«Кримський вузол» Балкансько-Кавказьскої конфліктної дуги: міф чи реальність

Сергій Громенко, для "Хвилі"

В есеї розглянута низка питань, що пов’язані з утворенням, еволюцією, перспективами розвитку т.зв. «Кавказько-Балканської конфліктної дуги», або «дуги нестабільності», та її безпосереднім впливом на сучасне становище України. Також проаналізовані співпадіння та розбіжності в ситуаціях, що склалися в Криму та існують в «гарячих точках» колишніх СРСР та Югославії. Вироблені практичні рекомендації органам влади та суспільним діячам щодо стратегії недопущення конфлікту в Криму.

ВСТУП

Немає жодного сумніву в тому, що з початком ХХІ століття історія не закінчилася. Вона лише змінила масштаби: там, де колись були першопрохідці – тепер туристи, ідеологія перетворилась на рекламу, великі суспільні рухи заміщені соціальними мережами, а глобальні збройні протистояння перетворилися на низку нескінченних «містечкових» конфліктів. Проте це жодним чином не зробило світ безпечнішим, навіть більше – сьогодні лунають вибухи і гинуть люди там, де ще двадцять років тому панував цілковитий спокій. Саме тому сучасній Україні не варто закривати очі на питання власної безпеки – у своїй хаті не тільки своя правда, але й своя особиста відповідальність. Одній з потенційних загроз, що чатують на нинішню Україну – а саме збройному етнічному конфлікту на її території – і присвячений даний есей.

Тепер, по вісімнадцяти роках незалежності, цілком зрозуміло, що песимістичні прогнози щодо громадянської війни в Україні з подальшим її розділом між сусідніми державами не справдилися. Сьогодні вони існують лише в розпаленій уяві деяких політиків, що ще не навчилися завойовувати прихильність виборців іншими методами, та кон’юнктурно налаштованих письменників. Проте це не означає, що збройні конфлікти на українських теренах неможливі. Просто вони, згідно із світовими тенденціями, мають зменшитися у масштабі, тому на виході ми замість великої громадянської війни можемо отримати низку локальних протистоянь по регіонах. А «першим серед рівних» за ймовірністю такого сценарію є, безсумнівно, Кримський півострів.

Про можливість збройних зіткнень в Криму не згадує лише лінивий. Щоразу, особливо напередодні виборів, «кримську карту» розігрують «великі» київські політики, але й на півострові давно склалася каста політологів (щоправда, часто-густо без професійної освіти), що живуть за рахунок оприлюднення апокаліптичних сценаріїв розвитку кримської ситуації. Що вже казати про майже неосяжну кількість публікацій на цю тему в мережі Інтернет.

Проте ані в Криму (що ще якось можна пробачити), ані в Києві (а це вже є загрозою безпеці) немає обґрунтованої експертними колами довготривалої стратегії щодо розв’язання «Кримського вузла». Причини полягають не так у небажанні місцевої влади зачіпати «хворі місця» власної території, як у відсутності єдності серед політиків національного рівня. Окрім загальної декларації «Крим – український!», жодного консенсусу в сучасній владі щодо статусу півострова та його проблем не досягнуто. Підвалини непевної стабільності Криму були збудовані ще врівноваженою політикою Леоніда Кравчука, але сьогодні від тієї врівноваженості нічого не залишилося. Дехто з керманичів держави виступає за збільшення економічних та культурних прав автономії (але, як ми побачимо нижче, прав лише однієї російськомовної громади), дехто – за перетворення республіки на звичайнісіньку область, але багатьом насправді все це байдуже. Для більшості Крим – це лише курорт для прийому іноземних делегацій та «хатинки» на березі моря. Але якщо зрозуміти всю складність кримської ситуації, то стає очевидним, що така політика «взаємного» ігнорування заведе Україну в нікуди.

