Тарас Возняк: Конституційний демонтаж України

Тарас Возняк, Львів

Тарас Возняк

З огляду на інвективи та закиди президента, висловлені в його промові під час святкувань Незалежності Україні, вважаю за необхідне повернутися до законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217.

Перед і після цієї промови відбулося декілька знакових подій.

Найсерйознішою, звісно, стала зустріч канцлера Ангели Меркель, президентів Франсуа Оланда і Петра Порошенка у Берліні 25 серпня.

Але попередньо новообраний президент Польщі Анджей Дуда виступив з новими пропозиціями.

Ще інший формат запропонував Радослав Сікорський – екс-міністр закордонних справ Польщі.

З того, що доступне широкій публіці, головним результатом зустрічі є те, що жодного нового інструмента для вирішення питання агресії Росії в Україні не буде створено.

Перше, з чим повернувся президент Порошенко, до України, це те, що  «нормандський формат» є інструментом ідеальним. Крапка.

Друге – які б не були наслідки для України, Україна як держава, яка реально є під зовнішнім управлінням, буде змушена формалізувати особливий статус для «деяких районів Донецької та Луганської областей». Чому? Бо така воля зовнішніх операторів. Крапка.

Тобто ніяка внутрішня дискусія, ніяка воля народу тут не мають права голосу. А на моє переконання таке важливе питання не можна вирішувати купкою здебільшого некомпетентних і, як бачу безвідповідальних, персон, що збираються під куполом на вул. Грушевського і не тільки.

Ми вже одного разу зробили таку помилку. Тобто за нас зробили. Так само під зовнішнім тиском, щоправда тільки з Росії, теж було закладено міну сповільненої дії під українську державність – узаконено Автономну республіку Крим, практично російську автономію з принаймні частково зовнішнім керуванням. І вона вибухнула аж через 20 років. А до того успішно гальмувала розвиток України.

Ритуально повторю банальність, яку знають всі, разом з президентом – попри всі словесні викрутаси на які постійно наголошує президент – фіксація у Конституції України сепаратистських анклавів у тілі України небезпечна не стільки з огляду на їх сепаратистські тенденції, а з огляду на майбутнє всієї України і навіть з огляду на її існування.

А чергове голосування послушних фракцій за Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217, яке, очевидно, президент вважає тактичним, таким, яке не матиме наслідків, є ілюзією. Мовляв, щось там запишемо – як право на житло у совєтській Конституції – все одно воно нічого не означатиме і ніким не виконуватиметься. Попри те, що це свідчення того, наскільки глибоко ми зневажаєм право і Конституцію, як її істотну складову, це ще й ілюзія.

Ці поправки до Конституції ще й  як виконуватимуться. Щонайперше на їх виконанні наполягатиме Росія і її донецька клієнтелла. І тоді залишиться лише розводити руками.

Ця норма дає старт спочатку «параду автономій» (і не лише на Донбасі), а потім і «параду суверенітетів». І тоді така конструкція, як суверенна держава Україна, просто розчиниться – стане такою собі Боснією і Герцеговиною – чули про таку чудесну державу? Хочемо перетворити Україну у щось подібне?

Однак давайте повернемося до питання зовнішнього керування Україною. Гадаю, що ніхто не сумнівається у тому, що настільки фінансово-, енергетично- і безпеково-, а, отже, і політично залежна країна не є суверенною. Це факт, на який потрібно просто зважати. В умовах яловості і корумпованості значної частини нашої влади ця зовнішня керованість може бути й корисною. Однак не завжди. Тільки тоді, коли інтереси тих, хто реально керує, і тих, ким керують, співпадають.

А від кого ми залежимо?

Фінансово – від ЄС та США. Енергетично – попри все – від Росії і в якихось фрагментах на другому році війни (!) навіть від ЛНР та ДНР. Безпеково – від НАТО, читай США.

Отож не завжди інтереси тих, хто реально впливає на процеси в Україні, співпадають з інтересами України.

Тобто Україною ззовні у різний спосіб керує певний клуб держав. Тут важливе словосполучення – «у різний спосіб» – тобто прямо і не прямо. Яких держав? Звісно – це Німеччина, США, Франція – і, о парадокс, Росія. Так-так – саме Росія. Не напряму, звісно.

