Еврооптимисты объединённые и проблема доверия

Вадим Еремейчук и группа "Прогрессивный капитализм", для "Хвилі"

Дональд Трамп

Валерій Пекар досить щиро і вірно написав про кризу довіри в Україні, і така проблема реально існує, проте висновком його тексту знову стало звинувачення суспільства, що завжди транслюється умовною партією психолептиків, посібниками олігархів та державними недержавними організаціями (ДНО), що лище маскує реальне джерело цієї проблеми. Здається, що багато хто з нових політиків, розмахуючи Фукуямами, у це щиро вірить – і це набагато більша проблема.

Якщо ми говоримо про “почни з себе”, то починати з себе необхідно саме політикам та громадським активістам, а не суспільству, яке змушене жити в системі тотальної брехні. Суспільство дурили двадцять п’ять років: дурили після першого Майдану і після другого, дурили Яценюком і Гройсманом, дурили Яремою, Шокіним і Луценком, дурили реформами та деолігархізацією, змінами в Конституцію та Мінськом, війною і АТО, децентралізацією та деолігархізацією, змішаними виборами та коаліціями, боротьбою з корупцією та відміною віз.

Треба бути реально тупим, щоб довіряти тим, хто провів досить часу у рамках такої політичної системи. Отже активній частині суспільства необхідно аплодувати, коли вона не довіряє новим Остапам Бендерам, навіть якщо мова йде про об’єднання безуспішних борців з корупцією, про яке оголосили Сергій Лещенко і ко.

Що може згенерувати довіру? Який дискурс?

Це питання олігархічних активів. Будь-яка нова та незалежна політична сила мусить надати вичерпний список “проблемних” олігархічних активів кожної ФПГ, що необхідно для забезпечення ресурсної перемоги Революції Гідності.

Це, взагалі, перший пункт, після якого і можна розпочинати розмову про довіру – до цього моменту всі політики є токсичними, бо фактично пропонують суспільству вибір з “меншого зла” та конкуренцію “страшилок”, хто краще налякає у рамках системи тотальної брехні.

Всі розуміють, що однією Криворіжсталлю цього разу не закінчиться. Отже Україні необхідний відкритий список “проблемних” підприємств, а не міфічна Україна-2019, хоча б для запобігання дикого переділу майна, який триває саме зараз, якщо хтось серед реформаторів цього не помітив.

Це системна робота, що мусить початися з ініціативи нових політиків з залученням волонтерів, та розвитком руху публічного аудиту олігархічної власності. Як можна було провести стільки антикорупційних форумів і не розбирати історію становлення ключових Українських ФПГ? Багато з яких є реальною владою більше ніж десятиріччя та несуть серйозну частину відповідальності за становлення злочинного режиму Януковича.

Наприклад, дехто звинувачує єврооптимістів у зв’язках з Пінчуком? Буває, вони могли би презентувати документ в якому говориться, яких активів клан Пінчука-Кучми буде позбавлений після приходу нової політичної сили до влади та на яких засадах – і питання знімається. Так будується довіра, про неї не треба плакати, її треба розбудовувати.

І такий документ необхідний по кожній ФПГ. Не має такого плану = не має довіри, це абсолютно логічна реакція суспільства в ситуації перемоги олігархічного консенсусу.

Жоден інший документ, жодні візії, стратегії, розслідування не можуть гарантувати суспільству не заангажованості політичних сил, та відокремити системні політичні сили від дешевих популістичних “деолігархізаторів” формату Ляшко чи того самого П. Порошенка, який сам себе безуспішно деолігархізує та деофшоризує, ще з 2015-го року.

Перелік олігархічних активів, що підлягають реприватизації – єдиний фільтр від брехні на рівні риторики, перше джерело базової довіри, перший пункт програми нової української політики.

Везде частная, а у нас несчастная собственность. Институт несчастной собственности. Это необходимо исправить.

Олигархи не создали развитого института частной собственности в Украине, поэтому сами судятся исключительно в Лондоне.

Кто доверяет документам, гарантирующим права собственности олигархов на приватизированную у государства собственность? Возможно, доверия уже нет совсем, поэтому вы держитесь там, крепкого здоровья.

