Євген Марчук: Девять реалій Мінського процесу

Євген Марчук

Евгений Марчук

Щоб зрозуміти суть мінського переговорного процесу потрібно розпрощатись з ілюзорним світом. Підписане 21 вересня цього року «Рамкове рішення…» про відведення військ на трьох ділянках викликало багато протилежних оцінок. Це природньо, адже до цього було підписано чимало угод і домовленостей, а війна де-факто продовжується і продовжують гинути наші військові і цивільні громадяни. Крім того ніхто не звернув увагу, що відведення військ має відбутися на дуже малих ділянках –всього по 1 кілометру від лінії зіткнення обома сторонами і по 1 кілометру ліворуч і праворуч. Тобто мова йде по суті про квадрат 2х2 кілометри, в середині яких немає ніяких населених пунктів, ні електростанци. Ці ділянки біля (а не «в») Станиці Луганської, Золотого і Петрівського. До того ж в центрі перших двох знаходяться розрушений міст через Сіверський Донець, а в другому КПВВ, який не працює. Одним словом, передбачається установити режим тиші на трьох невеликих ділянках площею 4 квадратних кілометри кожна , посередині яких лінія зіткнення і розрушений міст через річку, або непрацюючий КПВВ, щоб відремонтувати їх і задіяти в інтересах цивільного населення. Але про деталі цієї домовленості трохи пізніше.

А зfраз потрібно розглянути декілька констант. Потрібно дещо оголити щоб зрозуміти реалії такими, якими вони є, а не такими, якими ми хочемо їх бачити. І уяснити їх потрібно не для того, щоб лякати себе, а головним чином для того, щоб розуміти, які проблеми і кому потрібно вирішувати сьогодні, завтра, через місяць, рік і більше, щоб на Донбасі запанував мир. Але розуміючи при цьому, що припинення вогню і «розвантаження» лінії зіткнення в військовому смислі , а де-факто лінії фронту, вирішувати інші питання буде неможливо або дуже і дуже складно.

При цьому усвідомлюючи, що навіть коли немає ще остаточних рішень про закінчення війни на Донбасі і виведення російських військ , будь які кроки, угоди, домовленості по хоча б частковому «розвантаженню» лінії фронту мають настирливо реалізовуватись, оскільки вони суттєво зменшують кількість загиблих і поранених як військових так і цивільних громадян.

Це і відведення надважких озброєнь від лінії фронту на 30-70-100 кілометрів, це і гуманітарне розмінування територій, доріг, мостів, кладовищ, сільгоспугідь в зоні зіткнення, особливо від боєприпасів, які не вибухнули під час обстрілів, це і заборона військових навчань з бойовими стрільбами в 30-кілометровій зоні вільної від важких озброєнь, це і розмінування та ремонт об»єктів критичної інфраструктури життєзабезпечення, які пересікають лінію зіткнення(водогони, газопроводи, мости, опори ліній високовольтних передач, КПВВ…). Все це вже вдалося зробити, хоча і є порушення.

Сидіти і тільки мудрствувати про недосконалість Мінських угод та Нормандського формату і нічого більше не робити це не велика доблесть. Або розводити глобалістічно-стратегічні говорільні і чекати роки поки щось там в світі збалансується і при цьому проявляти безпорадність у вирішенні хоча б того, що можна вирішити хоча б для невеликого зменшення втрат і страждання цивільного населення — це також не найвища мудрість.

Мінські угоди дісно недосконалі і я сам їх неодноразово критикував, особливо Мінськ -2. Але не знаючи всіх обставин, чому саме в такій редакції вони були прийняті, не можна робити остаточні висновки. Бувають критичні ситуації, коли на багато краще мати не ідеальну угоду ніж не мати ніякої. Особливо, коли протилежна сторона на багато сильніша за тебе.

Безумовно, потрібно добре розумітися на домінуючих тенденціях бурхливого розвитку сучасного світу, займатися і глобальними і регіональними проблемами. І робити це потрібно набагато краще ніж це робиться зараз. Про стратегічні аспекти війни на Донбасі поговоримо окремо. Там також накопичилось чимало ілюзорних уявлень про стратегічні реалії.

Тепер трохи про деякі сьогоднішні реалії війни на Донбасі і мінського переговорного процесу. Росія, і перш за все особисто сам В. Путін, продовжують на всіх рівнях офіційно заявляти, що російських військових на українському Донбасі немає і ніякої війни проти України Росія не веде. А це означає, що ні на яких переговорах будь якого рівня ніхто із російських представників не визнає, не візьме для розгляду і не підпише ніяких документів, де хоча б згадувалося про російські війська на українському Донбасі. Ніякі докази, очевидні факти, документи і не тільки українського походження, не впливають поки що на позицію В. Путіна, а значить і на всіх російських переговорників, в цьому питанні.

