Перехідний Порошенко: деконструкція і стратегії

Віктор Андрусів, виконавчий директор Українського інституту майбутнього, "Хвиля"

Порошенко

Петро Олексійович став самостійним Президентом зі своєю особливою ситуацією, проблемами та рішеннями. Спроби порівнювати його з «попередниками» відверто невдалі, як з огляду на історичний контекст, так і на політичну поведінку. Порошенко має мало спільного з Януковичем, хоча деяким активістам дуже хочеться, щоб саме такий образ відповідав йому. Він не збудував жорсткої вертикалі управління, його не боїться опозиція, він не задушив медіа, його контроль на силовими структурами є збалансованим, а не авторитарним. Водночас, він змусив з собою рахуватись: опозиція хоч і не боїться, але намагається не провокувати його, медіа хоч і не під тиском, намагаються не критикувати його. До спільних рис варто віднести корупцію оточення та союз з олігархами. Але і перше, і друге скоріше є наслідком неминучості, ніж наслідком особистого бажання, як це було в Януковича.

Мало спільного в нього з Кучмою та Ющенком. З Кучмою все-таки найбільшою була відмінність в політичній ситуації і спроможності. Кучма зміг вибудувати ефективне (хоч і під себе) управління процесами в країні, розбудував політичні інститути і виростив олігархів. Водночас, в міжнародній політиці йому постійно доводилось вибирати між різними векторами. У Петра Олексійовича ситуація з вибудовою спроможності вкрай погана. Команди формувались ситуативно, інститути часто неспроможні демонструвати ефективний контроль та управління. За те, в нього знялось питання щодо міжнародних векторів, і йому вдалось досягнути консолідованої позиції Заходу на підтримку України. У Ющенка політика була більшою мірою декларативною і супроводжувалась внурішньо-видовою боротьбою. При чому боротьба була настільки жорстокою, що в підсумку призвела до загальної поразки всіх. Порошенко натомість володіє високим рівнем інстинкту самозбереження. Він вибудував компроміс з стейкхолдерами НФ: Турчинов, Яценюк, Аваков, і балансує опозиційні політичні групи, утримуючи їх від переходу в жорстку опозицію. Тому скоріше жорстка опозиція до нього позасистемна, але на сьогодні обмежена в ресурсах і можливостях. Зрештою, хоча Петро Олексійович демонструє декларативний ющенківський стиль промов, у нього є прикладні результати, якими він може гордитись: угода про Асоціацію і безвіз.

Таким чином, Порошенко – стайл є окремим видом, а не чиєюсь копією. І для нас всіх сьогодні дуже важливо зрозуміти в чому особливість цього стилю. Аналізуючи 3 роки його президенства, я прийшов до висновку, що в його основі лежить — політика перехідного періоду. Нам всім потрібно не забувати, що Порошенко – це політик старої епохи, і його світогляд не може мати інноваційних проривів, а скоріше є міксом попередніх епох. Він увібрав в себе ющенківське стремління в Європу, і регіоналівське стремління всім рулити. У цьому і є перехідність, він політик між минулим і майбутнім, який не відноситься в повній мірі ні до першого, ні до другого.

Ця перехідність прослідковується у всьому періоді правління епохи Порошенка. Петро Олексійович опинився в складній ситуації, коли управління країною треба було «брати за рога», а чим брати не було. Це запустило експеримент по формуванню команди різними шляхами, що в підсумку створило існуючу систему стримувань і противаг. Порошенко брав в команду старих друзів (Кононенко), бізнес-партнерів (Ложкін), старі кадри Ющенка (Луценко, Ярема, Геращенко) уклав союз з екс-бютівцями (Яценюк, Турчинов, Аваков), і що стало особливо новим — набрав нові українські і закордонні кадри. Цей мікс створив умови для потрапляння нових ідей і підходів, до яких часто сам Порошенко був не готовий. Така ситуація відповідала його євроінтеграційним устремлінням, і великою мірою, такі кроки створили довіру у Заходу до можливості реформ в країні. Але з часом регіоналівське бажання всім рулити почало брати верх. Два ригівських критерія до команди: лояльність і здатність вирішувати питання, стали інструментом зачищення багатьох політиків нової хвилі, що по факту не привело до зростання контрольованості і лояльності. Таким чином, влада Петра Олексійовича – це влада балансів і компромісів, а не жорстких вертикалей.

Політика балансів змушує Порошенка бути чутливим до суспільних настроїв. Не маючи повного контролю над ситуацією, він намагається забезпечити інформаційний контроль реагуючи на ті проблеми, які здобувають значну суспільну увагу. Це створює особливе вікно можливостей для прогресивної частини суспільства у тому, щоб запускати багато позитивних процесів. Водночас, інформаційні інтервенції Президента далекі від того, щоб ставати радикальними змінами і запроваджувати «життя по-новому», скоріше за цим стоять спроби втримати рейтинги і владу. І в цьому знову прослідковується перехідність його президентства.

Нарешті весь смисл розмов про перехідність полягає в тому, які політичні стратегії опонентів влади є правильними в такій ситуації. І тут є дві можливі стратегії. Перша полягає в демонізації Порошенка і боротьбі з ним. Фактично, це продовження домайданної практики валити владу любою ціною, а там видно буде. Насправді, як довів «прорив Саакашвілі», демонізувати чинну владу за принципом Януковича безпідставно, оскільки вона не спроможна до подібних жорстких дій, і в цьому відношенні є значно слабшою. Разом з тим, такий конфлікт посилює крихкість системи і міжнародної ситуації, і ті, хто прийдуть після «повалення» Порошенка, отримають ще менше спроможності для змін в країні, ніж було в 2014-му.

Стратегія два – розбудова спроможності. Перехід треба використати для того, щоб закладати фундамент спроможності змін. Готувати кадри, формувати позиції, розробляти реформи, закладати трансформації всередині політичних інститутів, закладати законодавчі і програмні перспективи для змін. Але логіка цих кроків має полягати в тому, що не Петро Олексійович стане джерелом змін, а все напрацьоване буде використане саме після нього. І хай би хто і як ставився до чинного Президента, заперечувати факт, що можливості для такої роботи більш ніж достатньо – було б неправдивим.

Необхідно зрозуміти одну просту річ, а саме: сила Порошенка не в поліції чи армії, його сила у відсутності кращої альтернативи. Тому робота на цю альтернативу має бути ціллю дійсного історичного моменту, а не бунт – «безглуздий і безжалісний». Тому чи стане його перехідність кроком до справжніх змін, чи до відкату в значній мірі залежить від того, які стратегії боротьби будуть обрані і переможуть.




Комментирование закрыто.