Що дозволяє центральній владі закривати очі на стан справ у Криму? Тільки одна річ – те, що серед 15 держав колишнього СРСР лише 5, серед яких і Україна, пережили здобуття незалежності та перші її роки без використання зброї (громадянських/етнічних протистоянь тощо). Це породжує невиправдану надію, що все буде минатися і надалі. Проте за вісімнадцять років у Криму виросло та отримало виборчі права нове покоління молоді, що слабо пов’язане із «благосним» минулим, змінилася за ці роки і національна картина півострова. Усі ці та безліч інших факторів породжують в Криму небезпечну ситуацію

З іншого боку надзвичайні зміни відбулися і у міжнародному житті. Кінець протистояння наддержав дозволив опинитися на поверхні конфліктам, які за часів холодної війни здавалися другорядними, або взагалі неіснуючими. Йдеться, насамперед, про національні конфлікти в країнах «соціалістичного табору», тобто там, де різні етнічні групи вже нібито поступилися місцем «новій спільноті» – радянському (або просто соціалістичному) народу.

Це дозволило низці західних експертів, починаючи від патріарха сучасних політології та геополітики Збігнева Бжезінського, виокремити на початку 90-х рр. на мапі Східної півкулі т.зв. «Євразійські Балкани», тобто пояс нестабільності від Північної Африки до Кореї, що проходить через Крим [1, с. 69–70]. З його позицією згідні і сучасні експерти [2, с. 26], а дехто з них додає до Криму ще й Донбас [3, с. 155]. Проте через деякий час стало зрозумілим, що конфлікти в цьому регіоні іноді сильно відрізняються за ґенезою та перебігом, тому в рамках «Євразійських Балкан» науковцями було виділено кілька самостійних конфліктогенних регіонів, серед яких – і Кавказько-Балканська дуга [4; 5, с. В4].

Кавказько-Балканська дуга нестабільності – позначення серії близьких за походженням та типом релігійно-етнічних протистоянь, що простягнулися від західного узбережжя Балканського півострова до східних відрогів Кавказьких гір. Ми виділяємо три основні ознаки причетності конфліктної території до «дуги». По-перше, зони напруги розташовані в межах колишніх соціалістичних країн; по-друге, вони приблизно співпадають із накресленою Семюелом Гантінгтоном межею зіткнення цивілізацій, що також проходить через Крим ([6, с. 254–258]); і, по-третє, всі вони є так чи інакше пов’язаними із зовнішньою політикою Російської Федерації (на Кавказі – прямо, на Балканах – опосередковано).

Існує вражаюча кількість літератури, що присвячена ситуації в окремих конфліктних регіонах, проте узагальнюючих праць вкрай мало – здебільшого це статті в російській пресі [7–10] чи невеликі монографії [11]. В українському науковому товаристві цій проблемі приділяється ще менше уваги – тільки одна книга [12, с. 77–129], одна дисертація [13] та газетна стаття [14] – усі інші матеріали стосуються лише окремих регіонів дуги нестабільності.

Формально, Україна не знаходиться під впливом деструктивних процесів Кавказько-Балканської конфліктної дуги, але фактично на її території знаходиться Крим – потенційний «вузол», майбутня ланка «вогненебезпечного» ланцюга – що розташований майже посередині дуги нестабільності. Саме тому питання відвернення можливого конфлікту на Кримському півострові стає проблемою безпеки не тільки національної, але й усього Чорноморського регіону в цілому.

ЧАСТИНА І. ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА АналізУ конфліктів

 

Термінологія та методологія. В даній розвідці ми будемо вживати специфічні терміни, що мають полегшити осягнення розглянутого матеріалу. Спочатку ми окреслимо рамки Кавказько-Балканської дуги нестабільності (рис. 1), а також розкриємо суть поняття етнополітичного конфлікту. Конфлікт такого роду, за М.С. Дністрянським – це проблема структурно-функціональної невідповідності етнонаціональної та політичної сфер суспільства, що супроводжується насильницькими діями [15, с. 64], або, простіше кажучи, критичне неспівпадіння інтересів держав з інтересами етносів.

 

Рис. 1. Кавказько-Балканська конфліктна дуга 

Пунктиром позначені межі дуги, сірим – країни, які найбільше підпадають під її вплив. 

