Майбутнє Міхо-Мадана, або у що можуть перетворитись протести під Радою

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Виталий Кулик2

Я підтримав протест під Радою. Підтримав тому, що в країні стало гірше жити. Існує потужний дефіцит справедливості. Діюча влада завершує контрреволюційний переворот і реставрує стару систему клієнтели.

Це прослідковується у всіх сферах життя. Від судочинства, де зникли залишки правосуддя та верховенства права, до банальних «віджимів» та рейдерства в бізнесі; від переслідування політичних опонентів – до «відкупу» посад в держуправлінні. Деолігархізації економіки не відбулося, натомість стався банальний перерозподіл фінансових потоків. Влада концентрується в одних руках, існує небезпека авторитарного реваншу.

Тому протест проти  дій чи бездіяльності цієї влади є нашим правом та обов’язком як відповідальних громадян України.

Проте я не підтримував політичне керівництво протесту, як у вигляді альянсу Саакашвілі – Тимошенко – Садовий, так і їх «пустих барабанів» з громадянських ініціатив.

Від самого початку акції на площі Конституції основними гравцями тут виступали партії. Не громадянські активісти, не незадоволені кияни, не широкі верстви громадян, які обурилися на несправедливість влади, а партійні прапороносці, фанклуби політиків та припартизовані організації ветеранів.

Не підтримував я і вимоги цього протесту. Як сказав український філософ Сергій Дацюк, ці вимоги є «замалими» для революційної зміни Системи.

Ініціатори протесту назвали своє дійство «Великою політичною реформою», але антикорупційний суд, депутатська недоторканність, нове виборче законодавство аж ніяк не призведуть до зміни суті цього політичного режиму. Вони лише можуть продовжити йому життя. Тому три вимоги, які спочатку висували протестуючі були відверто вузькокорпоративно партійними.

Ініціатори протесту під Верховною Радою щиро не розуміли, чому «Київ не встав», «чому до протестантів не приєдналися широкі кола громадськості», «чому колишні майданівці не поспішають виходити на вулицю».

Цього не відбулося, тому що люди не почули від лідерів протесту вимог, які б зачіпали інтереси широких мас.

Якщо Майдан 2013 – 2014 рр повстав проти свавілля влади, проти того, що в нас крали майбутнє, за власну людську та громадянську гідність. То сьогодні основним дефіцитом у суспісльстві є справедливість.

Справедливість — цілком конкретна річ. Її можна «розшити» у вигляді вимог «негайної деолігархізації» (націоналізації та реприватизації вкраденого олігархами майна), «справедливого врядування – участь в управлінні країною» (пряма демократія, блокчейн в держуправлінні, смарт-контракти з урядовцями, участницькі практики), справедливих правил життя в Україні (новий суспільний договір – інклюзивний конституційний процес).

Сьогодні спостерігається консенсус в уявленнях про справедливість в політичній та економічній сфері у більшості українців. І це дає потужний сенсовий ресурс тому, хто зможе вірно артикулювати суспільні вимоги.

Чи усвідомлюють це лідери протесту?

Зміни форми. Чи буде зміна суті?

Лідери опозиції зрозуміли, що десь їх акція пішла не так як задумувалося від початку. Люди не вийшли до Верховної Ради 17 жовтня, не прийшли і в наметове містечко. Частина ініціаторів відкололася, інші висловили підтримку на словах. Коаліції «Україна без Порошенка» не вийшло, занадто різні в них інтереси. Президент Порошенко переграв сенсами, внісши законопроект про недоторканність депутатів.

Потрібно було змінювати формат акції, чи згортатися. Проте, частина учасників акції вирішила продовжити протест. Сьогодні – це актив руху Саакашвілі та партія «Самопоміч». Складається враження, що вони зробили висновки з помилок.

По-перше, з наметового містечку зникли партійні прапори. Показна департизація протесту була логічною відповіддю на відсутність підтримки громадянами акції. Партіям у нас не вірять. Не вірять їм і тоді, коли вони закликають до відставки та перевиборів президента та парламенту. Це мають вимагати не політики.

Тепер на площі Конституції два табори: «військовий», де в основному присутні активісти припартійних організацій АТОшників та «громадянський», де ті ж партійні активісти без прапорів. Все дійство обнесено парканом, певний фейсконтроль, заходи з недопущення провокацій та напливу «алкотрешу і бомжів».

