Сергій Дацюк: Легітимація правлячого класу

Сергій Дацюк

Сергей Дацюк7

В процесі обговорення поданих українськими державними службовцями е-декларацій відбувається мало помітна змістовна дискусія. Ця змістовна дискусія не проникає в ЗМІ, особливо на телебачення, де жваво обговорюють у кого скільки, чого і звідки.

Але ця змістовна дискусія іде поза ЗМІ, і тільки вона є осмисленою і суттєвою складовою процесу унаочнення українського багатства і спробою обговорення шляхів легітимації українського правлячого класу.

Що показало е-декларування?

Електронне декларування було реалізоване завдяки зовнішньому (ЄС, США, МВФ і т.д.) примусу українських держслужбовців, тобто скоріш за все мав місце навіть шантаж, коли українському правлячому класу погружували – ми заберемо у вас вашу закордонну власність і ваші рахунки в закордонних банках.

Не дивлячись на внутрішній саботаж українських держслужбовців, безліч конфліктів і їх намагання приховати інформацію про свої статки, електронне декларування відбулося завдяки підтримці процесу з боку українського громадянського суспільства.

Денис Семенов в статті «Сумерки элит» намагається осмислити цей процес на рівні масштабної постановки проблеми – український правлячий клас неефективний, українська еліта відсутня, створення її є проблемним завданням.

Але, на мій погляд, поки що про створення національної еліти не йдеться. Еліту може створити лише протоеліта. Тобто якась легітимна частина суспільства, що претендує на суб’єктність, може завдяки новому вихованню і новій освіті створити еліту як своїх наступників.

Щоб ставити проблему створення еліти, спочатку потрібно здійснити складний і нелегкий процес – люструвати значну частину правлячого класу і легітимізувати нелюстровану частину правлячого класу. От тільки цей легітимний правлячий клас створить умови для заснування національної еліти. Тому почнемо від самого початку.

Одразу ж задам питання в лоб: як нами, хто робив та підтримував Революцію Гідності, управляють ці негідники – правлячий клас?

Чи можуть взагалі негідники правити гідними людьми? І якщо так, то як це відбувається?

Автор згаданої статті наводить три типи панування за Максом Вебером – традиційне, легальне, харизматичне. І водночас автор відмічає, що жоден тип панування для українського правлячого класу не є характерним.

Ці типи панування Вебер навів, аналізуючи теперішній та минулий стан справ світу, в якому він жив (1864-1920).

З того часу вже минуло майже сто років, і світ значно змінився. Тобто, використовуючи уявлення про ці типи, ми майже нічого не зможемо зрозуміти у сучасному світі.

В другій половині ХХ століття виник принципово новий тип панування – через системне світове упослідження багатими небагатих.

Світове упослідження має багаторівневий характер, де можна виділити кілька основних ознак.

1) створення та легалізація на рівні держав та наддержавних структур закритих фінансових структур, які дозволяють приховувати фінансові статки національних правлячих класів за межами країн походження. Сюди відноситься світова банківська таємниця, офшори, номерні банківські рахунки і т.д.;

2) екстериторіальна легалізація нелегітимної (ганебної) власності нерезидентів в усіх розвинутих країнах – резидентів в розвинених країнах можуть переслідувати, але нерезидентам дозволяється мати власність сумнівного (ганебного) походження;

3) легалізація національних монополій в світовому бізнесі – з ними мають справу, бо національні монополії є лише внутрішньою проблемою їх країн походження, а для крупних західних корпорацій вони не конкуренти;

4) лицемірна світова легітимація багатіїв через диктат порядку денного у національних (і часто світових) ЗМІ, який обходить постановку питань про легітимність структури багатства, власності, влади і т.д., а з іншого боку авантюрні і ганебні списки Форбс, які фактично легітимізують нелегітимне багатство, розміщуючи у одному списку праведно зароблені кошти і награбовані чи зароблені неправедно.

Тобто, збулося жахіття Маркса – трудящі громади світу так і не змогли об’єднатися, а багатії та владоможці об’єдналися в світовому масштабі.

Принцип світового упослідження простий – правлячі класи розвинутих країн, де багатство донедавна було більш легітимне, закривали очі на неправедне (сумнівне чи ганебне) походження багатства менш розвинених країн в обмін на тримання ними своїх громад у покорі.

