12-годинна Лютнева революція

Коли починаю писати ці рядки, 22 лютого ще не скінчилося, але я по грячим слідам пишу про Лютневу (2014р.) українську революцію. Хронологічно революція вклалася рівно в 12 астрономічних годин, починаючи з 10-00 (відкриття сесії ВР) до 22-00 (закінчення промови Юлії Тимошенко на Майдані). Роздача газети «Голос України» Петром Порошенком та виступ з майданної сцени Юрія Луценка з подяками всім і кожному учаснику Майдану, виходять за ці часові рамки і до революції вже не відноситься.

Початком революції можна вважати і 21 лютого, але точніше це була прелюдія до революції. Саме в п’ятницю, 21 лютого 2014р. наш хитрий президент Янукович попався у європейський капкан. І чим більш він в тому капкані борсався, тим швидше наступав його політичний кінець.

Можна сказати, що вцілому політичні технології Джина Шарпа в Україні не спрацювали: не можна двічі ввійти в одну й ту ж воду. Янукович зразка 2013 року вже мав імунітет до Майдану ще від року 2004. На мирні протести він відповідав симетричними мирними акціями. Єдиний виняток, з-за чого все й почалося – розгін студентів 30 листопада 2013р. В подальшому президентські політтехнологи поступали вцілому грамотно, тобто просто ігнорували Майдан, ніяк не перешкоджаючи йому функціонувати. Тобто майданарбайтери мали вільний доступ до продуктів, амуніції, медикаментів, різних матеріалів, а, головне, грошей. Яка в цьому постачанні питомага вага іноземних фондів, політичних партій, бізнесу і простих киян, так і лишиться великою таємницею. Але не це головне.

Майдан співав і танцював, а жертв все не було. Кожної неділі збиралися віча. Кожний четвер-п’ятницю відбувалися якісь надзвичайні події: надрізане вухо в одного з лідерів Автомайдану, побиття журналістки Тетяни Чорновіл тощо, які повинні були каталізувати приток людей на Майдан. Але поодинокі жертви все одно не давали потрібного ефекту.

За таких умов Майдан повинен був розійтися сам із-за відсутності сенсу свого існування.Цікаво, що до цього очевидно були готові, як опозиція в особі В.Кличка, А.Яценюка і О.Тягнибока, так і Захід. США, в особі помічника Держсекретаря В.Нуланд, повели себе дуже примітивно, оскільки зовсім не розуміли наших реалій. Для США вся наша політична боротьба зводилася до невеличкого перетягування канату від Януковича до опозиції, що на практиці означало виділення двох-трьох крісел для опозиціонерів в Кабміні імені Януковича. Справа в тому, що й опозиційна трійка, попри особливу позицію Тягнибока, і сам Янукович, позиціонували себе, як прозахідні політики. Тобто із Заходу події в Україні виглядали, як домашня сварка.

Технології Джина Шарпа все ж передбачають наявність невеликої кількості трупів і пролитої в сутичках з поліцією крові. Але вони не передбачають фронтальних контрнаступів на поліцейські спецпідрозділи. Це виключно українське «ноу-хау». І ця технологія 19 січня була продемонстрована «Правим сектором» на вулиці М.Грушевського в Києві. До цього «Беркут» завжди лупцював мітингувальників, а тепер часто стало виходити і навпаки.

Крім власне екіпіровки (каски, наколінники, бронежилети, дубинки) мітингувальники продемонстрували — на «Беркуті» — дію «коктейлів Молотова» та димових завіс від спалених гумових шин. Це мало не тільки тактичний, але й значною мірою психологічний ефект. Для захисників режиму це означало кінець безкарності і значний ризик для життя, який не компенсується грошима. Для мітингувальників — це було наочним доказом можливості перемоги.

Позиція Януковича стала вже в лютому 2014р. слабшати, не в останню чергу з-за «сепаратних» перемовин В.Путіна з А.Меркель і Б.Обамою за спиною Януковича. Янукович взявся робити традиційну для себе оборудку з догоджання обом хазяям, наче герой комедії «Собака на сіні». Для того, щоб догодити Заходу, він відправив у відставку уряд М.Азарова. Але цим самим він порушив баланс з Москвою, де Азаров вважався певним гарантом незмінності курсу.

Дисбаланс планувалося вирівняти за рахунок надання урядових постів А.Яценюку та В.Кличку. Але чи то зіграв чинник Майдану, чи то наші напівєвреї дійсно виявилися напрочуд розумними, але від пропозицій вони відмовились, а дисбаланс тільки побільшав.

