Народне об’єднання «Майдан» або військові стратегії від «оранжерейних троянд»

Анатолій Якименко, для "Хвилі"

Евромайдан

Вперше за роки незалежності ми вступаємо у рік новий у стані невизначеності та тривоги. Події феєричного грудня 2013 передчасно декласували звитяжні технології випробувані у 2004 році у боротьбі зі злочинним режимом. Усім стало ясно, що довготривале перебування великої кількості людей в обмеженому просторі, на що так покладалися ідеологи і прихильники ненасильницького спротиву, не спроможне відновити суспільну справедливість.

З метою виходу із тупикової ситуації на черговому народному віче 22 грудня у Києві було проголошено про створення народного об’єднання «Майдан». За задумом ідеологів такого кроку Майданом має стати вся (!) Україна, що очистить країну від Януковича. «З цією метою та з метою подальшої координації нашої діяльності, її поглиблення та розширення ми, учасники Народного віча, вирішили заснувати Народне об’єднання «Майдан», до складу якого можуть вступати політичні партії, громадські організації та громадяни», — йдеться у недільному документі.

Раді «Майдану» доручено розгорнути «широку мобілізаційну роботу з організації спротиву (!) нинішньому режимові в усіх областях України та координації протестного руху по всій території України».

З огляду на наявність армії політтехнологів, для яких нинішня ситуація є справжніми жнивами, обґрунтування ідеї виходу за межі сучасної Запорозької січі з метою експорту революції в регіони не є проблемним. Однак попри всі аргументи і логічність цього кроку виникає низка незручних запитань на які необхідно давати відповіді. Наприклад, яка точка прикладання протестної енергії на периферії? Які форми ведення боротьби може запропонувати центральний революційний штаб хоча б в обласних центрах, не кажучи уже про село?

Невже хтось думає, що наметове містечко у Вінниці на площі Театральній, якимось чином вплине на облдержадміністрацію чи обласну прокуратуру? Наступне запитання ще незручніше: хто чинитиме спротив?

Мабуть, ні у кого немає викликати сумнівів, що здатність до спротиву в регіонах напряму залежатиме від здатності чинити опір депутатами місцевих рад, які мають бути прикладом і опорою громадським організаціям та громадянам. Але якщо проаналізувати діяльність депутатів обласних та міських рад після виборів 2010 року, то треба бути дуже жорстким оптимістом аби сподіватись на їх активну участь у боротьбі із «злочинним режимом». «Менші брати» слуг народу від парламентських опозиційних партій депутати місцевих рад є не спроможними творити політику в принципі, а не те що б чинити якийсь опір й тим більше, за щось жертвувати. По факту, переважна більшість з них є невід’ємною складовою цього режиму з яким треба боротися.

Чи може хтось серйозно розраховує на членів обласних організацій парламентських партій, а також партії «Єдність» Олександра Домбровського у обласній раді чи «Совість України» Володимира Гройсмана у міській?

Не треба забуватися й про кропітку роботу проведену лідерами громадської думки місцевого значення. Наприклад, колишній заступник губернатора Вінницької ОДА з економічних питань, а нині заступник міського голови Гройсмана, проштовхуючи ідею партії Вінничан серед місцевого політикуму віщав наступне: «Кожен з нас не раз подумав, який же я був дурень, вступаючи у протистояння у місцевій раді на вимогу центрального партійного керівництва. Велика політика – вона там, у Києві, а ми ж нормальні люди, яким тут разом жити». І він був правий, оскільки вожді не раз кидали своїх «менших братів» на розправу системі.

Причім слід зазначити, що ситуація з місцевими радами виглядає куди більш драматичнішою, аніж в недалекому 2004 році, вона (ситуація) навіть не дозволяє сподіватись на появу нового «Домбровсьокого» (міський голова у 2004 році, який виступив проти Януковича до першого туру президентських виборів).

