Бути чи не бути? Питання для політичних суб’єктів України

Валентин Краснопьоров, для "Хвилі"

sur105

Партія Регіонів, як політичне оформлення дикого капіталізму, не зуміла справитися з викликом трансформації. Для цього мали запуститися процеси фундаментальних внутрішніх змін, котрі б відповідали сьогоднішнім українським революційним реаліям. Натомість, очільники партії пішли іншим шляхом, намагаючись знов провернути схему постпомаранчового часу.

Мова йде про час дезорганізації партії після перемоги помаранчевого Майдану. Як ми знаємо, впливові регіонали просто втекли з країни, а ті, що залишилися, відчували на собі шалений політичний тиск. Аби не дати «помаранчовій чумі» (а це емоційна назва майданівських ідеалів) повністю добити електоральний тил ПР, на політичний подіум була витягнута пані Вітренко. Поки біло-голубі оговтувалася, вона мов потужний грамофон стимулювала базовий для них електорат закликами та акціями проти НАТО, тієї ж помаранчевої чуми, проти Ющенко завербованого ЦРУ і тд. До речі, на той час партія Вітренко набрала свого останнього піку, зайнявши велику кількість місць у місцевих радах (були навіть випадки, коли виборчі списки партії не містили стільки кандидатів, скільки увійшло в деяких міськрад) та у притул наблизилась до прохідного бар’єру у ВР.

Щось схоже намагалися і провернути Ахмєтов і Ко, після перемоги вже нового Майдану. Але ми ж знаємо, що в одну річку двічі не увійдеш. Взявши шлях на контрольований сепаратистський рух, котрим можна було шантажувати Київ, регіонали потрапили у власну пастку. Ситуація поглибилася ставленням Росії до ПР. Вже можна констатувати, що РФ краще зростить та легалізує нову п’яту колону, котра не буде мати серйозного корупційного шлейфу (ну поки не буде мати), ніж реанімуватиме дискредитованих перед народом регіоналів.

У цій ситуації постає питання: «А для чого Києву залишати ПР в українській політичній площині?». Політична воля нашої центральної еліти росте, і як наслідок, після партії «Русский блок», взялися за КПУ. Але на даний момент у регіоналів є шанси залишитися. Все буде залежати у тому, яку роль її представники будуть брати у заспокоєнні ситуації на Донеччині та Луганщині. Взагалі, хто найшвидше це зробить, той отримає максимум політичних дивідендів.

На сьогодні є декілька повністю або відносно проукраїнських сил, котрі мають можливості і ресурси серйозно впливати на процеси в Донбасі. Безпосередньо Київ, Дніпропетровська група, та Ахмєтов, як голова залишку регіоналів. Окремо виділяти різні патріотичні групи, котрі діють на Донбасі, не будемо. Адже так чи інакше вони є частиною однієї з вищеперерахованих сил і не є настільки потужними, аби отримати серйозний політичний дивіденд, принаймні зараз.

Отже, ми маємо три основні сили, котрі спробують вгамувати ситуацію в регіоні. Саме від їх активності буде залежати майбутня політична картинка як на Донбасі, так в країні в цілому. Хтось може зникнути, а хтось, нарешті, встановити контроль над Донбасом

Центральна влада у Києві. Звісно, це умовне поняття. Воно включає в себе велику кількість політичних індивідуумів. Але, на відміну від Коломойського чи Ахмєтова, політичні сили тут мають не регіональний, а всеукраїнський статус. В ідеальному варіанті саме вона має бути основним фактором заспокоєння ситуації в Донецькій та Луганські областях, адже це стане серйозним стримуючим фактором для можливого процесу феодалізації. І в цьому випадку контроль анонсованої децентралізації, в подальшому, буде проходити під впливом центрального інституту, а не бажань регіональних політичних суб’єктів. Мінуси Києва криються у важкому сприйманні його значної кількості жителів Донбасу. Ярлики націоналістів, або фашистів, лише підігріваються Росією, а витоки вони все таки мають у ментальності більшості жителів крайнього Сходу країни. Звісно, беззаконня та анархія все більше стимулює людей до бажання порядку та миру. Цим і скористається Київ. Але навряд чи без допомоги двох інших гравців.