Москва вимагала призначення нового уряду, під який обіцяла виділити фінансування. Янукович розширив повноваження Виконуючого обов’язки прем’єр-міністра С.Арбузова до прем’єрських, але це Москву не задовольнило. З іншого боку, Захід безсоромно обіцяв кредити новому уряду, якщо тільки він (Уряд) буде складатися виключно з опозиціонерів. У Януковича з’явився азарт гравця і бажання переграти і доморощену опозицію, і її західних господарів. Для цього в президента були всі підстави: адміністративна вертикаль і практично тотальний контроль за всіма процесами в державі, завдяки власним ставленникам у всіх коліщатках державної машини.

Український президент не врахував тільки, що гра з Заходом ведеться за правилами, що весь час змінюються, і з противниками, кількість яких весь час зростає. Таким новим гравцем виявився Майдан, що пішов знову на лобове зіткнення з ВВ і «Беркутом», які охороняли Верховну раду. А до цього часу вже «дозріла» частина народних депутатів, що виступала проти Януковича. Нардепів обробляли тиснучи на бізнес-інтереси олігархів, від яких народні обранці у нас традиційно залежні.

Міністри закордонних справ Франції, Німеччини і Польщі плюс спецпредставник Росії В.Лукін практично дві доби «маринували» Януковича, щоб той підписав «мирову Угоду». Угода врешті-решт була підписана, але Янукович недопетрав витребувати від Заходу чи Москви якихось гарантій особисто для себе.

Хай читач сам оцінить красоту західної гри. Отож, трьохголова опозиція з одного боку і президент Янукович з іншого, в присутності трьох міністрів закордонних справ домовилися про наступне:

1. Відновлення Конституції 2004р. протягом 48 годин після підписання Угоди. Створення коаліційного уряду протягом 10 днів після цього.
2. Конституційну реформу завершити до вересня 2014р.
3. Президентські вибори провести не пізніше грудня 2014р.
4. Акти насильства розслідуються на тристоронній основі (влада, опозиція, Рада Європи).
5. Надзвичайний стан не запроваджується, сторони не конфліктують, оголошується амністія, будівлі мітингувальниками звільняються, вулиці розблоковуються, а незаконна зброя здається в міліцію за 24 години після вступу в силу п.1. Угоди.

Фактично останнім пунктом передбачалась повна і швидка (за три доби) капітуляція опозиції і Майдану, без жодних зустрічних гарантій з боку Януковича, що він дотримає слова чи не відіграє все назад. І Янукович приманку проковтнув!

21 лютого події розгорталися так. Верховна Рада відправила у відставку (тепер вже остаточно) в.о. міністра внутрішніх справ В.Захарченка, декриміналізувала статті КК, по яких сидить Ю.Тимошенко та прийняла закон про відновлення Конституції 2004р. Всі ці закони повинні були вступити в силу після їх підписання спікером В.Рибаком та президентом В.Януковичем. Але все пішло інакше.

МВС виявилось некерованим без міністра. Опора режиму – бійці «Беркуту», виявилися заляканими майбутнім слідством за участю Європи. Виходило, що Янукович просто здав людей, які його захищали. Одночасно виявилась велика чисельна перевага сил Самооборони Майдану над лояльними Януковичу військами, попри майже повну відсутність у Самооборони вогнепальної зброї. Як заявив Янукович в останньому своєму інтерв’ю, по машині В.Рибака стріляли. Хоча Рибак згодом це і спростував. Кульмінацією подій виявився ультиматум Правого сектору і деяких сотників Майдану про відставку Януковича до ранку, 10-00, 22 лютого.

І тоді Янукович вирішив тікати з Києва. Для відволікання уваги президентський літак був направлений до країн Перської затоки. Янукович і Рибак на одному автомобілі поїхали до Харкова, де місцевий губернатор М.Добкін та мер Г.Кернес якраз на 22 лютого готували з’їзд сепаратистів, рімейк «сєвєродонецька» 2004р.

Звичайно весь цей час президент Янукович координувуав свої дії з Москвою. Але в результаті закулісних домовленостей із Заходом, В.Путін не тільки не підтримав проголошення незалежності нового «ПіСУАРу», але взагалі на це ніяк не відреагував. В результаті чого на з’їзд Янукович не поїхав, а спробував вилетіти до Росії чартерним рейсом з Донецького аеропорту. Але цьому зашкодили місцеві прикордонники.Згідно класичних китайських стратагем далекий ворог раптом виявився близько, а союзник зрадив.

