідні групи ОУН у 1941- 42-му роках минулого століття.

Ще один канал випуску протестної пари фронтовиків і активістів – планомірне блокування ними незаконних забудов, що, до речі, активно практикує батальйон ОУН. Але цю справу треба вивести на системний рівень. Штаб об’єднаної правиці мав би зібрати інформацію про незаконні будови в усій Україні і спрямовувати на їх блокування окремі загони місцевих активістів.

Так само швидко й цивілізовано – за допомогою масового пікетування — можна було б вирішити й проблеми зволікання окремих місцевих влад щодо виділення землі учасникам російсько-української війни, надання їм інших пільг тощо.

Аналогічні заходи мають проводитися на обласному і навіть на районному рівнях — у об’єднаної правиці сил би на це вистачило, і відповідні заходи були б набагато ефективнішими, ніж мордобій чи биття вікон. Насправді, уявімо на хвильку, що до будинку кожного із запорізьких депутатів, які голосували за відновлення зв’язків з Росією, прийшли б пікети фронтовиків із родичами загиблих і поранених воїнів, — чи захотілося б їм ще колись виступати з такими блюзнірськими заявами?

Або ще такий приклад. 22 вересня цього року Володя Парасюк зав’язав бійку з колишнім регіоналом О.Вілкулом. Уплинуло це на криворізького опоблоківця? Зовсім ні, скоріше навпаки. Уже 2 грудня він у прямому ефірі назвав Майдан переворотом, образивши тим самим усіх майданівців та більшість громадян України. А от якби скрізь — у Києві, Кривому Розі та в інших місцях, де Вілкул виступав би чи проводив зустрічі, його супроводжувала б група фронтовиків, яка роз’яснювала б людям шкідливість діяльності цього політика для України,користі від такої роботи ветеранів й активістів було б набагато більше.

Ще один важливий сегмент роботи об’єднаної правиці з волонтерами, фронтовиками й активістами – це створення умов для отримання ними якісної фахової освіти в різних сферах життя, передусім у галузі державного управління, права, економіки, політики, військової справи, інформаційних технологій – з метою цілеспрямованої підготовки з них майбутньої управлінської еліти, творців держави загального добробуту, за яку вони мужньо боролися на фронтах і в запіллі, а дехто й пролив свою кров.

Проте організувати таку системну роботу та ще в масштабі цілої країни дуже непросто, потрібні великі людські й інтелектуальні ресурси, які може зібрати тільки об’єднання всіх правих сил та їхніх симпатиків. Але очікуваний результат того вартий: це – поступове оновлення країни, проведення ефективних реформ, зменшення корупції, прискорене формування громадянського суспільства, у якому кожен відчуватиме відповідальність за майбутнє – своє і держави.

P.S. Автор пропонує співпрацю особам і структурам, зацікавленим у досліджені проблем керівництва протестним рухом в Україні. Email: koructyva[email protected]ukr.net

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.