Як Україні посилити свою армію

Олександр Бобик, Чикаго, для "Хвилі"

Украинская армия6

Впродовж останніх 24 років Україна нагадує покинуту оранжерею, де всілякі будяки, лопухи та інша лобода, використовуючи переваги тепличного мікроклімату, глушать, душать та виживають всякі залишки культурних рослин…

Відтак, повернення до цивілізованого життя в Україні не може не бути шокуюче важким, болючим та кривавим, і в масі своїй – непередбачуваним, оскільки об’єктивний прогрес на цьому шляху визначатиметься суб’єктивною готовністю українців чимось жертвувати за право бути людьми…

І те, що зараз сприймається, як утопія, через деякий час може виглядати єдино правильним…

А тому будемо писати так, наче в Україні не існує проблем ні з дурнями, ні з дорогами, ані навіть зі шкарпетками та трусами для солдатів…

Отже, про армію…

Справа військового будівництва в сучасній Україні повинна базуватися на воєнній доктрині, що адекватно відображає реалії сучасного світу й більш-менш коректно прогнозує майбутні виклики.

Теперішня армія все ще виходить з радянських принципів військового будівництва, коли основною ударною силою сухопутних військ вважався танк, а мірилом боєздатності – чисельність підрозділу.

На сьогодні в України не існує противників, до яких дана концепція могла б бути ефективно прикладена.

Україна межує з країнами блоку НАТО та Росією, застосування проти яких великих танкових з’єднань було б ефективним хіба що в сенсі самогубства…

Якщо ж вести мову про Білорусь чи Молдову, то ці республіки, з одного боку, не потребують великих армій для свого підкорення, а з іншого – теж наразі інтегровані в систему загальної безпеки, тому ніхто їх просто так ображати не дасть.

В умовах реальних ризиків антитерористичної боротьби фундаментальним принципом побудови української армії повинен бути: «Більше поту – менше крові» (І. Франко).

Сучасна війна в Україні вимагає постійного нав’язування противнику своєї ініціативи, безнастанних точкових операцій засобами диверсійно-розвідувальних груп та здатності до ефективного маневрування силами, щоб бути сильнішим від противника в потрібний час в потрібному місці.

Станом на сьогодні українська армія виразно програє військам Лугандону в цих аспектах, що має наслідком перманентні поразки за чисельної та матеріальної переваги…

Якщо ж розглядати виклики протистоянь майбутнього, то в них основну роль відіграватимуть озброєння нових видів, такі, скажімо, як комп’ютерні програми чи космічні лазери, тому традиційні роди військ – піхота, танки та артилерія – будуть лише забезпечуючими. Щось на зразок кулачної бійки основних героїв «Зоряних воєн»…

Основним типом військових з’єднань в Україні повинні стати ударні бригади швидкого реагування.

Навколо цих бригад повинна будуватися система оборони…

Такі бригади повинні включати в себе підрозділи всіх родів військ за функціональним принципом і бути самостійними та цілісними з’єднаннями, «заточеними» під динамічні маневрені операції.

Що передбачає пріоритетний розвиток особливо підготованих підрозділів, логістики, розвідки та технічних засобів.

Цілісність таких бригад повинна гарантуватися суворим дотримання принципу військової ієрархії: «Підлеглий мого підлеглого – не мій підлеглий», що, крім усього іншого, не допускало б розрізнене застосування підрозділів окремих з’єднань.

Це стимулювало б формування особливого військового братства, лояльності до своєї частини, самоусвідомлення кожним солдатом та офіцером себе як активної діючої особи, відповідно – зростання відповідальності, морального духу, професіоналізму та бойової злагодженості…

Кожен командир відчував би себе максимально відповідальним за стан справ у своєму підрозділі й при цьому – максимально вільним у виборі дій.

Це не тільки сприяло б ініціативності, зростанню рівня підготовки та критеріїв відбору командних кадрів в українській армії, але й зміцнювало б взаємозв’язок командирів з особовим складом.

Взагалі, принцип колективізму, відчуття себе насамперед членом спільноти – є для армії так само важливим, як, скажімо, для екіпажу космічного корабля.

Сила армії – в злагодженості та взаємодії всіх залучених, тому кожна перемога, кожен найменший успіх – це завжди наслідок спільних дій, де неможливо визначити, хто був більш важливим суб’єктом, а хто – так собі…

З цієї точки зору встановлення персональних нагород за знищену ворожу техніку виглядає швидше контрпродуктивним, адже здатне стимулювати виключно індивідуалізм.