Це важко собі уявити, але в дійсності все саме так і є. На переговорах в Мінську ми майже на кожному засіданні Робочої групи з питань безпеки пред’являємо російській стороні і коордиинатору СММ ОБСЄ численні різноманітні матеріали, фотографії, свідчення росийських військовополоненних та інші документи, в тому числі української військової розвідки, які підтверджують факти російської агресії проти України і участі її військових у війні на Донбасі, але кожного разу чуємо у відповідь одне і те ж, що це фейкові матеріали із Інтернету і вони не відповідають дійсності. Російська делегація в знак протесту такій поведінці української сторони як мінімум тричі робила демарші і демонстративно покидала переговори. Виходячи з того, як Росія сьогодні публічно відбріхується на Радбезі ООН навіть від очевидного для всього світу факту знищення нею гуманітарного конвою ООН в Сирії, сподіватися, що вона найближчим часом офіційно визнає свою участь у війні на Донбасі не приходиться.

На жаль, це константа. Доти, поки В. Путін буде офіційно стверджувати вказані сентенції, ні один документ Мінських домовленостей, в якому буде навіть згадка про російські війська на Донбасі, російською стороною не буде навіть розглядатися. «Ніяких російських військ. Їх там нема і все. Так, в Сирії вони є, але там вони на прохання законного уряду».

Тобто реалія перша. Сьогодні Україна воює на Донбасі не з розрізненими бандугрупуваннями місцевих бойовиків чи з козаками, а з регулярними, структурованими, добре підготовленими і жорстко керованими військовими підрозділами, реальними командирами яких являються офіцери і генерали російських Збройних Сил. Росія офіційно не визнає себе країною агресором і не визнає, що її регулярні війська знаходяться на території України. Росія не бере і не візьме для розгляду жодного проекту договорного документу, в якому буде найменший натяк на її участь у війні на Донбасі, доти, поки В. Путін буде все заперечувати. Разом з тим жодна угода по цій проблемі без участі Росії немає ніякого реального значення. Всі українські учасники Мінського переговорного процесу та представники СММ ОБСЄ не можуть вплинути на таку позицію Росії доти, поки її офіційно публічно відстоює В. Путін.

Реалія друга. Чи знають Захарченко і Плотницький і всі командири та учасники незаконних збройних формувань, що їх очікує після врегулювання всіх проблем на Донбасі у відповідності до українського законодавства? Скільки років тюремного ув’язнення їх чекає? Знають. Чи можуть вони бути зацікавлені в урегулюванні цієї проблеми на українських умовах? Ні, не можуть. Тобто будуть всіляко протидіяти врегулюванню на українських умовах. Ось чому вони уже зараз розпочали підготовку до «своїх» виборів, запускають праймеріз…

Реалія третя. Чи знає В. Путін і його близьке оточення, що ні НАТО, ні окремо США не направлять в Україну свої військові підрозділи для війни проти Росії? Так, він переконаний, що не направлять. Чи боїться В. Путін українського військового, економічного, інформаційного потенціалів? Ні, не боїться. Чи боїться В. Путін втратити свою посаду в найближче десятиліття? Ні не боїться, особливо після останніх виборів до Державної Думи, створення силового монстра в особі нового МДБ (МГБ) і початку розмов про створення в Росії нового найвищого органу державного управління – Державної Ради і можливої ліквідації посади Президента Росії. Чи можуть бути у В. Путіна якісь проблеми з Держаною Думою, де його партія тепер має конституційну більшість? Навіть при проведенні самих критичних рішень? На приклад, введення военного стану чи навіть оголошення війни? Ні. Ніяких проблем у нього не буде.

Реалія четверта. Чи може Україна один-на-один вистояти проти Росії в воєнному смислі, яка в 2014 році розпочала і до сьогодні продовжує довгострокову різнопланову агресію проти України? Ні, без величезних жертв не зможе. Вистояти зможе тільки при консолідованій міжнародній підтримці країн-членів НАТО і преш за все США, Великобританії, ФРН, деяких інших країн при високій консолідації українського народу та значному посиленні оборонно-безпекового, інформаційного та економічного потенціалів України.

Реалія п’ята. Чи знає В. Путін, що Президент США Б. Обама в цьому році закінчує своє президенство і що на завершенні свого президенства він, скоріше за все, не піде на різкі міжнародно політичні рішення? Так він це добре знає. Чи знає В. Путін, що рейтинг А. Меркель в Німеччині різко впав і що в наступному році вибори канцлера Німеччини? Так знає. Чи знає В. Путін, що рішення про вихід Великобританії із ЄС нанесло серйозний удар по єдності Євросоюзу? Так, добре знає. Чи зацікавлений В. Путін у подальшій дезінтеграції ЄС і ослабленні проукраїнської коаліції в ЄС? Так, зацікавлений.

Реалія шоста. Чи можна сподіватися, що після війни проти Грузії і проти України і після порушення десятків міжнародних договорів безпекового характеру В. Путін буде далі дотримуватися правил міжнародної поведінки? Ні не можна. Чи буде В. Путін в такому разі дотримуватись виконання Нормандсько-Мінських угод-домовленостей? Не буде. В крайньому разі буде маневрувати або буде трактувати їх по-своєму. При такому відношенні Росії до підписаних нею міжнародних угод, домовленостей, зобов»язань чи має значення, який буде міжнародний формат врегулювання ситуації на Донбасі — нормандський, женевський, формат Будапештського меморандуму чи якийсь інший, коли Росія і далі офіційно не буде визнавати своєї участі у війні на Донбасі і не буде виконувати підписані угоди про припинення вогню? При такій ситуації міжнародний формат значення не має. Дієвим може бути тільки ефективний міжнародний механізм невоєнного примусу Росії до миру. Вювати з Росією за Україну ніхто не буде.

