Змінити меню телевізійної вечері

Не на «Телекритиці» нехай буде сказане, але мені малоцікавий суспільно-політичний сегмент телебачення. Як то кажуть: «чукча не читатель, чукча писатель, однако».

Маючи змогу вряди-годи спостерігати за телевиробництвом з середини мушу констатувати: телебачення, як родовище грошей та суспільно-політичного впливу стрімко міліє. Глядач нині пішов поінформований, скептичний та недовірливий. Рекламу не любить та не вірить їй. Про телеполітиків анекдоти розповідає, в інтернеті. З телеполітологів насміхається. І як за таких умов відкривати новий телесезон? Якими темами та обличчями заманювати до екранів покупців рекламованих товарів та виборців рекламованих політиків і політичних торгівельних марок (брендів)? А тут ще й Криза на другий стрімкий віраж заходить…

Хіба телеполітики не розуміють, що абсолютна більшість глядачів знає, що вони у телевізорі брешуть? Що, ставлячи їм питання, телеполітологи та ведучі заздалегідь знають, яку відповідь отримають? Розуміють, але інших способів робити вигляд, що вони займаються політикою не знають. Справді, не займатися ж їм власне політикою, а не телеполітиканством, не розробляти ж концепції суспільного розвитку, плани їхнього впровадження, визначаючи адекватність своїх ідей суспільним потребам у фахових дискусіях. Зрештою, не вивчати ж телеполітикам країну, якою вони роблять вигляд ніби рулюють. Ні, бо не на те вони «вчилися». Їхня справа прикидатися державними діячами. От і придурюються… 

Політик публічний, відрізняється від політика непублічного тим, що окрім парламенту, гламурних ресторанів та курортів, обов’язково водиться ще й у телевізорі. Без телевізора він ніякий не публічний політик, а такий собі маргінал, що «погуляти вийшов». 

Телебачення пропонує політикові два головні формати, де він може демонструвати свою публічність – новини і ток-шоу. Є ще світські і розважальні передачі, але, коли, наприклад, у розпал зимових комунальних аварій, заступника міського голови показують у французькому Куршавелі, де він катається на лижах та розважається з колегами у диско-барах, то такий репортаж рейтингу не товариш. 

Отже, для створення привабливого образу у телевізорі політику лишаються згадані вже новини і ток-шоу. Обидва мають свої переваги і недоліки. Новини річ для політика небезпечна, бо із ними як з Історією – «можна увійти, а можна і вляпатися». Новини намагаються відображати об’єктивні факти, які часом не залежать від їхніх фігурантів. В українських негативних реаліях новини потенційно створюють більше загроз для іміджу публічного політика, аніж додають йому омріяного рейтингу.

Інша річ ток-шоу! Тут у політика значно більша свобода маневру. Звісно, і цей формат не мед: ведучі ставлять незручні запитання, серед експертів та політологів не усі лояльно-компліментарні, а глядачі у студії часом можуть просто вилаяти. Втім, на те воно й шоу. Його призначення розважити громадян-виборців біля екранів, а лайка то теж розвага, для декого. Не морочити ж добрим людям поночі голови усілякими справді важливими суспільно-політичними проблемами, чи, Боже борони, шляхами їхнього подолання. У шоу виграє той, хто вправніше й дошкульніше «дістане» опонента і, водночас, влучно відкине закиди на власну адресу, а ще ліпше – на адресу лідера політичної сили, яку представляє. Вважається, що призом за участь у шоу є електоральні відсотки для партії і прохідне місце у її виборчому списку для публічного базікала-рейтингоносця. 

Мабуть, свого піку суспільний інтерес до ток-шоу сягнув під час подій президентських виборів 2004 року та у 2005, коли більшість громадян ще вірили, що від публічних політиків залежить їхнє буття. З того часу цей інтерес інерційно знижується, але позаяк іншого телепродукту глядачеві не пропонують – він мусить споживати цей.