Свого часу саме прагнення до індивідуального геройства було головною причиною поразок французьких лицарів, в цілому значно чисельніших і краще підготованих та оснащених, ніж англійці…

Не кажучи вже про «ліві» схеми заробітку на знищенні своєї техніки під виглядом ворожої…

Хороша армія привчає кожного військового мислити інтересами цілого, що є невід’ємною складовою боєздатності, тому це повинно бути в центрі уваги при військовій підготовці…

Взагалі, військове життя і життя цивільне відрізняються між собою фундаментально, тому при формуванні армійських традицій потрібно виходити з вимог підвищення боєздатності та досвіду кращих армій світу, а не, скажімо, з Декларації прав людини.

Відповідно, такі серйозні з’єднання як ударні бригади, повинні формуватися виключно з професійних військових-контрактників, і служба в них мусить асоціюватися з відбірністю…

Стосовно підготовки військових – мусять виконуватися три основні принципи:

  1. Поступовість.

Якщо пересічному рагулю сказати, що його хочуть мобілізувати у воюючу армію, то він, швидше за все, чкурне за кордон або «занесе», скільки потрібно, щоб країна про нього забула.

Якщо йому сказати, що його заберуть для військової підготовки на три місяці у військово-навчальний центр, що знаходиться в глибокому тилу, будуть в цьому центрі годувати, поїти і тренувати військової справи, виплачуватимуть мінімальну зарплату, а після цього всього… відпустять на всі чотири сторони – він, напевно, порахує це меншим злом, ніж ганьбу, поневіряння в бігах та можливі проблеми з законом.

Завдання військово-тренувального центру в цьому випадку полягатиме в такому режимі тренувань та загальної підготовки, щоб через три місяці на виході отримати призвичаєного до військової справи морально та ідеологічно підготованого резервіста.

Такий резервіст, отримавши пропозицію контракту на рік чи два служби у військових частинах, не задіяних безпосередньо в бойових діях, зі значно вищою зарплатою, виявить на порядок більше готовності таку пропозицію прийняти.

Кращі з них напевно зацікавилися б можливістю продовжити службу за п’ятирічним контрактом в складі згаданих вище ударних бригад, в яких відповідно вищими були б вимоги та рівень зарплати.

Для найкращого ефекту військово-тренувальних таборів слід було б ввести як максимальну ізоляцію новобранців від «гражданки», включаючи повну заборону на «мобілки» та дозвіл спілкування по телефону не раніше одного разу на тиждень, так і новий тип командирів – унтер-офіцери.

В американській армії унтер-офіцери називаються сержантами, однак, на відміну від українських сержантів, є професійними військовими з достатньо високим рівнем диференціації від рядового складу.

Українських унтер-офіцерів слід було б набирати з числа досвідчених бойових командирів нижньої ланки, з хорошими якостями дисципліни та професіоналізму та високими показниками фізичної підготовки.

Від унтер-офіцерів вимагалося б досягнення максимально напруженого режиму підготовки за принципом: «Важко в навчанні – легко в поході».

Загалом, навчання у військово-тренувальних таборах повинне було б бути достатньо стресовим.

Це, дозволило б, з одного боку, загартувати новобранців і підготувати їх таким чином до справжнього воєнного стресу, а з іншого – асоціювати військову підготовку зі «справжньою» мужністю, що різко б посилило авторитет цієї служби серед населення.

Головний напрям підготовки у військово-тренувальних таборах для новобранців – загальна військова підготовка, стройова виучка, навики використання особистої зброї всіх видів, фізична підготовка, ідеологічно-політичне виховання, навики виживання і т.п.

Шляхом такої підготовки формувався б масив більш-менш боєздатних резервістів, не тільки краще підготованих до подальшої служби, але й здатних в критичній ситуації (скажімо, ворожої окупації) сформувати партизанські з’єднання, що зробили б окупацію занадто витратною для окупанта.

З іншого боку, така підготовка формувала б навики «справжніх» мужчин – захисників Вітчизни («школа життя»), тому доцільним було б поширити її на всю молодь чоловічої, принаймні, статі на основі загального військового обов’язку…

Обмежений строк такої підготовки – три місяці – за розумної адаптації навчальних планів дозволив би не переривати процес підготовки майбутніх геніїв науки та техніки…

Хоча, як свідчить досвід Ізраїлю, хороша військова підготовка не має особливо негативного впливу на інтелектуально-культурний рівень населення… Швидше навпаки…

Загалом, можна сказати, що справа захисту рідної країни є ніяк не менш важливою, ніж турбота про добробут нащадків, тому аргументи за чи проти загального військового обов’язку є свідченням більше особистого вибору, ніж об’єктивної доцільності…

Незважаючи на схожість з загальним військовим обов’язком радянського зразка, фундаментальна філософія пропонованої системи загальної військової підготовки є протилежна за своєю суттю: радянська система забирала у громадян право вибору, захищати існуючий режим, чи ні, тоді як українська система мала б таке право надавати.