Цілком зрозумілим є той факт, що в основі будь-якого групового конфлікту, в тому числі і етнічного, лежить протиставлення «ми – вони» [16, с. 2–3], проте не можна недооцінювати і інші фактори, як об’єктивні (реальний стан етнічної меншини, ступінь віддаленості культур титульної нації та меншин), так і суб’єктивні (екстремістські ідеології, особисті амбіції лідерів). Кожен з таких конфліктів є, в цілому, унікальним явищем з точки зору ґенези, проте за найтиповішими ознаками ми можемо їх класифікувати, що має неабияке значення для вироблення стратегій подолання конфлікту. За основу ми взяли декілька фахових матеріалів [17 – 20] та узагальнили їхні висновки.

Першим типом конфлікту є імперський, коли цілий етнос внаслідок несприятливих зовнішніх обставин потрапляє до складу чужої держави та намагається вистояти проти її асиміляторської політики. Такі протистояння закінчуються або федералізацією держави імперського типу, або її крахом. Типовий приклад – загибель Австро-Угорщини в 1918 р. – з появою на її місці нових незалежних національних держав.

Другий тип – розділовий – при якому етнос опиняється розділеним між кількома державами. Фінал таких конфліктів є і досі мало прогнозованим. Типові приклади – розділення польського народу в 1772–1794 рр. між Австрією, Пруссією та Росією і розділення курдів в ХХІ ст. між Іраком, Туреччиною, Іраном та Сирією.

Третім типом конфлікту є автономістський, коли етнічна меншина вимагає певної окремішності в межах держави, а при несприятливих обставинах – і повної незалежності. Найчастіше держава або йде на поступки, або меншини утворюють збройним шляхом «невизнані республіки». Найбільш відомий приклад – Косово.

До четвертого типу, постколоніального, відносяться усі протистояння, пов’язані із наслідком підпорядкування якійсь з європейських імперій: невідповідності адміністративних меж етнічному поділу. Загалом такі конфлікти тривають доти, доки обидва розмежування не співпадуть. Типовий приклад – розділення Британської Індії в 1947 р. на Індію та Пакистан, і виокремлення в 1971 р. з Пакистану в незалежну державу територій Бангладеш.

Останнім, п’ятим типом конфлікту, є міждержавний, коли одна країна претендує на частину території іншої, населену тим же етносом. У більшості випадків відторгнення або відбувається, або меншина другої країни при допомозі першої утворює «невизнану республіку». Типовий приклад – відторгнення Третім Рейхом Судетської області, населеної німцями, від Чехословаччини в 1938 р.

Аналіз показує, що переважна більшість конфліктів Кавказько-Балканської дуги відноситься до третього типу – автономістського, або до п’ятого – міждержавного, причому такі протистояння все одно розвиваються за автономістським сценарієм. Тепер детальніше розглянемо варіанти розвитку третього типу протистоянь.

Насамперед, ми введемо в обіг термін лінійний конфлікт, яким будемо характеризувати просту ситуацію, коли в протистоянні задіяні лише дві сторони – центральна влада та етнічна меншина – а відносини між ними мають прямий характер (схему такого конфлікту див. на рис. 2.)

Центральна влада складається не з представників етнічної меншості держави, у конфліктному регіоні титульна нація або відсутня, або не є чисельною. Етнічна меншина складає в регіоні більшість, при конструктивному сценарії – відносну, при невідворотному – абсолютну. Існує розвинена мережа місцевого самоврядування, ключові посади заміщуються або дублюються представниками меншості.

Рис. 2. Схема лінійного конфлікту в регіоні

 

Також пояснимо, що під конструктивним сценарієм ми розуміємо ситуацію, коли представники певної (схильної до сепаратизму) меншості мають лише відносну більшість від чисельності усіх мешканців регіону. В цьому разі вони можуть претендувати на певні владні бонуси, як-от: національно-культурну автономію, квоти в центральних органах влади тощо. Слід також мати на увазі, що найбільша фракція місцевого парламенту також може представляти інтереси цієї меншини, хоча не обов’язково керманич регіону буде вихідцем з неї. Невідворотній сценарій має місце, коли етнічна меншина є у абсолютній більшості в регіоні, тому що в разі проведення (за рішенням влади, за наполяганням населення, за вказівкою миротворців ООН) місцевого референдуму з питань власного статусу (автономія чи незалежність) результат відомий вже наперед, а він ніколи не буде на користь центральної влади.

