Президентські вибори 2019. Український Макрон, український Ердоган

Микола Філонов, для «Хвилі»

Якщо і можна виділити тренд старту президентської виборчої кампанії в Україні, то це очікування появи принципово «Нового», примарного кандидата, який мав би перетягнути на свій бік понад 40% виборців, що досі не визначилися, кого підтримуватимуть у день голосування.

Мова йде про українську версію Макрона, якого за півроку до президентських виборів у Франції також ніхто не сприймав серйозно у якості реального кандидата. Але, оскільки тодішні лідери виборчих перегонів або дискредитували себе серією корупційних скандалів (Фійон), або не зуміли запропонувати об’єднавчу платформу для більшості французів (Ле Пен), то й лідер типового для України політичного проекту «під одні вибори» «Вперед, Республіка!» стався б у нагоді.

Такий раптовий «Макрон» у наших широтах вигідно відрізнятиметься від більшості представників першої десятки наявного президентського рейтингу відсутністю захмарних антирейтингів, які значно звужують можливості представників цього пулу претендувати на роль визнаного лідера нації. Відсутність антирейтингу, звісно, добре, і для перемоги на президентських виборах цього фактору може навіть вистачити. Як вистачило у Еммануеля Макрона у Франції.

Проте чи буде цього достатньо для формулювання стратегії розвитку країни? Для чітких відповідей на найбільш болючі питання сьогодення, такі як досягнення миру і відновлення територіальної цілісності країни, подолання корупції та бідності?

Ризикну спрогнозувати, що озвучення таких відповідей вимагатиме нелінійного підходу, який може навіть викликати неприязнь і супротив у частини суспільства.

Наведемо один приклад. У книзі американського політолога Самуеля Гантінгтона наведено приклад двох класичних країн, які перебувають на межі цивілізацій – Україна і Туреччина. Україна лежить між західною і російською цивілізаціями, кожна з яких претендує на домінування на даній території, Туреччина – між західною й ісламською.

«Однак що буде, якщо Туреччина перевизначиться? У якийсь момент Туреччина може відмовитися від своєї гнітючої і принизливої ролі прохача, благаючого Захід про членство в ЄС, і повернутися до більш впливової і піднесеною історичної ролі основного ісламського представника і антагоніста Заходу», – писав Гантінгтон у 1996 році.

Прогноз збувся десь на половину. За Реджепа Таїпа Ердогана Туреччина, дійсно, припинила стукати у двері ЄС, зрозумівши, що членство у цій організації для неї сьогодні неможливе з огляду на ті ж самі цивілізаційні розбіжності, що породжують страхи європейців. І тому придушення заколоту військових, які десятиліттями виступали в Анкарі основними прибічниками проєвропейськоого руху, виглядає логічно.

Але достатньо авторитарний Ердоган не дав підняти голову й радикальному ісламу. Натомість проголосив курс на регіональне лідерство з сильною президентською владою (порівняємо з модними в Україні розмовами про перехід до парламентської республіки).

Хто забув – нагадую. В Україні йде війна, анексовані Крим і частина Донбасу. Чи є в історії людства приклади перемоги над агресором «колективного відповадального», яке за відомою мудрістю часто перетворюється з «всі» в «ніхто»? Питання до істориків, але приклади перемоги на чолі з сильними, навіть авторитарними лідерами народів є більш верификативними.

Результати нещодавніх виборів, які відобразили впевнену перевагу Ердогана, підтверджують, що турки погодилися з його курсом виходу з парадигми «або / або» по відношенню до Заходу й ісламського світу.

Звісно, спробувати сліпо скопіювати такий сценарій на українські умови буде самовбивчим для самої України, адже будь-які, навіть, номінальні поступки Кремлю призведуть до того, що РФ повністю поглине нашу країну.

Проте зрозуміти, за прикладом керівництва Турецької Республіки, що у сучасному світі прагматична сила важить більше за туманні перспективи, цілком можливо.

Теоретично український «Макрон» може красиво перемогти на виборах. Але для реальної політики, мені здається, сьогодні більше підійшов би український варіант адаптованого «Ердогана/Лі Куань Ю». Здатного впроваджувати достатньо болючі і непопулярні реформи, які згодом гарантують суттєвий підйом країни.

Залишилось небагато – зрозуміти хто саме з заявлених кандидатів в президенти може поєднати в своїй програмі/команді/діях стратегію перемоги на виборах «сильної руки» з покроковою реалізацією задекларованих принципів державного будівництва на майбутніх 5-10 років. Адже поява ефімерного «Нового» кандидата за 7 місяців до виборів, в олігархічних умовах українського політикуму, на 99,9% буде «проектом під одні вибори» з подальшим розчаруванням в черговому месії, нав’язаному виборцям безкінечним потоком дороговартісної телевізійної реклами, тотальною поклейкою бордів та ментальним сподіванням українців на миттєвий «рубильник счастья».

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

 

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.