Тобто до кінця ХХ століття було створено світову систему дворівневої експлуатації за наступною схемою.

Монополістичні (олігархічні) та корумповані національні правлячі класи експлуатують свої громади. Оскільки вони розуміють слабкість власної позиції всередині своїх держав, вони виводять своє багатство за межі країни походження – під захист світової системи упослідження. Але оскільки монополісти (зокрема олігархи) та корупціонери нерозвинених країн не можуть довести свої права на традиційне, легальне чи харизматичне управління всередині своїх країн, то їх багатства (які і так працюють на чужі країни) час від часу конфісковуються правлячими класами розвинених країн без повернення до країн походження.

Тобто маємо дворівневу систему упослідження, яка не тільки дозволяє упосліджувати правлячим класам свої національні громади, але дозволяє упосліджувати правлячим класам більш розвинутих країн правлячі класи менш розвинутих країн.

В цьому сенсі електронне декларування в Україні дозволило побачити лише частку багатства багатих українців (дома та за кордоном), про яке так чи інакше українській громаді стало відомо. Електронне декларування не принесло несподіванок – жоден багатій не буде розповідати про те багатство за кордоном, про яке ще невідомо на його батьківщині.

А оскільки більшість цього багатства має сумнівне, а почасти і ганебне походження, то масштаби розкрадання України в інтересах навіть не власних багатіїв, а багатіїв інших країн, в рази більші.

Тобто суть електронного декларування полягала в тому, що побачити лише маленьку вершину того айсбергу розкрадання національного багатства, яке відбулося за останні 25 років в Україні.

Яке походження багатства українського правлячого класу?

Яка схема збагачення найбагатших в Україні?

Вона доволі проста, хоча має багато складних інструментів свого втілення.

Коли Україна переходила від СРСР, найважливішою проблемою було зберегти промислове виробництво. В цьому сенсі ми мали зберігати надзвичайно сильно монополізоване виробництво як уламок державно-централізованого виробництва СРСР.

Щоб зберегти виробництво, Україна створила ФПГ (фінансово-промислові групи), тобто передала монополії у приватне використання. Не всі вони вижили, але ті, що вижили, породили олігархів.

Коли вже стало зрозуміло, що Україна зберегла якесь виробництво (це десь кінець 90-х років ХХ століття), тоді потрібно було зайнятися декількома процесами – демонополізацією, стимулюванням інновацій, розвитком нових бюджетонаповнюючих сфер економіки.

Слабка і недалека влада того часу уникнула стратегічних дій. Нічого цього не було зроблено – олігархи добре заплатили чиновникам, і вони саботували ці необхідні процеси. Олігархи також встигли створити собі політичний захист через свої партії і групи в Парламенті та публічний дискурсивний захист через свої телеканали та пригодованих експертів.

Тобто більшість багатства, що нині декларується в Україні, – це або багатство монополій (в тому числі олігархічних), або багатство чиновників, яке через хабарі отримане від монополістів.

Революція Гідності не змогла зруйнувати цю систему монополізму-корупції. Контрреволюція квітня 2016-го року показала, що ця система вміє пристосовуватися як до революційних вимог, так і до вимог МВФ.

Схема така – нібито під тиском МВФ Урядом піднімаються тарифи. Але оскільки у більшості людей немає грошей, щоб платити за цими тарифами, на це з держбюджету витрачаються кошти на субсидії, які ідуть в кишеню монополістам.

Недавно була придумана ще дуже ефектна схема. Вона називається «3200» (підвищення мінімальної зарплати у два рази). Оскільки субсидії не покривають всю заборгованість по тарифах, то олігархічний Уряд придумав ще один хід. За кошти приватних підприємців (неолігархів, немонополістів), у яких ЄСВ (єдиний соціальний внесок) прив’язаний до рівня мінімальної заробітної плати, створюється перше джерело фінансування «3200», тобто ці прості підприємців заплатять основну частину коштів для підняття рівня «мінімалки». Друге джерело – це власне сам державний бюджет.

Виглядає все нібито законно. Але в реальності монополісти в Україні знову продовжують своє збагачення – 1) через субсидії на завищені тарифи з державного бюджету;) 2) через підвищення рівня ЄСВ для простих підприємців; 3) через витрати коштів на новий рівень мінімальних зарплат знову ж з державного бюджету.