За деградацію місцевого політикуму несуть відповідальність передусім «далекоглядні» партійні вожді, які не те що не займались вихованням ідейних бійців, а всіляко від них позбавлялись. Якщо говорити про Вінницьку область, то не останню роль у деструктивних процесах відіграв місцевий лідер Петро Порошенко, один із авторів ідеї створення «партії Вінничан». Петро Олексійович завжди активно втручався у місцеву політику і тому несе усю відповідальність за провінційність і яловість місцевої еліти. Дії пана Порошенка, ще можна було б якось зрозуміти, якби зачистка області «під себе» мала б на меті привести по 8 мажоритарних округах вірних бодай собі людей та сформувати у Верховній Раді вірне квазіфракційне угруповання, яке хоча б повторювала дії свого патрона (а вони зараз більш-менш правильні). Однак зачистка місцевого політичного поля у «помаранчевій області», де підтримка партії Регіонів, ніколи не перевищувала 20%, а ВО «Батьківщина» стала лідером електоральних симпатій в Україні, завершилася повним фіаско на місцевих виборах 2010 року та парламентських виборах 2012. Вінничанам Петро Олексійович запам’ятався «допомогою» уже згаданому Олександру Домбровському у боротьбі з висуванцем від «Батьківщини» Наталією Солейко. Результати цієї «допомоги» відомі – 11 округ немає свого представника.

На жаль, громадський сектор має не кращі потенційні можливості до опору владі. Він власне вихований місцевої елітою і у своїй більшості може лише засвоювати грантівські бюджети, імітуючи діяльність, уже навіть не бурхливу.

Але повернемося до Майдану. Майдан – це місце де зібралися політично активні люди здатні до дії. Вони зібралися для спротиву у місці де відбувається реальне політичне життя і твориться реальна політика. Тому важливо розуміти, що коли ми говоримо про перенесення позитивного досвіду громадянської самоорганізації Майдану в регіони, то мова йде не про зняття всіє армії для ведення бойових дій у певному напрямку, а мова йде про розпорошення активних людей у місця, де вони опиняться у меншості і будуть нейтралізовані місцевим болотом «далекоглядно» створеного самими ж опозиціонерами на місцях. Також треба розуміти, що без підтримки депутатського корпусу місцевих рад, ніякого спротиву не буде.

Давайте не будемо себе обманювати. Про експорт революції, можна було б говорити, якби вона перемогла у Києві. Треба розуміти що експортується ідея, дія, перемога. Наразі виглядає, що експортується яловість і неспроможність. Треба розуміти, що ідея творення Майдану у кожному селі виникла внаслідок неефективності. Але якщо події й надалі так розвиватимуться, то наступним, уже останнім, кроком буде творення Майдану у кожному серці.

Нас врятує чесність. Треба визнати, що короткотермінові масові акції протесту у вихідний день не є ефективними. Принциповою вимогою на сьогоднішній день є притягнення до кримінальної відповідальності всіх, хто задіяний у каральній пенітенціарній операції із звірським побиттям студентів, серед яких були неповнолітні, у тому числі дівчата, починаючи від міністра, закінчуючи рядовим. Ця мета на відміну від відставки Азарова зрозуміла усім людям.

Бажаного легше досягнути у Києві. Для цього треба зібрати мільйон людей у будній день і затриматись на два, можливо три дні, паралельно провівши загально столичний страйк: машиніст поїзду метро не повинен спустися під землю; керівник АТП, має не випустити жодну маршрутку чи тролейбус; батьки не повинні відпустити дітей до школи, а вчителі не вийдуть на роботу. Усі гуляють вулицями міста. Якщо така акція не принесе результату, тоді треба організовувати загальноукраїнський страйк. Кожен мешканець обласного/районного центру має не записатись у НО «Майдан», а пожертвувати двома днями за ради гідності та свободи.

І ще. Сьогодні вкрай шкідливими і безвідповідальними є заклики про відокремлення громадян від політиків. Ми всі несемо солідарну відповідальність за якість сучасного істеблішменту. Для того аби дозволити собі відмовитись від послуг політиків, треба мати альтернативу. А її немає. Відповідальною і зрілою поведінкою на сьогодні з боку громадянина є тиск на політиків і примус до потрібної дії. Але для цього нам треба зрозуміти, що нам потрібно.

Треба розуміти, що поразкою буде не відсутність результату від проведених акцій, а втрата довіри між суспільними прошарками. Щира спільна і усвідомлена дія у даній ситуації не буде поразкою, за будь-якого результату. Така дія допоможе досягнути довіри і спорідненості. Це і буде початком нашої перемоги.

Изображение: Никита Панисова, «Хвиля»




Комментирование закрыто.