Свідченням непрямого керування Росії Україною є те, що Росія успішно заганяє Україну – з огляду на інтелектуальне безсилля її політичного класу – у ті політичні формати, які їй потрібні. І прийняття Проекту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217 є наступним кроком на цьому звитяжному шляху наших очільників.

Результати зустрічі у Берліні для мене є свідченням того, що:

Росія, не маючи ресурсів, проте відчайдушно блефуючи, таки добилася від інших співакціонерів цього клубу держав принципової поступки – поступово перетворювати Україну у федерацію чи, враховуючи можливий майбутній статус Криму, навіть у конфедерацію. Принаймні вони вкотре закривають на це очі. Так, це не анексія Південної Осетії чи Абхазії. Але прийняття такої конституційної норми загрожує фрагментацією – з подальшою перспективою.

Тобто по суті вони прикривають очі на фактичний демонтаж України – такої унітарної України, яку ми знали.

Німеччина та Франція вкотре «втомилися». Як вони «втомлювалися» від Югославії, Грузії, Молдови і т.д.

З іншого боку ми очевидно зробили замало, щоб змусити їх дослухатися до нас – йдеться про успішні внутрішні реформи і про рішучість у відстоюванні своєї суверенності та унітарності. Тобто про корупцію, безініціативність, внутрішню розколотість і т.д. про втрачений час… І це під час війни…

Зрештою, вони вже мають «досвід» створення таких квазідержав – задля умиротворення, звісно. Майбутню Україну хочуть скроїти за лекалами на жаль квазідержави Боснії і Герцеговини. Так, на разі ця «нічия земля» не спливає кров’ю. Але це сьогодні – питання Боснії і Герцеговини просто зависло у повітрі. Так само, як і албанське питання. Список таких «врегулювань» і творення тимчасових політичних конструкцій, які рано чи пізно стануть проблемними, можна продовжувати.

Насправді це ніякі не врегулювання, а відкладання катаклізмів на майбутнє. Інколи це «подаруночки» навіть не дітям, а внукам.

При цьому США послідовно «вмивають руки». Зрештою питання внутрішньої структури та суверенітету України не є питанням відповідальності адміністрації США. Це питання народу України і її провідної верстви.

Тепер про США – сьогоднішня адміністрація теж приклалися до прямого чи не прямого творення таких квазідержав – подивімось, скільки таких квазідержав постало на території між Середземним морем та Іраном – бо називати ці території Сирією та Іраком стає дедалі важче.

Як на мене, то сьогодні Путін добивається чогось подібного – бачення України як території, не як цілісного національного і державного організму, а як матеріалу для конструювання якихось квазідержавних утворень.

Чи розуміють це ті, хто не має волі хоч у чомусь не погодитися з операторами зовнішнього управління? Звичайно, розуміють… А тому їхня відповідальність буде ще більшою.

При цьому вони, звісно, мають масу аргументів, чому по-іншому не можна. Вони навіть можуть пояснити, чому нічого «не можна» взагалі. Але все це словесна еквілібристика.

Прикладом такого дешевого шулерства є Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади), де змішали місцеве самоуправління і творення реальних автономній, які матимуть зовнішнє управління.

Значною мірою ці аргументи об’єктивні – дійсно фантастична фінансова, енергетична та безпекова залежність.

Але однією з найбільших вад, як на мене, звісно, сьогоднішніх очільників є дійсно брак уяви і волі. А ще – харизми.

А ще бачення того, яку ж Україну ми будуємо – ситуативну?

Виходить, що так.

Ну і для кого ми будуємо Україну – для Німеччини, Франції та Росії? Чи для олігархічних кланів, як Кучма та Янукович?

Залишмо без відповіді.

Про уяву: в Україні якось ніхто не зауважив, як «елегантно» у Берліні було відкинуто одну з перших міжнародних ініціатив новообраного президента нашого найближчого і найпослідовнішого союзника – Польщі. Анджей Дуда, бачучи неефективність «нормандського формату», бачучи, що Німеччина та Франція узурпували собі право врегульовувати найбільшу кризу, з якою стикнувся Європейський союз, бачучи, що клуб акціонерів перетворює державу Україну на «територію», що в перспективі безпосередньо загрожує безпеці Польщі, запропонував змінити формат. Не тому, що «любить Україну», як пишуть наші наївні аналітики, а тому, що обстоює інтереси Польщі. Польщі не потрібна територія колишньої Сирії та Іраку під боком. Туреччина вже отримала… Причому в нього були аж дві пропозиції.