Парадокс полягає в тому, що людина, яка не знайома ні зі зброєю, ні з реальностями армійського життя, ні з наукою виживання – не має вибору, захищати їй свою країну, чи ні.

Вона може тільки боятися війни та лягати під кожного окупанта…

Отже, для максимізації ефективності описаної вище системи військової підготовки по лінії результат/кошти слід було б створити обмежене число дуже великих військово-тренувальних таборів, які б мали змогу моделювання ландшафту та забезпечення всього комплексу підготовки.

По закінченні цієї підготовки випускники приймали б присягу, записувалися б в резерв та відпускалися б додому.

Мобілізовані за військовими спеціальностями та рекрути-контрактники до військових частин проходили б додаткову підготовку на базі спеціалізованих частин.

Така підготовка – три місяці вдосконалення у військовій професії – та наступна служба за контрактом у військових частинах в тилу сприяли б подальшому підвищенню професійного рівня солдатів та стимулювали б їх до вибору подальшої служби в ударних бригадах.

З висоти досвіду служби та набутих навиків загроза опинитися в ролі жертви на полі бою знижується до мінімуму, і перспектива участі у бойових діях не викличе у досвідченого солдата таких паралізуючих страждань, як мобілізаційна повістка у безпросвітного гречкосія…

Відповідно, принцип поступовості у військовій підготовці не тільки сприятиме радикальному зростанню боєздатності та авторитету військових, але й дозволить вирішити насущну проблему з кадрами.

  1. Принцип відбору.

Військова служба, якщо її виконувати, як слід, вимагає не меншого рівня підготовки, ніж, скажімо, спорт чи політична діяльність, відповідно – в не меншій мірі потребує індивідуальних здібностей.

Тому сенс військової підготовки полягає не тільки в тренуванні необхідних навиків та підвищенні рівня здорової агресивності, але й у відборі найбільш придатних.

Цей відбір слід проводити на добровільній основі шляхом пропозиції контракту служби в тилових частинах після закінчення тримісячної підготовки для новобранців. Логічно припустити, що найбільш охоче подібні пропозиції прийматимуть ті, в яких здібності до військової служби переважатимуть таланти до всіх інших видів діяльності.

Прийняття рішення після проходження курсу підготовки новобранців підвищувало б рівень вимог, гарантувало б від випадкових людей, приваблених виключно мотивами заробітку, й таким чином сприяло б формуванню професійної військової касти в Україні.

Умови набору до ударних бригад слід було б зробити ще більш суворими, скажімо, наявність двохрічного досвіду військової служби та атестація професійно важливих якостей.

Відбірність, «елітарність» військової служби дозволила б вирішити проблему добровольчих батальйонів, коли «офіційні» армійські підрозділи небоєздатні в силу відсутності бойового духу, а слабко підготовані та оснащені добровольці не можуть протистояти регулярним частинам.

  1. Принцип мотивації.

Для ефективного комплектування збройних сил потрібно мати достатньо чисельний контингент бажаючих служити, а це є можливим тільки за умови потужних мотивацій.

Рівень підготовки особового та командного складу української армії повинен корелювати з рівнем оплати його праці та, принаймні, відображати специфічні труднощі та ризики.

Грошове забезпечення військових в тилових підрозділах повинне відповідати рівню середньої з/п в країні, зарплата офіцерів повинна бути відчутно вищою, солдати ударних бригад повинні отримувати відчутно більше, ніж тиловики…

У хорошого солдата грошовий дохід повинен бути не меншим, ніж, скажімо, в хорошого механіка чи водія…

Однак, не менш важливими є соціальні пакети:

  • утримання (пенсія) родичів у випадку смерті солдата;

  • безкоштовне навчання у вищих навчальних закладах по закінченні контракту;

  • безкоштовне медичне обслуговування;

  • коефіцієнтне зарахування часу служби в бойових умовах в трудовий стаж;
  • можливість ранішого виходу на пенсію;

  • надання житла за рахунок держави;
  • переваги при прийомі на роботу, особливо в державні органи;

  • пільги для членів сім’ї солдата в навчанні, охороні здоров’я, тощо.

