Чиїм буде Крим?

Крым

Днями президент Порошенко розкрив таємниці змін до Конституції. Зокрема про те, що в новій редакції Основного Закону зберігається теза про права Криму в якості «Автономної республіки» у складі України. Це добрий знак — виявляється, Київ про окупований півострів не забув, хоча все говорило про зворотне.

За півтора роки, які Україна живе без Криму, не було сформульовано жодної концепції повернення півострову. Здається, що офіційний Київ розраховує на якусь магічну силу, що просто поверне назад дореволюційне status quo, або ж навіть покращить його. Але магії не існує, як і ідей в Україні з приводу того, як ми житимемо з Кримом після поразки Росії.

Ані запланованих механізмів, ані бодай вигаданих концептів, які можна буде втілити чи принаймні покласти в основу за нагоди. Ця гнітюча порожнеча дивує — враховуючи, яка неймовірна врожайність експертів різного штибу спостерігається в Україні з часів революції.

Припустимо, що офіційний Київ цілком розуміє: завтра Крим не повернеться. А отже, час начебто є. Але не тіштеся: враховуючи нульову динаміку появи ідей з цього питання за рік, перспектива аж ніяк не виглядає обнадійливою.

Повернення Криму — справа років, нехай і найближчих. Але і вони минуть — час, на відміну від чиновників, не байдикує і рухається стабільно.

Людський розум — найкращий спосіб моделювання перспективних ситуацій, жоден комп’ютер не зможе зробити цього краще. Тож, пропонуємо звернутися до нього. Уява та логіка допоможуть нам у спробі вирішити поставлене завдання: яким має бути Крим після повернення?

Для початку давайте спробуємо уявити оптимальну ситуацію повернення Криму. Не утопічну, бажану, а саме оптимальну у своїй реалістичності. Спробуємо пофантазувати.

За сприятливих для України умов, за деякий час Росія під тиском санкцій та в умовах ізоляції йде на відчайдушний крок — повертає Крим. Усе відбувається цивілізовано, гарантами безпеки виступають західні партнери. Дотиснута Москва не просто передає владу, але й виводить Чорноморський флот з Севастополя до Новоросійська (разом з усіма іншими військами, базованими на півострові). Найбільш завзяті та одіозні прибічники режиму окупації тікають до Грозного та Москви. Україна запроваджує (тобто, відновлює) цивільну адміністрацію, поліцейські служби, визначається перехідний період у питаннях юстиції та валют тощо.

Патріоти з числа апологетів територіальної цілісності тріумфують: на Тузлі стоять наші прикордонники, а над Сімферополем і Севастополем піднято двоколори. І все, здавалось би, стало чудово. Але у нас погані новини: найскладніше виявиться попереду.

Ми писали про Донбас: замало звільнити місто, потрібно звільнити містян. Можна повернути Крим Україні — тут у нас є потужні союзники і навіть якісь напрацьовані схеми. Але яким чином повертати кримчан? Тут ані санкції Заходу, ані гіпотетична капітуляція Росії не допоможуть.

Саме мешканці Криму та їх реінтеграція в Україну ставить питань найбільше і відповіді на них аж ніяк не однозначні.

Питання від морально-етичних («Чи можуть зрада та колабораціонізм бути безкарними?») до суто правових («Яким чином вирішувати проблему двох паспортів у кримчан?»). Вчорашні виборці «Закондавчих Зборів» будуть обирати нові ради (зауважте — з виконкомами). У найкращому випадку найбільш палкі прихильники РФ бойкотуватимуть вибори, у гіршому — голосуватимуть за червоно-блакитну наволоч. І не лише на місцевому рівні — ми пам’ятаємо, що у парламенті місця депутатів від Криму досі вакантні.

Звісно, патріотичні сили в Україні чекають, що на національному рівні Крим представлятимуть проукраїнські активісти та кримські татари, але подивіться правді в очі: Крим за них не голосуватиме. Той самий Крим, який стабільно обирав раніше Партію регіонів, а тепер — «Єдіную Росію».

Репресій проти населення Криму не буде, звісно. І не лише через миролюбність українців: тиск на Росію здійснює Захід, і заледве він не буде контролювати процес відновлення нашої юрисдикції над півостровом, коли настане час.

Ураження в правах можливі за умов, що застосовуються вони до окремої групи населення, та мають чітко прописані критерії. Позбавити права голосу чи громадянства більшість населення Криму — неможливо. Чому? Дивіться попередній пункт.

Є ще один шанс змінити електорально-демографічну ситуацію: переселення українців з континенту по типу польського осадництва міжвоєнного періоду на Волині та, власне, переселення росіян до Криму після Другої світової. Але цей план, звісно, утопічніший за якісь репресії, серйозно.

То що ж залишається?

Ми запропонуємо вам ідею без претензій на її виключну істинність — поговоримо на рівні можливого.

Для початку перерахуємо кілька фактів, без розуміння яких жодної пропозиції не сформулюєш.