Тобто це вже виходить потрійний розгалужений рівень експлуатації: 1) підприємців-немонополістів експлуатують підприємці-монополісти; 2) всю громаду через держбюджет експлуатують підприємці-монополісти (зокрема олігархи); 3) українських підприємців-монополістів експлуатують представники двох частин світу – Росія (де сховалися поплічники Кривавого Президента, хто накрав і утік) та Захід (де ховає свої статки інша частина монополістів та корупціонерів).

Нелегітимне багатство України зазнало розколу – воно розколоте між геополітичним вибором України. І якщо на нелегітимне багатство українських багатіїв в західних країнах українська громада може мати хоча б примарні сподівання щодо його повернення, то про нелегітимне багатство українських багатіїв в Росії можна забути.

Які кроки потрібно зробити для легітимації правлячого класу?

Сила, якою нами, учасниками, прибічниками і послідовниками Революції Гідності, управляють негідники, значним чином не знаходиться в Україні. Тому національна революція проти системи несправедливого економічного обміну завжди приречена на поразку.

Лише світова революція могла би розв’язати цю проблему. Для цього українська громада для початку має взяти під контроль своїх багатіїв на рівні знищення банківської таємниці, на рівні прозорості структури власності, на рівні прозорості функціонування всілякого публічного ресурсу (інфраструктура, бюджети різних рівнів, телеканали і т.д.)

Потім Україна має вимагати знищення світової банківської таємниці, розкриття світової структури власності і т.д.

Але давайте будемо реалістами і будемо спиратися на національні завдання щодо правлячого класу.

Автор згаданої статті описує три сценарії. Але в цьому разі краще описувати не сценарії, тобто не з аналітичної позиції виступати. В цьому разі краще пропонувати підходи та кроки, які потрібно здійснити.

Перш за все, Україні необхідна Дія Справедливості.

Без Дії Справедливості неможливо повернути довіру громади до власного правлячого класу.

Для кожного звичайно ця Дія Справедливості означає різне – хтось хоче крові олігархів, хтось хоче націоналізацію їх багатств, хтось хоче спецконфіскації всіх нелегітимних багатств.

Дія Справедливості це предмет домовленості української громади і правлячого класу, який в будь-якому разі відбуватиметься через політику. Але щоб ця домовленість відбулася, в олігархічних ЗМІ має розпочатися дискусія з цього приводу. Чим більше прихильно олігархи поставляться до публічності цього процесу, тим менше кривавим він буде. Маніпуляції тут вже не допоможуть – надто далеко все зайшло.

Тому Дія Справедливості полягає не в кроках збереження нелегітимного багатства, а у кроках його конфіскації. Інакше кажучи громада має обговорювати не на яких умовах нелегітимне багатство може бути збережене у його власників, а в який спосіб воно буде повернуте громаді.

Другий крок – ремотивація правлячого класу.

Ремотивація це дія складної соціальної інженерії, яка все-таки можлива.

Ремотивація полягає не в моралізаторстві чи в переконанні багатіїв мати інші мотивації окрім збагачення, це була би повна дурниця.

Просто легітимацію невідлюстрованих багатіїв потрібно проводити за принципами: 1) конфіскації зараз і в майбутньому підлягає все приховане від публічного електронного декларування багатство; 2) конфіскації підлягає все офшорне багатство; 3) підставою для легітимації багатства є розроблені багатієм інновації світового рівня (там, де вони є, багатство зберігається); 4) підставою для легітимації багатства є немонополістичний характер його походження або здійснюваний під контролем громадських наглядових рад план демонополізації; 5) підставою для легітимації багатства є контрольована громадськістю участь якихось його частин у зміцненні обороноздатності країни.

Все багатство, що має сумнівне чи явно ганебне походження, має бути конфісковане.

Тобто громада має показати багатіям – тільки публічні, оподатковувані в Україні, інноваційні, немонополістичні, патріотичні мотивації збагачення мають легітимність. Решта мотивацій є нелегітимними і ведуть до конфіскації багатства. Коли багатії не розуміють публічної доцільності, їх треба дресирувати, як собачок у цирку. Оце і є ремотивація.

Отже, Україна замість нелегітимного в своїх мотиваціях, неправедно збагаченого і повсякчас маніпуляційно владоможного правлячого класу має отримати хоч якось легітимний правлячий клас.

І тільки після цього вже подумаємо про створення еліти.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП




Комментирование закрыто.