Тепер повернімося до подій 22 лютого в ВР, власне до «тріумфальної ходи» революції. Зранку була оголошена заява спікера В.Рибака про власну відставку у зв’язку з хворобою. Іншу заяву на звільнення подав і перший заступник Голови ВР комуніст І.Калєтнік. Рада замість Рибака обрала спікером О.Турчинова.

Олександр Валентинович продемонстрував депутатам майстер-клас роботи спікера. Всього за день було проголосовано з десяток чи трохи більше постанов ВР. Головні з них наступні:

• Заново переголосовані (через їх непідписання В.Януковичем)закони про Конституцію 2004р. і декриміналізацію статей КК (статті по яких сидить Ю.Тимошенко).
• В.о. міністра внутрішніх справ призначений А.Аваков (БЮТ), а уповноваженим по контролю за МО – В.Замана, уповноваженими за СБУ і Генпрокуратурою, відповідно – В.Наливайченко (УДАР) і О.Махницький (Свобода).
• Сам О.Турчинов став уповноваженим з координації діяльністі Кабміну.
• Нові президентські вибори були призначені на 25 травня 2014р., В.Янукович де-юре начебто не був відсторонений від президентства, але де-факто відбулося саме це.

За Ю.Тимошенко у Харків був посланий літак і вже о 21-30 Юля виступала на Майдані. Її виступ тривав півгодини, але кілька разів переривався із-за потреби надання невідкладної медичної допомоги хворим на Майдані, число яких різко збільшилося саме під час виступу Тимошенко, що дуже нагадувало провокацію.

Юля вибачилась перед Майданом за себе і за всих політиків. Вона оголосила себе заступницею Майдану і кілька разів наголошувала на тому, що Майдан не повинен розходитись (О.Турчинов стверджував протилежне), аж поки не будуть досягнуті цілі, за які люди стояли і гинули.

Зараз в Україні склалася унікальна геополітична ситуація, яку основні світові геополітичні гравці не змогли прорахувати. Недавні події показали, що в Україні немає по справжньому незалежних політиків. Що всі вони черпають свою легітимність ззовні: з Вашінгтона, Москви чи Брюсселю. Юля Тимошенко ще на виході з Качанівської колонії заявила, що буде брати участь у президентській гонці, тобто буде грати за своїми правилам.

Як відомо ще з її послання з Качанівської колонії до соратників, Юля виступає за сильну президентську республіку. Аналогічної точки зору дотримується і Свобода. Тобто нова українська Конституція гіпотетично може проголошувати не парламентську, а якраз президентську республіку. У Юлі немає сентиментів до олігархів, які в 2010р. зробили свій вибір на користь Януковича. Нарешті у неї є всі підстави оголосити вендетту як самому Януковичу, так і людям з його оточення. В цьому розумінні інтереси Ю.Тимошенко та Майдану повністю співпадають.

Немає у Юлі іллюзій і по відношенню до еліт Заходу чи до В.Путіна. Європейський суд з прав людини майже три роки мурижив її справу, але до її вирішення руки у євробюрократів так і не дійшли. Путін безліч разів мав нагоду натиснути на Януковича і звільнити Тимошенко, але також нічого для цього не зробив. То ж Юля вільна, наскільки це буде взагалі можливо, не звертати уваги на зовнішніх акторів та керуватися виключно своїми та національними інтересами.

Цікаве становище Юлі в українському політикумі. Формально вона – беззаперечний лідер. Три опозиційні голови не один раз заявляли, що єдиний кандидат у президенти від опозиції – Юля Тимошенко, водночас таємно мріючи про те, щоб той кандидат ніколи не вийшов з тюрми. Щирим тут був лише Олег Тягнибок, у якого немає шансів стати президентом. Арсеній Яценюк підмочив свою репутацію довгим роздумуванням над пропозиціями Януковича. Віталій Кличко теж був скомпрометований своєю німецькою посвідкою на проживання.

Проти Януковича очевидно в найближчому майбутньому порушать карну справу, ну, хоча б за сотню трупів. То ж в президентській гонці він участі не братиме. В цих умовах Кличко вочевидь заявить, що ситуація змінилася, єдиний кандидат в президенти від опозиції більше не потрібен, і висуне власну кандидатуру. Залишки ПР, можливо під іншою назвою, також висунуть свого кандидата. Скоріш за все це буде С.Тігіпко.