Українці на півострові не мають лояльної більшості. Більше того: відсутня навіть консолідована меншість українців. Наші етнічні співплемінники надійно розчинені у радянському плавильному котлі Криму і представляють собою типових радянців. Усе інше — окремі і (будемо відверті) поодинокі випадки. Проявів яких, до речі, стає все менше.

Радянці та росіяни складають більшість населення Криму і демонструють  Москві свою лояльність навіть тоді, коли невдоволені — подивіться, лишень, на їхні «гасла протесту». Україна для них навіть не альтернатива: вони обирають, скажімо, між Чалим і Міняйлом. А це, як відомо, чергова ілюстрація до «теореми Ескобара». Простіше кажучи, радянська більшість півострову лояльна Кремлю, і Україна не зможе ані покарати, ані налякати карами їх за зраду і колабораціонізм. Як і завоювати їх лояльність так, як робить із суспільством континентальної України.

Кримсько-татарська меншість складає єдину консолідовану групу населення півострова яка не перейнялася лояльністю до Москви попри шалену кампанію, розгорнуту Кремлем. Більше того, киримли з Україною ріднять не лише кольори національних прапорів: наша держава для цієї нації уособлює собою можливість для реалізації своїх прагнень. Тобто в очах кримців Україна є важливим і стратегічним партнером. Київ стримано, та все ж відповідає взаємністю.

Що ми маємо на виході: і зараз, і, тим більше, по поверненню Україна в Криму може опертися лише на кримських татар. Яким чином тоді Київ може перетворити національну меншину півострова на ключового гравця?

Наша пропозиція може шокувати, але ми завчасно попереджаємо — спочатку дочитайте до кінця. Отже, після втечі Росії з Криму півострів, звісно, не повинен стати російсько-українським кондомініумом (бувай, Ходорковський з Навальним!). Більше того — він не повинен стати майданчиком для радянського реваншу на національному рівні (погана новина для концепту «АРК 2.0»). Виходом може стати створення номінально незалежної держави в Криму — кримсько-татарської республіки.

Потенційний «Кримський ханат» (або Кримсько-татарська республіка, КТР, як вам буде завгодно) — ідея, втілення якої дозволить вирішити кілька ключових проблем, описаних нами вище. По-перше, державницький статус киримли перетворить їх з гнаної меншості та меншість визначальну.

Кримці давно виношують плани «помсти» російській стороні за утиски. Тут важливо: вони мають рахунки як з Росією (радянською та пострадянською), так із місцевими радянцями, які вперто називають себе росіянами. «Позитивна дискримінація» на користь кримських татар — це спосіб, у який можна продемонструвати, що зрада не залишається безкарною, максимально нівелюючи тиск Заходу («Хлопці, ми теж за права поневолених меншин, самі дивіться!»). Окрім того, Україна зможе дистанціюватися від нього у випадку гострої реакції партнерів, наголошуючи на тому, що незручні питання КТР — внутрішні справи держави.

Крім того, створення формально незалежної держави кримців дозволить Україні отримати першого «власного» союзника на міжнародній арені. Хоча питання, власне, дипломатичних нюансів повинно йти окремо: Києву варто буде оформити своєрідний протекторат над новою кримською республікою, який включатиме у себе забезпечення оборони та міжнародних зносин Криму Україною. Інакше патроном нової держави стане Туреччина, яка стрімко нарощує свою силу.

Тема оборони у потенційних українсько-кримських зносинах має посідати ключове місце. Для реалізації цього завдання та території Кримсько-татарської республіки необхідно розмістити декілька військових баз Збройних та Військово-морських сил України. Ключові точки: Перекоп, Чонгар, Керч, Севастополь. Охорону кордону КТР повинна взяти на себе Державна прикордонна служба України, а митний контроль здійснювати українська Митна служба. Згідно двосторонніх домовленостей митний і прикордонний контроль між Україною та Кримом здійснюватися не повинен.

Щодо Севастополя питання очевидне: місто, засноване та пристосоване як військово-морська база, має зберігати свій статус. З юридичної точки зору місто і раніше, і зараз відокремлене від Криму, і має сенс зберегти такий поділ. В результаті, Севастополь (на відміну від усього півострову) має отримати статус безпосередньої території України.

Цінність Криму полягає не лише в можливостях туристичної чи виноробської сфери господарювання, які, за великим рахунком, за будь-якої юрисдикції мають забезпечуватися владою місцевого рівня. Питання у тому, інтереси якої держави захищатимуться на півострові та хто отримає найбільше вигод. Створення КТР здатне реалізувати низку необхідних саме для Києва завдань: реалістично вирішити питання дискримінації колаборантів, забезпечити військову присутність (зокрема — військово-морську) у Криму та отримати низку потенційних дипломатичних можливостей.

Кримсько-татарська незалежність — лише одна з можливих версій розвитку подій Криму «після Росії». Версій, існування та обговорення яких конче бракує сучасному погляду на проблему окупованих територій

Джерело: «Наступна республіка»




Комментирование закрыто.