В риториці спікерів акції, VIP-стрімерів, Семена Семенченка, Єгора Соболєва та інших ведеться лінія на те, що це «громадянська акція непокори», роль партій, партійних лідерів, народних депутатів в ній мінімальна. Озвучують вимоги представники АТОшних організацій та громадські активісти.

По-друге, театр одного актора – Саакашвілі спробували замінити на виставу персоніфікованих анонімів. Нові публічні спікери, які «беруть на себе відповідальність», «роблять заяви від імені нового політичного руху» невідомі (або мало відомі) широкому загалу і часто змінюються. В значній мірі – це актив припартійних організацій. «Вимоги» та «ультиматуми» таких спікерів є наївними та політично не зрілими. А отже вони не впливають на владу, бо не несуть для Банкової жодної справжньої загрози чи конкретики. Поки що… Євромайдан та студентів теж не сприймали серйозно.

По-друге, змінилися вимоги протестуючих. Тепер це — відставка президента та парламенту, деолігархізація, спрведливе судочинство. Три попередніх вимоги (антикорупційний суд, депутатська недоторканність, нове виборче законодавство) відійшли на другий план. Політичний порядок денний акції розширився і увібрав у себе деякі елементи вимог громадськості з «поза протесту».

Протестанти сподіваються протриматися до 7 листопада (символічна дата). Кількість постійних учасників акції достатня для того, щоб тримати оборону. Інфраструктура матеріально-технічного забезпечення побудована. Мабуть в організаторів є і фінансовий ресурс, бо крауфандінгом зібрати гроші їм навряд чи вдасться.

На користь протесту грають і протиріччя в правлячій картельній партії. Аваков явно не збирається зачищати площу Конституції на угоду Порошенку. Поліція грає у подвійну лояльність: з одного боку «захищає громадський порядок», а по-суті не створює перешкод протестуючим (в табір вільно заносят дрова і «буржуйки»), з іншого — «виконує накази» (влаштовує показові перешкоди під камеру).

Що до перспективи акції протесту, то вона залежить від кількох факторів.

Перший. Здатності партійних вождів припинити шоу одного актора на площі (Міхо має відійти на другий план), та справді віддати лідерство громадянським активістам, військовикам. Сформувати з них коло довіри, без подвійних стандартів та подвійної «гри в темну». Зробити цих людей відомими широкому загалу. Але мені здається, що це майже не здійсненне завдання для демократичної опозиції. З суб’єктивного боку можу зазначити, що в таборі біля ВР не відчувається творчості мас, креативу протесту, живого Майдану. Там все ще мало молоді та студентства. Молодь йде туди, де є щирість та довіра. Вони відчувають це серцем і не довіряють словам.

Другий. «Чорний лебідь». Можна очікувати події, які посилять протестні настрої та виведуть людей на вулиці. Протест оримає нове дихання і зможе претендувати на фокус суспільної трансформації.  Мова йде про події «глобальної несправедливості»:  неадекватне рішення влади атакувати наметове містечко, смерть «героя» тощо. Україна – батьківщина «чорних лебедів», тому можна очікувати чого завгодно. Не варто списувати з рахунків і зовнішній фактор: Росія зацікавлена в дестабілізації режиму.

Третій. Актуалізація власного «порядку денного». Влада зацікавлена в «процесі»: в поступках та діалозі, бюрократичних процедурах та затягуванні остаточного вирішення. Опозиції потрібна ще більша криза. Ідеально якби Верховна Рада виявилася недієздатною та не могла приймати рішення щодо бюджету. Зростання ціни ухваленого рішення для «акціонерів діючої влади» запустять механізми перевиборів.

Тому влада закликає до конструктивної співпраці і пропонує компроміси, грає на випередження (як це було з президентськими ініціативами), закликає до злагоди та роботи. Цей порядок денний має підтримку в суспільстві.

Опозиція хитає систему, апелюючи до її несправедливості, бюрократизму, зради тощо. Протест також знаходить прихильників. Питання в тому хто стане пануючим мейстрімом у свідомості мас. Одним телевізором вирішити це завдання не вдасться.

Джерело: Главред




Комментирование закрыто.