В цих умовах Юлі потрібен Майдан, як моральний таран, що буде розбивати хитромудрі політичні комбінації її противників. Головне завдання Тимошенко і Майдану – змусити політичну і економічну еліту країни жити чесно. А чесне політичне життя – шлях до політичної смерті.

У четвер 27.02.14р. планується оголосити склад Тимчасового уряду, хоча гадані списки урядовців вже сьогодні гуляють Інтернетом. Але з попередніх призначень в розподілі посад видно домінування БЮТ і Свободи. Так пости Голови НБУ і Генпрокурора відійшли Свободі, міністра МВС – БЮТ, голови СБУ – Удару. О.Турчинов обійняв посаду спікера парламенту, координатора роботи Кабміну та тимчасового Президента. Домінування БЮТ і Свободи пояснюється міцністю оргструктур цих партій. БЮТ має ще й такий додатковий чинник, як велика запасна лава професіоналів.

Найближчі дні покажуть ступінь революційності наших революціонерів. Вже кілька днів нові правоохоронні органи не можуть не те, що впіймати, а просто вияснити місцезнаходження колишнього президента. Чи справді це така складна задача? Схоже на те, що між колишнім президентом і новою владою йдуть торги. Можливо в цих торгах беруть участь і зовнішні актори. І скидається на те, що торги ці не стільки політичні, скільки це просто торг для Януковича, за можливість покинути Україну і зберегти свою шкуру.

Лакмусовим папірцем стане для нової коаліції закон про люстрацію, проект якого внесено «Свободою». Закон повинен містити чіткі критерії перевірки конкретного генерала, полковника, майора чи цивільного чиновника. Текст закону і практика його застосування покажуть справжнє обличчя революціонерів.

Не будемо звинувачувати наперед лідерів колишньої опозиції. Ситуація в країні критична. Грошей в скарбниці майже немає. Вся незадоволеність колишнім режимом виллється на нову владу. В результаті безкінечного стояння на Майдані і безглуздих перемовин з Януковичем БЮТ, УДАР і Свобода понесли важкі іміджеві втрати. На гіпотетичних виборах існує велика вірогідність того, що ПР, яка вкладе у виборчу компанію попередньо вкрадені у держави гроші, знову набере більшість. Особливо, коли не вдасться порушити на Сході владну вертикаль, сформовану регіоналами ще два десятки років тому. То ж ідея обібрати регіоналів, як липку, не така вже й погана.

Друга тенденція – перехід частини регіоналів на бік колишньої опозиції, що було не так вже й складно, враховуючи бютівське минуле багатьох регіоналів. Парламентські законопроекти набирають 300 і більше голосів, що говорить про існування вже зараз стабільної коаліції між колишньою опозицією та колишніми регіоналами. Нинішнім парламентаріям парламентські вибори в умовах статус-кво зовсім не потрібні. Особливо враховуючи, що цінність посади президента визначатиметься новою Конституцією.

Наскільки розбавлена ренегатами і зрадниками нова революційна влада виявиться чесною? Без сумніву, вона буде краща за кучмівську, але гірша за від тієї, якою повинна бути. І часу на самоочищення і еволюційний розвиток у бік європейських стандартів ця влада не матиме. Причина банальна – західні обіцянки фінансової допомоги або так і лишаться обіцянками, або ж вимагатимуть неможливого – наприклад, підвищення перед виборами цін на газ для населення. Звичайно, кілька мільярдів доларів від Заходу Україна отримає, як, очевидно і решту 15-ти мільярдного кредиту від Путіна, але цього виявиться замало. Плюс частина кредитів знову буде розікрадена.

За таких обставин популярність коаліції впаде нижче плінтуса. І це в умовах, коли суспільство в Україні вже стало іншим. Ющенко своєю недолугістю і казнокрадством прищепив українському народу здоровий цинізм і недовіру до соціальних маніпуляцій і демагогії. Ще одним наслідком його правління стало зникнення націонал-демократів, як ідеологічної течії, і поява націоналістів, передусім ВО «Свобода». В результаті Лютневої революції «Свобода» втратила свою монополію на націоналізм. Якщо раніше націоналісти ділилися на системних («Свобода») і несистемних (всі решта, як індивідуали так і невеликі гуртки і групи), то тепер побільшало як системних націоналістів (Правий сектор, РУН) так і несистемних.

