Про майбутнє політичних партій. Післямова

Анатолій Якименко, для "Хвилі"

ideologiya

Переглядаючи чергове відеозвернення від Славка Вакарчука, у якому колишній нардеп та популярний співак закликає підтримати законопроекти МОЗ, я думав над тим, чому за медичну реформу «топлять» кардинали, метрополіти, попи, шоумени, громадські активісти, посли інших країн, єврочиновники? Хто всі ці люди у політичному, та ідеологічному сенсі? Яка роль партій у цьому процесі, і де, власне, самі партії з їхніми ідеологіями?

Поки я так думав на стіні «Facebook» з’явилося повідомлення про пряму трансляцію круглого столу «Про майбутнє політичних партій», організованого «Інститутом Майбутнього». Перейшовши за посиланням, потрапив на виступ Віктора Андрусіва на тому місці, де йшлося про необхідність формувати суспільний інтерес, який у нас дуже низької якості. Ця думка не могла залишити мене байдужим і я закинув сторінку у закладки. Переглянувши через кілька днів круглий стіл від початку до кінця, став ще більше небайдужим.

По роботі мені періодично доводиться відвідувати міжнародні конференції, на яких різні люди сперечаються та висловлюють різні погляди. Наприклад, кардіологи можуть пропонувати різні підходи у тактиці ведення пацієнтів з гострим коронарним синдромом, висловлювати різні погляди щодо тривалості терапевтичного вікна при інфаркті міокарду, але саму хворобу, а також фізіологію та анатомію серця вони розуміють однаково. Порівнюючи виступи політологів не складається враження, що фахівці бачать одну проблему, а головне не складається враження, що вони однаково розуміють людину, суспільство, партію, політику.

Окрім того, я відношусь до тих людей, які вважають, що нашу країну врятує не Ілон Маск, а політична грамотність і мінімальна політологічна та філософська освіта населення. Але почуте на обговоренні щодо долі майбутніх партій актуалізує питання хто, кого і чому має вчити?

Перейдемо до панельної дискусії. Норберт Нойхаус, обговорюючи проблему якості партій, говорить про суспільне благо, а Віктор Андрусів – про суспільний інтерес.

Пан Норберт бачить нещастя у критичному зменшені компетенцій сучасних європейських партій і політиків, їх готовність працювати лише над двома-трьома проблемами, вирішення яких не можуть забезпечити суспільного блага. Цілісної картини самого суспільного блага, на думку Нойхауса, у таких партій немає, що, зрештою, неодмінно призведе до катастрофічних наслідків.
Пан Віктор бачить проблему у низькій якості суспільного інтересу, який має формуватися спеціальними людьми (я так розумію, партіями та політиками), оскільки усвідомлення якісного інтересу робить з обивателя громадянина активного і правильного.

При цьому, на початку дискусії, Віктор Андрусів зазначив, що політична партія побудована на представництві інтересів соціальних груп, саме на представництві, а не на їх формуванні, – «…демократія, це коли ви щось знаєте, хтось до вас дослухається і представляє ваші інтереси». Далі, розповідаючи про вибачення перед ним європейських політиків, представників Європейської народної партії, Андрусів уже дорікнув євродепутатів за бездіяльність політиків, які мали б на його думку, докласти зусиль для формування у громадян Нідерландів правильних поглядів на українське питання під час відомого референдуму.

Ці протиріччя було помічені Євгеном Пілецьким, але все якось швидко затерлося і не стало предметом обговорення.

Все це можна продовжувати описувати та співставляти, але пошук нестиковок не є метою написання цього тексту. Хто хоче мати власне враження може самостійно його сформувати, подивившись насправді цікавий і якісний діалог в запису.

Я ж перейду до викладення власного бачення щодо порушених проблем.

Почну з суспільного блага та суспільного інтересу.

На мою думку благо та інтерес є обов’язковими елементами політики та партійної діяльності, але не є тотожними поняттями. Суспільне благо, про яке говорить Норберт Нойхаус, формується людиною, яка має образ прекрасного в духовній сфері. Воно представляється у вигляді правил і норми поведінки у повсякденному житті, в усіх його напрямках, що має привести людину і соціум до Бога. Прийти до Бога – це зрозуміти себе, розкрити себе, полюбити себе і полюбити ближнього. Це і є той мир, злагода тощо, про який говорить Норберт Нойхаус, пояснюючи кінцеву ціль політики та діяльності партії. Тобто особа (група осіб), здатна сформувати такий образ, представляла його суспільству, яке його приймало чи не приймало. Ось це і є демократія епохи модерну. Так було від Кромвеля до Тетчер.