Дніпропетровська група на чолі з Коломойським. Дуже амбітна та успішна сила, котра також має мотивацію стати структурою, що впливає і на Україну, і на Донбас. Має велику кількість ресурсів. Вже зараз, за допомогою різних патріотичних загонів, почала брати контроль в районах Західної Донеччини. Ця активність дуже не сподобалась «Донецьким», адже ті втрачають монопольне право заспокоїти регіон. Як знаємо, вчора Тарута виступив з критикою батальйону «Дніпро» та особисто Коломойського саме через активне втручання у справи Донбасу. В плані сприйняття, у цієї сили є також проблеми у регіоні. Упередження та страхи населення підігріваються і Росією зокрема. Але, через достатню близькість до Донбасу та стабілізацію в підконтрольних регіонах, група Коломойського починає отримувати достатній авторитет, котрий можна використати. Для України її посилення може мати і негативні наслідки, такі як корпоратизація країни.

І нарешті остання, Донецька сила на чолі з Рєнатом Ахмєтовим. Цей олігарх опинився у найскрутнішому становищі. Якщо він остаточно втратить контроль над ситуацією, то торгуватися за своє політичне існування (про залишення колишніх корупційних схем вже мова не йде) буде нічим. Тут йому треба спішити, адже якщо Київ у союзі з Коломойським вгамують Донбас, то ПР просто буде знищена, а Ахмєтов втратить свої активи. Ситуація ускладнюється станом населення Донбасу. Якщо, до прикладу, Коломойський міг об’єднати Дніпропетровщину українським патріотизмом та порядком, то розділений Донбас цього зробити не дозволяє. Тому Ахмєтов і використовує такі шаблони, як донбаський народ. Але що таке «донбаський народ»? Які його традиції, звичаєве право, культура і тд.? Це штучне утворення, і воно не може ідентифіковуватися лише поняттями стабільність, робочі місця, на гора і тд. Але саме цими поняттями намагався об’єднати донеччан Ахмєтов у своєму зверненні. Зараз з’являється невеликий прогрес, коли основною мотивацією до об’єднання є мир, особливо на фоні безвладдя та беззаконня у регіоні. Цікавий і інший момент. Ахмєтова налякав не сам безконтрольний сепаратистський рух, а його зухвалість та напористість. Саме таким виглядав Рєнат в очах червоних директорів та значної частини бандитів в 90-х роках, коли так само зухвало «підмяв» більшість регіону під себе. Тепер все навпаки, бо Ахмєтов може стати жертвою.

Далі, Партія Регіонів, зрозумівши без результативність сепаратистської карти, хоч і пізно, але почала підлаштовуватися під сучасні українські реалії. Партію залишив Царьов, тепер настає черга Єфремова. З останнім взагалі цікава історія. Його зможуть зробити основним заколотником та причиною сепаратизму. Не просто так він почав світитися в Думі, а на його підтримку стали активно висловлюватися обласні луганські депутати. Оновлення ПР почалося також зі зміною Єфремова на Новінскього голової фракції у ВР. Але цього мало. Треба обирати сторону, а це, через розділ в Донбаському суспільстві, надзвичайно важко. Навіть на підприємствах Ахмєтова є до 30% робочих, що підтримують сепаратизм. Це ділить його підопічних і ускладнює їх використання у політичних акціях. Вже навіть Тігіпко усвідомив потрібність адаптації під українські реалії та нарешті ідентифікував сучасну Росію, як агресора. Новінський ж, на останньому круглому столі, уникав цього питання, а це погіршує стан цієї сили та підвищує можливість її ліквідації.

Щодо Росії та контрольованої нею частини сепаратистів, то на сьогодні завдання зводиться в легалізації в українській політичній площині нової проросійської платформи. Це четверта сила, котра українською, звісно, не є. Якщо виграє вона, то це буде найгірший з сценаріїв, коли суб’єктність Києва буде сильно невільована.

Отже, розв’язка сепаратистського руху в Донбасі визначить майбутню картину політичного процесу в Україні. Чи залишиться ПР, як партія, а Ахмєтов як потужний економічний центр? Чи зможе Україна стати децентралізованою республікою? Чи піде шляхом феодалізації та корпорації? А може взагалі залишиться на прив’язі п’ятої колони? Все вирішиться тут.

Изображение: MorkePhotography


Загрузка...


Комментирование закрыто.