Ідеологія українського націоналізму пішла в маси. Червоно-чорне знамено стало символом спротиву і всі вже давно забули, що воно взагалі-то бандерівський символ, як і клич «Слава Україні! – Героям слава!». Процес формування української нації є процес проникнення в маси ідей українського націоналізму. Хто не націоналіст, то й і не українець! Бути бандерівцем стало модним.

Успіх коаліції не в останню чергу буде залежати від її успіхів в російськомовних регіонах Сходу і Півдня. Що, власне, треба робити з російськомовними? Можна або швидко подавити їх спротив, пересаджавши у тюрми всіх сепаратистів, або піти на компроміс, тобто на консервацію існуючих постколоніальних відносин. Інтуїція підсказує автору, що нова влада піде саме другим шляхом.

Ну і пишучи про революцію, не можна не написати про характер цієї революції. Революція буржуазна? Так, до певної міри буржуазна. Це була революція середнього класу? Так, до певної міри і середнього класу також. Хто основні рушійні сили революції? Це буржуазія, яка революцію фінансувала, це середній клас, в основному київський, що стояв на Майдані, і це пасіонарні жителі сіл, містечок і міст, головним чином Західної України, які обагрили своєю кров’ю київську землю і наше червоно-чорне знамено. Завдяки цим хлопцям із «Небесної сотні» революція і перемогла.

Як це буває у країнах ІІІ Світу, а ми відносимось саме до цих країн, — комплексувати тут не варто, революції носять національно-визвольний характер. Наша Лютнева революція є революцією антикреольською. Креолами Микола Рябчук назвав генетичних і ментальних наступників російських і радянських колонізаторів в Україні. Креоли — не нація, а протонація і складаються вони з частини етнічних росіян, частини зрусифікованих українців та різних нацменів, в першу чергу євреїв. Тому в недалекому майбутньому українці матимуть власну українську владу. Але наразі українська нація існує в переважно креольській державі, де креоли — правляча верства.

Ні в яку Росію вони емігрувати не збираються. Креоли мріють створити (і вже створили фактично) неоколоніальний режим в якому вони панують над українцями.

 

Такий режим немислимий без зовнішньої підтримки з боку Москви, Брюсселю чи Вашинґтону. Але креоли на відміну від українців не можуть створити націю, бо не можуть виробити національну ідеологію, бо національну ідеологію не можна виробити без національної історії, бо реальна історія у більшості креолів складає 2-3 покоління.  Вся  «творчість» креолів —  гібрид «совка» з російським шовінізмом і ніяких інших здобутків за два десятиліття незалежності України креоли не мають і не матимуть їх у майбутньому.

Антикреольська революція означає перехід політичної влади в країні від креольського політичного істеблішменту, ментально орієнтованого на Росію, до української національної буржуазії. Як вище зазначалося, процес цей непослідовний, тому повного витіснення креолів з політичного життя України не відбудеться. А це автоматично означатиме залежність України і від Росії, і від Заходу.

Захід зовсім не є природним спільником українців проти Москви, скоріше, навпаки. Причина цього полягає в політичній гегемонії фінансової олігархії в країнах Заходу, ідеологічним оформленням якої є ідеологія лібералізму. Лібералізм – природний ворог будь-якої нації, національної держави і національної ідеології.

Звідси логічно випливає, що якщо Лютнева революція не вирішить завдань, які перед нею стоять (передача політичної влади і національного багацтва в руки національно орієнтованої еліти), то за цією революцією буде наступна, яка і вирішить ці питання.

Є підстави вважати, що нова революція може відбутися в кінці 2014 – на початку 2015 року. Очевидно, що очолити революцію має Юлія Тимошенко і, можливо, Олег Тягнибок, оскільки саме їх погляди не вписуються в мейнстрім післялютневого режиму. Очевидно, що нова революція буде і антиолігархічною, оскільки саме олігархічна економіка вписана у світові виробничі ланцюжки, а самі олігархи є типовими представниками компрадорської буржуазії, які тісно пов’язані з західними ТНК.

Національна ідея на рівні повсякденної свідомості представлена Майданом. Але Майдан не являє собою єдиного цілого. У Майдану відсутній єдиний лідер і єдина ідеологія. Нарешті, Майдан розійдеться, але його ергрегор продовжуватиме існувати.

Нова революція переможе, якщо ідеї Майдану будуть поєднані з партійними структурами, фінансуванням і політичним проводом. А щоб на українській землі виросло щось путнє, її треба добре поливати кров’ю наших ворогів.