Потрійним конфліктом ми називаємо ситуацію, при якій в регіоні схильними до сепарації є дві (поки невідомо, чи може їх бути три і більше) етнічні меншини. Якщо одна з меншин асимільована етнічною більшістю країни, або не є чисельною, конфлікт або не відбувається, або протікає за лінійним сценарієм. В будь-яких випадках чисельність титульної нації в регіоні не повинна перевищувати чисельність меншини. Тому кількість досліджуваних потрійних конфліктів на порядок менша від кількості лінійних (схему див. на рис. 3.)

Місцеве самоврядування очолює представник однієї з меншин, представники іншої мусять вдовольнятися окремими посадами. Титульна нація або відсутня, або не є чисельною. Сепаратизм властивий обом меншинам, проте протиріччя між ними не дають можливості виступити єдиним фронтом проти центральної влади. В більшості випадків меншини належать до різних мовних родин та сповідують різну релігію.  У разі активізації однієї з меншин, центральна влада встановлює тактичний союз з іншою.

Рис. 3. Схема потрійного конфлікту в регіоні

І конструктивний, і невідворотній сценарії набувають чинності у випадках, вказаних для лінійних конфліктів.

Нарешті, сформулюємо основні засади дослідження нестабільних регіонів (слід зауважити, що я принципово відмовляюся від запозичень із навчальних посібників, через надмірні узагальнення, на користь оригінальних досліджень по кожному регіону). В першу чергу, ми маємо відповісти на питання, чи співпадають сучасні політичні кордони з межами етнічних масивів, що оформилися на початок ХХ століття? В другу чергу, слід дізнатися, чи має певна етнічна меншина необхідні умови для сепарації (історичний досвід боротьби, наявність власної еліти, інтелігенції, національно свідомого населення, слабкість центральної влади)? І, нарешті, треба визначити, в яких стосунках перебували між собою представники титульної нації та етнічної меншини в регіоні за останні п’ятдесят років (відомо, що чим більше було насильства в минулому, тим менше треба причин для конфлікту в майбутньому [21, с. 269])? Без відповіді на ці питання годі дійти хоча б скільки-небудь реалістичного прогнозу.

Щодо конкретних методів, то окрім загальнонаукових аналізу, синтезу та історизму, перевага віддана порівняльному, історико-генетичному та структурно-функціональному підходам.

Лінійні конфлікти. Оскільки нам вже відомо, яким чином зароджуються та розвиваються лінійні конфлікти, нам залишається лише узагальнити картину по дузі нестабільності в окрему таблицю, де будуть міститися локалізація конфліктного регіону, його державна приналежність та назва етнічної меншини, схильної до сепарації.

Таблиця 1

Назва регіону

Косово

Чечня

Абхазія

Південна Осетія

Нагірний Карабах

Західна Македонія

Гагаузія

Республіка Сербська

Талиш-Муган

Центральна влада

СРЮ/Сербія

Росія

Грузія

Грузія

Азербайджан

Македонія

Молдавія

Боснія

Азербайджан

Етнічна меншина

Албанці-косовари

Чеченці

Абхази

Осетини

Вірмени

Албанці

Гагаузи

Серби

Талиші

Табл. 1. Лінійні протистояння Кавказько-Балканської конфліктної дуги

 

Потрійні конфлікти. Таке саме узагальнення зробимо і для потрійних конфліктів, вказавши не тільки назву регіону і центральну владу, але й обидві меншини (в нашому випадку одна з двох меншин належить до тюркських народів, інші меншини не співпадають за цією ознакою).

Таблиця 2

Назва регіону

Крим

Карачаєво-Черкесія

Кабардино-Балкарія

Центральна влада

Україна

Росія

Росія

 Етнічна меншина 1               (не тюркські народи)

Росіяни

(слов’яни)

Черкеси

(кавказька сім’я )

Кабардинці

(кавказька сім’я )

Етнічна меншина 2  (тюркські народи)

Кримські татари

Карачаївці

Балкарці

Табл. 2. Потрійні протистояння Кавказько-Балканської конфліктної дуги

 

Випадки поза класифікацією. До них належать ситуації у Придністров’ї та Інгушетії. У Придністров’ї ми можемо спостерігати майже типовий лінійний конфлікт, проте він має одну якісну відмінність – не існує окремої національної меншини придністровців, є лише конгломерат українців, молдаван та росіян, тому суто етнічних причин для лінійного протистояння не існує.