Реалія сьома. Чи буде дієвим будь-який міжнародний формат без участі в ньому Росії? Не буде. І ніхто зараз на такий формат не піде.

Реалія восьма. Чи зможе прибути до України миротворча місія ООН? Маловірогідно. Вся процедура ініціативи, прийняття рішення РБ ООН, формування і підготовки контингенту, фінансування, вивчення ситуації намісці, — на це піде не менше року. До того ж потрібне обов»язкова згода сторін. І це при умові, якщо Росія не заблокує рішення в РБ ООН. Чи зможе прибути в Україну озброєна поліцейська місія ОБСЄ? Зможе, але також потрібна не просто згода сторін, а згода по рівню озброєння і по обсягу повноважень і по території. А тут глибокі протиріччя сторін при попередньому обговоренні. До того ж таке питання в ОБСЄ ще не обговорювалась. Там також бюджет немаленький. І що важливо: ні озброєна поліцейська місія ні миротворці не є комбатанти і вони не можуть займати чиюсь сторону підчас конфлікту, а зброю можуть використовувати виключно для свого захисту. І процедура прийняття рішеня в ОБСЄ також дуже непроста. Нинішня неозброєна Спільна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ одна з найбільшіх за всю її історію і з найбільшім бюджетом.

Реалія девята. Сумніви і страхи В. Путіна. Чого В. Путін боїться як Президент Росії? Нічого. Він переконаний, що ніхто не піде війною проти Росії і що при владі він буде стільки, скільки захоче. Що сьогодні більше всього тревожить В. Путіна як президента? Міжнародні санкції? Міжнародна ізоляція? Крах російської економіки? Викриття його особистих капіталів? Втрата особистого рейтингу в Росії? Як без втрат вийти із Сирії, із України? Розвал Росії як держави? Так, такі сумніви і тревоги, скоріш за все, є.

Є ще декілька неприємних реалій, які також потрібно чітко усвідомлювати, але ми зараз не будемо їх «розкопувати». На приклад, кому буде вигідна пауза у разі переходу із нормандського формату на якийсь інший і скільки часу на це буде потрібно? Хоча це чиста гіпотеза, оскільки всі головні світові гравці не бачать альтернативи «нормадському формату» і мінським домовленостям і багаторазово про це заявляли. Є ще одна дуже чутлива реалія, про яку більшість нашіх політиків не наважується говорити. Проблему Донбасу, навіть якщо б Росія і почала процес поступового виведення своїх військ, вирішити швидко і однозначно не вийде. Повернутися хоча б до стану 2012 року скоро уже не вдасться. Це гірко усвідомлювати але , на жаль, це також реалія.Тім більше, Росія поки що і не збирається виходити із Донбасу. Є ще не менш чутлива реалія, а саме: це уже «заморожений» (розпечений) конфлікт чи це поки що перша фаза його формування?

Ми не будемо сьогодні розбирати реалії глобального рівня, що дуже полюбляють деякі наші стратегічні аналітики, пояснюючи більшість наших проблем в Криму і на Донбасі сучасними глобальними процесами перерозподілу світу і тут, мовляв, уже нічого не зробиш, тому потрібно підлаштовуватись під ці процеси. До україського контексту глобальних проблем ми повернемось іншим разом.

Як відомо, війна це субстанція жорстока, цинічна, безжалісна, де працює не логіка здорового глузду чи якихось домовленостей мирного часу, а логіка сили, обману ворога (свята брехня) всіма способами і сповідується принцип — переможців не судять. Війна гібридна привнесла в цю субстанцію багато вишуканих модернових цинізмів, обманів і жорстокостей. Мінський перговорний процес, який іде паралельно з війною, несе в собі ті ж самі компоненти. Тільки з деякою корекцією і без стрілянини.

Можна зрозуміти і пояснити нетерплячість громадської думки щодо негайного і ідеального вирішення всіх проблем війни на Донбасі і участі Росії у цій авнтюрі. Дійсно, важко просто сприйняти, а тим більше змиритися з тим, що відбулося з Кримом і відбувається зараз на Донбасі. Я також не можу з цим змиритися.

Але мета будь-яких переговорів — це позитивний результат для твоєї країни. Саме результат, а не тільки ультрапатріотичні промови. Їх було вдосталь з нашого боку під час переговорів. Тут потрібне холодне, трохи цинічне (як на війні) скальпельне мислення і погранична настирливість та коняча витривалість. І найголовніше — потрібна абсолютно реалістична оцінка всіх без винятку обставин ситуації , в якій ти працюєш. Ілюзії, бажанні уявлення, переоцінка своїх духовних і, особливо, матеріальних ресурсів, — це, як правило, найкоротший шлях до програшу. Особливо з Росією.

Кінець першої частини

Facebook автора




Комментирование закрыто.