Тепер щодо питання хто і кого формує. «Таїнство» демократії полягає у тому, що народ здатний відчувати і тестувати образи прекрасного сформовані елітою на предмет духовності, добра і зла, щирості намірів, жертовності. Тоді як еліта здатна формувати і представляти. Образ – це закінчена сформована думка особи, яка рефлексувала, шукаючи сенс життя і пізнаючи себе. Здатність описати свої рефлексії і сформувати їх в образ – це те, що відрізняє еліту від простолюдинів. А здатність представити такий образ, за яким підуть всі разом – це те, що відрізняє політика та національного лідера від просто елітарного прошарку. Тому не треба дивуватися Арсенію Петровичу, який кричав саме на Майдані: «Куля в лоб, так куля в лоб». Він здавав іспит перед народом, – презентуючи образ прекрасного, вистражданого під час сходження кар’єрними сходами і сформованого під час масового сплеску народної енергії, чоловік пояснював чим він готовий пожертвувати.
Насправді партію ні тоді, ні зараз не створював простий народ. Партію створювала людина, або група людей, яка апелювала до народу. І якщо така людина отримувала підтримку свого образу ідеального від мас, то вона ставала виразником його інтересів. Ось, що таке демократія. Але це не той інтерес, чи то суспільний інтерес, котрий має матеріальний вимір. Це сподівання, очікування нематеріальних речей тощо. Навіть у ХХІ столітті в Україні після соціальних замірів, про які говорив Віктор Андрусів, на «бордах» з’являються не «тарифи та пенсії», а «Справедливість є. За неї варто боротися», «Закон один для всіх», «Жити по новому».

Категорія свободи прийшла в життя локальної Західної цивілізації і дала їй розвиток, не лише тому, що пересічний англосакс відчував особливу потребу у свободі і вмирав за неї. Пересічний козак також цим страждав і страждає понині. Просто еліта англосаксів пояснила значення свободи для суспільного блага – миру та любові, а також пояснила її значення та потрібність у шляху до Бога.
Саме звідси слід шукати витоки політичної та економічної свободи: зовнішня свобода потрібна для здійснення діяльності, оскільки тільки у діяльності людина може пізнати і зрозуміти себе. Свобода потрібна для того, аби людина прожила власне, а не чуже життя, адже зрозуміти себе можна тільки так. Свобода і власне життя потрібні для здійснення самостійного вибору. Свобода визначає якість почуттів, передусім любові. Любов раба, думаю, відрізняється від любові вільної людини. Свобода, зрештою, є цінністю за яку жертвують, і є основою локальної Західної цивілізації. Не існує безжертовних цивілізацій. Цивілізації відрізняються між собою цінностями за які жертвують. Напевно це не весь перелік, висловлюючись медичної мовою, плейотропних ефектів свободи.

Суспільний інтерес – це дещо інше. Будь-яка діяльність має побічні продукти. Не виключення є діяльність, котра має абсолютно благородні наміри і спрямована на досягнення суспільного блага. Так, свобода передбачає конкуренцію, право на нерівність. Свобода структурує соціум на сильних і слабких, і на тих, кому ця свобода взагалі не потрібна. З’являються переможці і переможені. В процесі економічного розвитку та індивідуалізації з’являються закриті групи і групки, або, нехай, кластери, про які говорили на круглому столі. Кластери або соціальні фрагменти вражені корпоративним егоїзмом з купою непоєднуваних «мєлкобуржуазних» і «частнособствєніческіх» інтересів і таке інше. І тут насправді виникає необхідність потенційним переможцям пояснити місце, яке займатимуть переможені. Думаю, Хіларі Клінтон, її команда та виборці розуміли, що після перемоги Трампа у них буде все «харашо». Окрім того, переможець має знайти загальні проблеми, ігнорування яких призведе до загибелі усіх без винятку членів суспільства, не залежно, хто до якого кластеру пристав.

На практиці це виглядає так. «Ліваки», переможці виборів в умовній Швеції, дають сигнали під час виборчої кампанії, що вони залишають «правим» їхнє право власності на засоби виробництва, можливість творити та працювати тощо. Перемагаючи на виборах вони дотримуються обіцянок, але оббирають творчих, працьовитих та заповзятливих податками. Щось подібне роблять «праві» в США, сплачуючи допомогу по безробіттю і годуючи безхатченків супом. До того всього політики знаходять або придумують, як кому більше подобається, «теми» для всіх. Такими об’єднуючими «темами» можуть бути проблеми сміття, інфекційних хвороб, антибіотикорезистентності або глобального потепління. Ідея їх проста – ми можемо бути різними, але мусимо об’єднатися, якщо не хочемо бути заваленими сміттям, залиті водою, померти від золотистого стафілококу.