Інгуський конфлікт – набагато складніша ситуація. По-перше, ми маємо типове протистояння меншини інгушів із центральною владою під впливом подій у Чечні, по-друге, збройну боротьбу між поміркованими та радикальним колами всередині Інгушетії, протистояння з Чечнею з огляду на набіги чеченських сепаратистів на Назрань, збройний конфлікт з Осетією через Пригородний район. Всі ці обставини не дають змогу віднести інгуський конфлікт до котроїсь з вже визначених категорій.

Визначившись з термінологічно-методичним апаратом, ми можемо коротко оглянути ситуацію в усіх нестабільних регіонах Кавказько-Балканської конфліктної дуги

ЧАСТИНА ІІ. Загальний огляд ДУГИ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

 

1. Республіка Сербська. Сучасна Боснія та Герцеговина є найбільш штучною країною в світі, чиї кордони та устрій сформовані внаслідок Дейтонських угод 1995 р. Відповідно до них, Боснія – конфедерація, яка складається з Республіки сербської та Мусульмансько-Хорватської федерації. Типовий лінійний конфлікт, в якому сербська автономія протистоїть федеральному урядові в Сараєво. Розвиток за невідворотнім сценарієм (серби складають 88% населення). Зрозуміло, що цей непевний устрій буде зберігати свій вигляд недовго, особливо з огляду на косовську проблему: 22 лютого 2008 року резолюція місцевого парламенту засвідчила можливість проголошення незалежності Республіки в разі, якщо незалежність Косово буде визнана ООН [22]. Отже, вірогідно в найближчому майбутньому республіка Сербська стане суверенною, а після того – частиною Сербії (Європа не буде перешкоджати такому об’єднанню як компенсації Белграду за Косово), що може викликати новий спалах насильства в регіоні.

2. Косово. Цей випадок фактично – «перший серед рівних», як за давністю, так і за міжнародним резонансом. Типовий лінійний конфлікт, в якому албанська меншина вже перемогла центральний уряд. Немає жодного сенсу переповідати історію цього краю, зазначимо лише, що внаслідок непродуманої етнічної політики як фашистської Італії, так і соціалістичної Югославії, етнічні албанці в Косово здобули абсолютну більшість, що призвело до появи сепаратистських настроїв, збройної боротьби із Сербією, втручання міжнародної спільноти та, через деякий час, до проголошення 17 лютого 2008 року незалежності в односторонньому порядку [23]. Згідно із нашим прорахунком невідворотного сценарію, Косово не повернеться до складу Сербії, але і до входження в склад Албанії ще далеко – по-перше, не вся територія Косово контролюється албанським урядом Пріштіни, по-друге, небагато польових командирів Армії визволення Косово захочуть втратити здобуту в краї владу. Тому існування фактично незалежного Косово – факт світової історії.

3. Західна Македонія. Регіон набув конфліктного статусу в 1999 році, коли під час Косовської війни до Західної Македонії прибули 360 000 албанських біженців. Під їхнім впливом місцеве албанське населення зажадало від центрального уряду статусу автономії для місць свого проживання. Діставши відмову, Національна визвольна армія албанців під керівництвом Алі Рахемі 22 січня 2001 року розпочала бойові дії проти македонських військ. До березня албанці контролювали територію держави від кордону з Косово до столиці Скоп’є, проте під тиском міжнародних структур 13 серпня того ж року були підписані Охрідські угоди, що гарантували розвиток албанського самоврядування в обмін на роззброєння партизан та збереження унітарності Македонії. В даному випадку лінійний конфлікт завершився збереженням статус-кво, відсутність у місцевих албанців власної автономії та повернення біженців-косоварів додому не дає змоги прогнозувати повторення в Македонії косовського сценарію, проте зберігається тривожна перспектива, адже македонців в країні лише 55%, а албанців 35%, тому на стабільність Македонії важко розраховувати [24].