В оптимальному варіанті соціальний пакет для колишнього військовослужбовця повинен цілком закривати всі вузькі моменти його цивільного життя.

Ці умови можуть видаватися занадто «совковими», але потрібно брати до уваги специфічну, глибоко соціалістичну, психологію військових, без культивування якої неможлива висока боєздатність армії.

Життя солдата належить державі, відповідно, держава мусить турбуватися про солдата, як про себе саму.

Загалом, в сенсі мотивації, почесна й добре забезпечена служба військового повинна протиставлятися відносно низькому соціальному статусу тих, хто від цієї служби ухиляється.

В цьому аспекті існує пропозиція введення «мобілізаційного податку», платниками якого визначаються особи, які підпадають, в даному випадку, під певну хвилю мобілізації.

Механізм реалізації пропонується доволі простий: сплата певного «відкупного», за рахунок чого можна було б фінансувати службу більш мотивованих співгромадян.

В даній схемі існує, щонайменше, два негативні моменти, що дозволяє розглядати її виключно як паліативно-ситуативний захід, покликаний оперативно вирішити нагальну проблему.

Перший момент пов’язаний зі справедливістю даного податку.

Немає жодного логічного аргументу на користь того, чому витрати на захист країни повинні нести виключно мужчини мобілізаційного віку.

В суч. Україні з самого початку було задекларовано рівність статей, релігій, орієнтацій і т.п. Виходячи з цього, будь-які суспільно важливі витрати повинні солідарно нести всі члени суспільства.

Оскільки від захисту країни – збереження національно специфічного соціально-культурного середовища – найбільше користають ті, хто отримує найбільший дохід, то виглядає, що саме вони мусіли б найбільше на цю справу й віддавати…

Другий момент пов’язаний з практичними труднощами з реалізації механізму оподаткування мобілізаційно зобов’язаних.

В реальних умовах суч. України облік мобілізовуваних ведеться на рівні, що заперечує будь-яку можливість прийнятної коректності.

В багатьох випадках воєнкоми їдуть в далекі села з чистими бланками повісток та заповнюють їх на місці по факту виявлення більш-менш придатних до військової служби осіб чоловічої статі.

В інших випадках місцеві «активісти» за підтримки «жіночих сотень» піддають воєнкомів фізичному впливові, після чого знищують повістки доступними їм методами…

Існують обгрунтовані побоювання, що такий механізм дуже вибірково поставить під удар найменш платоспроможні верстви українського чоловіцтва, а відтак – сформує вкрай негативне ставлення і до української армії, і до української держави…

Відповідно, оптимальний шлях збору «мобілізаційного податку» виглядає через особливий податок з продажів (свого роду спеціальний ПДВ).

  1. Такий податок найбільш рівномірно розподілить витрати серед усіх громадян України.

  2. Зростання цін в умовах бойових дій виглядає більш-менш логічним та виправданим.

  3. Мобілізація на захист країни повинна стосуватися не тільки військовозобов’язаних, але й усього життя в цілому. Тому оподаткування витрат населення, що стимулюватиме їхнє зменшення, виглядає логічним внеском в спільну справу.

  4. Податок з обороту набагато легше обліковувати й збирати, ніж будь-який інший. Досвід опрацювання ПДВ нагромаджений колосальний. Окремі зловживання, звичайно, будуть присутніми, однак, вони не виходитимуть за межі звичайних масштабів.
  5. Від цього податку можна звільнити соціальні види товарів першої необхідності, захистивши таким чином найбільш вразливі верстви населення на час особливого періоду.

  6. «Спільність у біді», свідченням чого буде даний податок, сприятиме формуванню національної самосвідомості.

  7. Тимчасовість та вимушеність даного заходу стимулюватиме пошуки якнайскорішого завершення війни без поступок національного суверенітету, що в даному випадку сприйматиметься як спільна справа.

  8. Необхідний розмір спеціального ПДВ вирахувати значно легше, ніж прогнозовані надходження від будь-якого іншого податку.

  9. Відсутність прямої відповідальності «минедезертирів» не заперечує їхнього негативного сприйняття з боку широкого загалу, особливо за умови високого авторитету військових у суспільстві, що в умовах України слугувало б потужною мотивацією для виконання свого обов’язку.

І ще, від себе, для «оживляжа»:

Я б ліквідував в Україні генеральські звання, а всіх його носіїв одним указом відправив би у відповідне їм місце…

Після чого кожен «скривджений» мав би можливість продовжити службу у званні, наданому йому внаслідок переатестації…

Це, принаймні, розблокувало б від генеральських завалів соціальні ліфти в армії…




Комментирование закрыто.