С. Дацюк пишет о необходимости публичного аудита в его плане деолигархизации, аналитический центр “необольшевизма” из Вашингтона, Atlantic Council, определяет реприватизацию украденного, как неотъемлемый шаг проведения успешных реформ. Почему два года молчали Еврооптимисты, ГП “Нова Країна”, Дем. Альянс? При этом, тем или иным способом взаимодействуя с олигархической властью? Такая деятельность не заслуживает доверия, почему сейчас нужно удивляться скепсису? Он вполне оправдан.

(Після обговорення у групі “Прогресивний Капіталізм”, також виникло декілька технологічних нюансів, без вирішення яких сподіватися на успіх Єврооптимістам об’єднаним буде занадто оптимістично.)

Опора на волю більшості українців – ключовий елемент, без якого неможливо провести детронізацію олігархату, отже право-ліберальна ніша та райдужні прапори не підходять категорично – така українська реальність.

Уявімо ситуацію…

Студія, Шустер, Валерій Пекар гарно розкаже про реформи.

А Тимошенко запитає його: а чому Ви підтримали підвищення тарифів, друже?

І з’їсть Валерія під аплодисменти студії.

По мере развития революций умеренные, жирондисты и меньшевики проигрывают радикалам, якобинцам и большевикам, – Самюэл Хантингтон «Столкновение цивилизаций»

Нові політики теж довели, що за близкість до влади та гранти, вони будуть ігнорувати волю більшості: Валерій Пекар підтримав підвіщення тарифів, Сергій Лещенко теж підтримував всяке, Василь Гацько підтримав Горішні Плавні – це круто, звичайно.

Але в такій ситуації, Сергій Лещенко і ко. скоріше вже є пасивом, ніж активом такого об’єднання.

Що можна було би сказати новому об’єднанню?

Хочете довіри? Покайтеся.

Покайтеся за слабкість та участь в олігархічних проектах, за залежність від грантів, за присутність у фракції БПП досі та взаємодію з токсичною владою, за ігнорування волі більшості, за програш Революції Гідності. Так, необхідно визнати, що обраний шлях потрапляння у владу та чіплянна за неї, участь в олігархічних розбірках, призвели до програшу. Вдавати, що олігархічної контрреволюції не відбулося та у нас з’явилися працюючі демократичні інститути, де все тепер залежить від голосу виборця – це неадекватність.

Тому, в реальності, єврооптимісти мусили б оголосити про завершення політичної діяльності до наступних виборів, голосно сказати про свої помилки, запропонувати конкурс-відбір та менторство новим політикам, інфомаційну підтримку, а не говорити про ніші та дурити якимись відсотками, необхідно творити партію за принципом стартапу, але вже не як учасники, а як “political angels”.

Ми не змогли, ось наші помилки, ми підтримаємо нових, кращих, допоможемо їм не повторювати наших помилок” – такий підхід був би щирим та ефективним, давав би громаді шанси на перемогу, замість спроб “продати” себе оптом. 0+0=0, навіть якщо помножити. Неможливо сперечатися з математикою.

Програв? Йди геть, як Кемерон, і підтримай інших. Це європейська політика.

Самовідтворитися будь-яким способом – це стара українська політика.

Гопко головного мозку Україні більше не потрібне, разом з шустерівською медійністю.

Отже, в запропонованому варіанті об’єднання несе шкоду та дезорієнтацію в ряди активних громадян, що потребує жорсткої оцінки від експертної та інтелектуальної спільноти.

Можливо, що таке об’єднання спотворює черговий шанс на формування нової української політики.

Одним словом, Горішні Плавні Реформ, давай до свидания.

Змінюйтесь або програєте.

Послесловие

Взять власть — не наша цель. Это необходимая жертва, которую мы должны принести ради модернизации Украины, – пишет Андрей Длигач, как один из участников объединения, который, наверное, больше других заслуживает уважения.

Настрой Жертвы, – отвечает власть.

Тем не менее, стоит отметить, что на рынке зла, очевидно, что такое объединение будет в фракции меньшего зла, а сам факт объединения стоит оценить как позитивный.

Текст скомпилирован по результатам обсуждения в группе “Прогрессивный Капитализм”




Комментирование закрыто.