З одного боку зробити перемовником не лише Німеччину і Францію, а весь ЄС. Хоча, звісно, в ЄС чимало держав, які «розуміють» Путіна і які нейтралізовуватимуть зусилля ЄС. Однак Дуда поставив просте питання – а навіщо тоді ЄС, якщо воно в такий критичний момент нічого не вирішує? Ніхто не відповів.

З іншого боку, розуміючи, що найбільше від агресії Росії страждають і страждатимуть безпосередні сусіди Росії – від Балтійського до Чорного морів – створити ще один альянс, про який вже йдеться 120 років – союз країн Балтії, Польщі, України, Румунії, Молдови, Грузії – польської концепції Міжмор’я чи англо-саксонської Балто-чорноморської дуги. Про це писалося не один раз. І, як завжди, — Росія й Німеччина проти. Нічого не зробиш –німецько-російська традиція.

Те, що Меркель та Оланд елегантно проігнорували цю ініціативу їм зійде з рук. А от чи так легко це зійде з рук президенту Порошенкові – не знаю. Звичайно, всі при цьому мило усміхатимуться… Гадаю, що це груба політична помилка. Чи безтактність, що в політиці одне і те ж. Але така вже в нас дипломатія…

Наступну пропозицію висловив Радослав Сікорський: «Найкраще було б, якби у цих перемовинах брали участь Європейський Союз та США і аби ці розмови стосувалися усіх заморожених конфліктів на просторі колишнього СРСР – в Придністров’ї, на Кавказі та в кількох інших регіонах». Одразу видно, що людина мислить не дрібничково, а масштабно. Не як наш МЗС.

І ще про уяву: попри другий рік війни з боку України немає жодної істотної політичної чи хоча б дипломатичної ініціативи. Аж дивує повна політична яловість нашого провідного класу – ну не подобається пропозиція Дуди, не працюють пропозиції Меркель і Оланда, занадто масштабні, як на нашу уяву, пропозиції Сікорського – пропонуйте інші формати і підходи. Майже всі дії української дипломатії та політикуму реактивні – хтось організує, запросить – то приїдемо, хтось сформулює, накине, то й погодимось, а краще – ні, і т.д. В давні часи наші політики і то були активніші – шукали союзів то у Швеції, то в Туреччині. А в сьогоднішніх – криза жанру. Приреченість якась.

Це Дуда з Сікорським мають здійснювати мозковий штурм і пропонувати шляхи порятунку України? Чи, може, Грібаускайте?

А приреченість ця є, бо, страшно сказати, мала віра щонайперше у власні сили. Не особисті – а у потенціал народу. Я вже не раз писав про свідоме демобілізовування, розхолоджування  українськими очільниками українського народу. Тому й немає внутрішньої переконаності, яку б одразу відчула такий проникливий політик, як Ангела Меркель.

Тому й робляться спроби перехитрувати Путіна, не подолати, а перехитрувати. Коли я кажу – подолати, то мова не йде про захоплення Ростова чи Білгорода, ба навіть Донецька. Але потрібне справжнє посвячення справі порятунку України. А бізнес – потім.

Однак повернімось до Проекту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217. За цих обставин краще вчинити так, як вчинив канцлер Конрад Аденауер, коли Сталін (читай Путін) запропонував йому «об’єднати» Німеччину – приєднати до ФРН сталіністську Східну Німеччину такою, якою вона є – з совєтськими окупантами. Канцлер не впустив такого троянського коня. А тим більше не закріплював його особливий статус у Конституції.

Канцлер боровся за Німеччину і будував Німеччину. І вона хоч через десятиліття, але постала. Причому, зауважте, — з величезними територіальними втратами. Але не людськими! Бо Німеччина – це німці, це люди.

Тепер ми боремося не за Донбас, а за Україну – ту Україну, яку бачимо ми, а не наші недруги і навіть друзі. Бо Україна потрібна нам.

А тому, якщо питання Проекту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217 таке важливе, якщо воно викликає стільки запитань, то чого б не провести з цього питання референдум? Під час місцевих виборів, наприклад, щоб не спекулювали на питанні додаткових витрат коштів.

Чого б не запитати в народу? В тих, хто вважає себе українцями, а, отже, є ними.

Источник: zaxid.net

Изображение: zik.ua




Комментирование закрыто.