Отже, еліта допомагає простому народу розібратися у його почуттях та емоціях і скерувати енергію мас в корисних напрямках. Але це відбувається тоді, коли сама еліта займається корисною справою. Еліта повинна вести. Але вести можна тоді, коли сам ідеш. Перше, куди має йти еліта – це йти до Бога. Західна європейська еліта більше не йде до Бога і не рефлексує. Сучасною мовою чомусь це називається постмодерн, етичний релятивізм можливо ще якось.

За інерцією євроеліта створює образи «прекрасного». Тільки джерелом цих образів є не рефлексія і не пошуки сенсу життя, а продукти інтелектуального бродіння. Причина цього всього дуже проста – впевненість у завтрашньому дні. Для чого людині Бог, якщо вона знатиме що буде завтра?

Європейська еліта відмовилась йти і відмовилась вести. В якості компенсації вона запропонувала турботу про матеріальне благополуччя та соціальний спокій, мир і таке інше. Намагання ввести безумовний дохід – це все звідси. Впевненість у завтрашньому дні не лише спотворила образи ідеального, вона призвела до того, що європейська еліта не розуміє, що «точки росту», які вона займає – це дефіцитний соціальний ресурс, який зобов’язує займатись вихованням і створенням нових пунктів розвитку людини. І відкупитися або відмахнутися не вийде ніяк.

Стабільність призвела до соціального ожиріння мас. «Ожиріння» знижує відчуття Бога, спотворює розуміння добра і зла та знижує здатність тестувати на виборах образи прекрасного. Деякі представники західної еліти відчувають та розуміють небезпеку цих процесів, але шукають не там. Не про майбутнє політичних партій треба переживати. Партія і політика були є і будуть. Формально демократія продовжується – партії щось представляють, народ підтримує. Питання полягає у порушенні функцій еліти та не розуміння взаємних впливів основи та верхівки соціальної піраміди.

Повертаючись до дискусії між учасниками круглого столу, на мою думку, Норберт Нойхаус, говорячи про суспільне благо, швидше вів мову про суспільний інтерес – врахування інтересів переможених після виборів, або узгодження інтересів постраждалих від соціального ожиріння дезорієнтованих осіб без ознак саморузуміння, або навіть узгодження інтересів добровільно самоізольованих уламків суспільства, що фрагментується. Натомість Віктор Андрусів, коли говорить про якість суспільного інтересу, швидше веде мову про суспільне благо часів модерну. Але його не можливо створити ні за допомогою позичених європейських еліт, ні за допомогою українських.

Я не випадково у підводці до тексту використав медичну тематику. Медична реформа несподівано протестувала на зрілість та показала сутність українського духівництва – людей, що за покликом серця мали б йти та вести. Ніхто не примушує духовних наставників розбиратися в тонкощах медицини, але прийняти участь у формуванні потворних антигуманних образів, втрати здатність відокремлювати добро від зла, публічно підтримати зло – це дуже погані прогностичні ознаки, передусім для нас.

Тому, мені здається, нам треба якось по іншому трактувати цікавість залишків європейського розуму до нашої ситуації. Цю цікавість і відкритість треба використати для аналізу і пошуку, а не для приписування собі унікальності як якоїсь чесноти. Насправді наші справи набагато гірші ніж в Європі, що занепадає.

На завершення, з метою кращого розуміння природи партії, політики та демократії хочу навести слова одного з найбільш впливових політиків в історії США ХІХ століття, головного ідеолога рабовласницької політики південних штатів і лобіста їх інтересів у федеральному уряді Джона Колдвелла Кэлгуна і порівняти їх з промовами та думками нинішніх політиків, байдуже яких – європейських, українських, московських: «Тільки Безмежній істоті, Творцеві всього сущого, належить піклування про все і всіх та наглядати за усім. Він у своїй безмежній мудрості й доброті, призначив кожному видові живих істот його стан і відповідні цьому станові функції. Кожне створіння він обдарував почуттями, інстинктами, здібностями та спроможностями, що якнайкраще пасують до призначеного йому стану. Людині Творець призначив соціальний та політичний стан, що є найпридатнішим для розвитку видатних – інтелектуальних і моральних – здібностей і спроможностей, якими він обдарував її, а отже конституював людину так, щоб не тільки спонукати її до соціального стану, а й зробити уряд необхідним для її збереження та добробуту».
Так ось, якщо навколо вас, немає людини, яка мислить такими категоріями, то ви точно не знаходитись в партії або серед партійних діячів. Групу людей, де ніхто не формує свої думки у подібний спосіб, навіть, якщо їх кінцевою метою є запровадження ПДВ на ліки чи 15% податку на продаж валюти, можна назвати як завгодно тільки не партією.




Комментирование закрыто.