Постанова Міжнародного суду ООН у справі Україна vs Російська Федерація. Фахова післямова

Геннадій Друзенко

международный суд оон

Після бурхливої дискусії в українських ЗМІ щодо «рішення» Гаагзького суду, якого на той час ніхто з коментаторів (зокрема і я) в очі не бачив, на часі перейти від спрощеного загального обговорення («зрада»-«перемога», варто — не варто було позиватися до Росії саме в цьому суді, можливі наслідки попереднього рішення) до професійного коментування тексту ПОСТАНОВИ чи УХВАЛИ (саме так коректно буде перекласти українською англійське/французьке ORDONNANCE, яке стоїть в оригіналі документу) Міжнародного суду ООН від 19 квітня 2017 року.

Не втримаюсь і я написати кілька ремарок на берегах цієї постанови:

1. Як зазначено вище, за своєю юридичною суттю, це не рішення, а постанова чи ухвала (далі я використовуватиму ці терміни як синоніми).

2. Prima facie. Українські чиновники гучно записали у свій актив визнання Судом своєї юрисдикції у справі, іншими словами, що ICJ (загальнопоширена абревіатура офіційної назви Міжнародного суду ООН англійською) визнав, що вн має повноваження розглядати позов України. Це не зовсім так. Насправді Суд визнав свою юрисдикцію тільки prima facie, тобто «на перший погляд».

У своїй ухвалі (п. 105) Суд прямо вказує «Рішення у цьому провадженні [щодо застосування попередніх заходів] в жодному разі не впливає на питання наявності чи відсутності у Суду повноважень розглядати справу по суті чи прийнятності справи як такої» (105. The decision given in the present proceedings in no way prejudges the question of the
jurisdiction of the Court to deal with the merits of the case or any questions relating to the admissibility of the Application or to the merits themselves.»

15 жовтня 2008 року цей самий суд виніс схожу ухвалу за позовом Грузії проти Росії, якою зобов’язав сторони утримуватись від порушення Конвенції про заборону усіх форм расової дискримінації, що аж ніяк не перешкодило Суду згодом визнати неприйнятність позову Грузії по суті і закрити справу.

3. Прямим закидом українській стороні звучить параграф 16 ухвали ICJ від 19/04/2017. Зацитую: «Контекст, в якому ця справа потрапила на розгляд Суду, добре відомий. На значній частині східної України цей контекст характеризується періодами інтенсивних боїв, які — як демонструють документи, наявні у справі — забрали велику кількість людських життів. Збиття 17 липня 2014 року літака Malaysia Airlines MH17, коли він пролітав над територією України, здійснюючи рейс з Амстердама до Куала Лумпура, спричинило смерть 298 людей. Суд чудово обізнаний з масштабами цієї людської трагедії. Однак справа, яку розглядає Суд, має свої обмеження. Щодо подій на сході своєї території Україна подала позов ЛИШЕ в межах Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (ICSFT). Щодо подій в Криму, вимоги України базуються винятково на Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Таким чином Суд, як це відкрито визнала Україна, не має підстав розглядати будь-які проблеми поза звинуваченням у расовій дискримінації» (16. The context in which the present case comes before the Court is well known. In large parts of eastern Ukraine that context is characterized by periods of extensive fighting which, as the record before the Court demonstrates, has claimed a large number of lives. The destruction, on 17 July 2014, of Malaysia Airlines Flight MH 17 while it was flying over Ukrainian territory en route between Amsterdam and Kuala Lumpur, caused the deaths of 298 people. The Court is well aware of the extent of this human tragedy. Nevertheless, the case before the Court is limited in scope. In respect of the events in the eastern part of its territory, Ukraine has brought proceedings only under the ICSFT. With regard to the events in Crimea, Ukraine’s claim is based solely uponCERD and the Court is not called upon, as Ukraine expressly recognized, to rule upon any issue other than allegations of racial discrimination.»)

Іншими словами, Суд говорить Україні, хлопці, у вас там війна, тисячі жертв, збиті літаки і зруйновані цілі поселення, але ви зв’язали нам руки своїми позовами розглядати ці питання, обмежившись фінансуванням тероризму (увага, Україна не звинувачує Росію в терроризмі, тільки у сприянні, зокрема фінасуванні, тероризму, а тому, наприклад, Боїнг, збитий кадровими російськими військовослужбовцями з Буку, що перебуває на озброєнні ЗС РФ, і залишиться поза межами розгляду цього позову) та питаннями расової дискримінації в Криму.

4. Ну і звичайно найбільш сумним для України є п. 75 ухвали Суду, який стверджує, що Україна не довела, що РФ мала намір чи знала, що кошти, зброя та інші засоби, що вона передавала ЛНР/ДНР будуть чи можуть бути використані для терористичних актів. Тобто на четвертий рік агресії ураїнський уряд не зміг довести злий умисел Росії у всебічній підтримці тих, кого українська влада називає «терористичними військами» (що само по собі абсурд). Це означає, що в подальшому суд може схилитись до визнання ЛНР/ДНР повстанцями, події в Україні громадянською війною, а дії Росії — підтримкою одної зі сторін у внутрішньому українському конфлікті.

Оскільки, нагадаю, Суд у своїй ухвалі неодноразово демонструє, що він доволі добре обізнаний в тому, що коїться на сході України, але відмовляється визнавати (принаймні на цьому етапі розгляду справи) це актами тероризму, які свідомо спонсорує Росія.

Бо я не вірю, що раптом, на четвертому році неоголошеної війни, у МЗС та Мінюсту раптом з’являться якісь нові незаперечні докази того, що РФ свідомо фінасує тероризм на території України.

Коло замкнулося. Українська влада потрапила у яму, яку сама викопала, три роки називаючи війну з Росією антитерористичною операцією, звинувативши РФ не у збройній агресії проти суверенної держави, а саме у пособництві «терористам» і не спромігшись довести цей факт.

5. І на десерт. У 114 параграфі ухвали Суд нагадав сторонам (тобто і Росії, і Україні), що очікує від них повної імплементації Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод («The Court expects the Parties, through individual and joint efforts, to work for the full implementation of this “Package of Measures” in order to achieve a peaceful settlement of the conflict in the eastern regions of Ukraine»). Нагадаю, що єдиним чітко простроченим пунктом цих заходів є п.11, що передбачає (мовою оригіналу) «Проведение конституционной реформы в Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции…»: https://web.archive.org/web/20150213142137/http://www.osce.org/ru/cio/140221?download=true

Певен, росіяне (і не тільки) вчепляться за цей пункт судової ухвали і нагадають нам (і не тільки нам) про зобов’язання ще півтора роки тому ухвалити нову конституцію з фактичною федералізацією та іншими неприємними сюрпризами для українського суверинітету.

Facebook автора




Ответить