Найбільшу небезпеку формат телешоу становить для політиків, які наділені реальною владою, бо до їхніх висловлювань особливо пильну увагу виявляють не лише пересічні глядачі, але й начальство. Коли те начальство має відмінну думку або просто не вважає за потрібне щоб підлеглий виступант – член уряду висловлювався на ту, чи іншу тему, воно здатне й образитися. Можливо це збіг, але факт промовистий: на сьогодні двоє з чотирьох телевізійно найактивніших членів Кабінету Міністрів вже звільнені. При цьому, і у випадку Володимира Семиноженка, і у випадку Нестора Шуфрича суспільство не отримало зрозумілих пояснень: за що ж із ними так «жорстоко і підступно»? Коли мали місце управлінські помилки з їхнього боку, то повідомте які саме, бо то не приватна, а державна справа. Наразі ж виникає підозра: чи не через несанкціоновану публічність, часом, їх позбавлено урядових посад? От київські міські посадовці на запрошення тележурналістів до студій не ходять, на неприємні питання не відповідають, тому за часів Л. Черновецького, почувалися спокійно, а нині взагалі причаїлися по шпарах у ти самих куршавелях. 

Словом ток-шоу річ не безневинна. Втрата посад урядовцями і падіння рейтингів політиків не найбільша небезпека, яку вони становлять. Ток-шоу дуже ефективний засіб маніпуляції суспільною свідомістю. Вони здатні підмінювати змісти і, навіть, цінності. Теми, які пропонуються телешоу для обговорення часом добираються не за рівнем суспільної значущості, а виходячи з їхньої поточної популярності або просто в інтересах політиків-учасників, чи власників телеканалів. Таким чином у глядача складається враження, що немає нічого важливішого, наприклад, за те, аби звести за допомогою телетрансляції два розлючені натовпи у Луганську і Львові й поговорити із ними про роль УПА у Другій Світовій, або вкотре обговорити тему державної двомовності, скасувавши натомість, вже анонсовану дискусію щодо діяльності міліції між колишнім та чинним міністрами внутрішніх справ. 

У ток-шоу зазвичай беруть участь одні й ті самі політики й стандартний набір експертів, політологів та журналістів. Відповіді на питання, що там ставляться, як вже говорилося, часто є відомими наперед не лише учасникам програм, але й глядачам. Саме ця обставина, а також й те, що від кількості набалаканого якість життя зовсім не зростає, зумовлюють поступову втрату глядацького інтересу до ток-шоу. 

Телебачення ще певен час лишатиметься головним каналом громадської комунікації, й зростання недовіри до нього поверне суспільство до ситуації часів СРСР, коли запопадницька позиція ЗМІ щодо влади була загальновизнаною. Те, що сьогодні влада і ЗМІ разом ототожнюються ще й зі скоробагатьками-олігархами лише підсилює недовіру рефлексивної частини глядачів до телепередач. Така от негативна синергія.

Альтернативою телебаченню є інтернет, але темпи його поширення та використання, як способу суспільної комунікації низькі, хоча перспективи розвитку інтернет-телебачення є близькою реальністю. Цікаво чи випередить вона появу в Украні телебачення Суспільного?

У створені Суспільного телебачення не зацікавлені, ані влада, ані опозиція. З одного боку через те, що в Україні за роки незалежності взагалі мало що було створено – не вміють і не люблять в нас створювати. З іншого ж, політикам – владі та опозиції комфортніше рекламувати себе у звичному і передбачуваному форматі ток-шоу.

Але його – формат, необхідно бодай трохи наблизити до об’єктивних суспільних потреб. Телевізійний діалог експертів та політиків має бути рівноправним, як за часом, що відведено для висловлювань так і за змістом. Нехай політики ставлять запитання експертам і вислуховують та критикують відповіді, як це роблять експерти та журналісти у студії. Не слід ділити учасників передач на «головних героїв» та інших. Добір тем для обговорення доречно визначати на фокус-групах. Коло учасників обов’язково має включати фахівців із запропонованих тем, а не лише фахових балакунів. І обов’язково нові обличчя, бо стандартний «суповий набір» для телевечорі вже добряче остогид…, даруйте, приївся.

Костянтин Матвієнко, Телекритика




Комментирование закрыто.