4. Придністров’я. Найближчий та найважливіший для України конфлікт розпочався не так через етнічні, як через політичні обставини – а саме через небажання російського, українського та молдавського населення Придністров’я піддаватися на «румунофікацію» Молдавії у 1989 р. і входження до складу Румунії в 1991-1992 рр. [25]. Збройна боротьба між Придністров’ям та Молдавією завершилася перемогою сепаратистів, яким надали підтримку російські війська. До сьогодні бойові дії не поновлювалися, проте жоден з планів мирного врегулювання не був прийнятий. Втім, провали політики інтеграції Молдови з Румунією дають змогу сподіватися на припинення протистояння. Оскільки вже не існує прямої загрози входження Молдавії до складу Румунії, то об’єктивно має відбуватися поступове зближення Придністров’я з Молдавією. Лише проросійські еліти в регіоні можуть стояти цьому на заваді, тому варіантів розвитку ситуації буде два. Або все залишиться як є, і Придністров’я не перетвориться на повноцінну незалежну державу з міжнародним визнанням, або увійде до складу Молдови на засадах автономії чи суб’єкту федерації.

5. Гагагузія. Конфлікт в цій молдавській місцевості нерозривно пов’язаний із придністровським. 19 серпня 1990 року на хвилі суверенітетів з’їзд депутатів п’яти районів півдня Молдавії проголосив незалежність Республіки Гагаузії. З метою припинити сепаратистський рух, в жовтні того ж року молдавські добровольці та міліція направилися до Гагаузії, де у відповідь була оголошена мобілізація. Лише втручання тоді ще Радянської армії запобігло кровопролиттю. Саме цей факт, а також «зайнятість» Молдови придністровською проблемою, уможливив 4-річне існування невизнаної республіки, а також мирне входження її на правах широкої автономії до складу Молдови 23 грудня 1994 р. Нині – це успішний регіон, що інтенсивно розвивається [26], проте сепаратистські настрої можуть з’явитися в Гагаузії будь-якої хвилини – якщо знову нова молдавська влада розпочне агітацію за об’єднання Молдови із Румунією.

6. Крим. Оскільки Крим є головною темою цього дослідження, його проблеми розглядатимуться в окремому розділі.

7. Карачаєво-Черкесія. В цьому регіоні не велися бойові дії, проте ситуація залишається напруженою. 3 1926 року Карачаєво-Черкеська автономна область РРФСР була розділена на 4 національні райони, в тому числі Карачаївський та Черкеський. В 1943 році карачаївці були депортовані і повернулися лише у 1957 р. Відтоді тривали численні переділи кордонів області та її внутрішніх меж, що призвело на початку ХХІ ст. до появи вимог розділити республіку на дві чи п’ять частин відповідно до етнічного поділу. І поділ, і його відсутність можуть спровокувати збройний конфлікт. У 1999 р. ледь не почалася війна між прихильниками кандидатів на посаду президента республіки – карачаївця Володимира Семенова та черкесця Станіслава Дерева [27]. У 2001 році МВС республіки відвернуло спробу повалення влади угрупуваннями, орієнтованими на чеченських сепаратистів. Все це дозволяє зробити припущення, що в найближчому майбутньому Карачаєво-Черкесія буде розділена мінімум на дві частини, які потроху домагатимуться незалежності. Якщо таке розділення не буде проведене «згори» легітимно, то воно відбудеться «знизу» збройним шляхом.

 

8. Кабардино-Балкарія. Ситуація ідентична тільки що розглянутій. Балкарці також були депортовані, також повернулися у 1957 р., адміністративні межі також не враховують етнічного поділу. В 1991 році референдум балкарців проголосив Балкарську республіку, проте через спротив кабардинців розділ Кабардино-Балкарії не відбувся [28]. Обидва останні регіони є потрійними конфліктними зонами, тому перехід протиріч між народами в них від «холодної» до «гарячої» стадії ще не відбувся. Прогноз ситуації – такий, як для Карачаєво-Черкесії.

9. Інгушетія. Як вже вказувалося вище – випадок поза класифікацією. Восени 1992 р. відбувся збройний конфлікт із Північною Осетією – перший випадок «горизонтального» протистояння етносів із різних адміністративних одиниць, проблема через інгуські території, включені до Осетії, досі не вирішена. В 2002 та 2004 рр. відбулися напади чеченських сепаратистів на Інгушетію, в 2009 році власні сепаратисти здійснили низку терактів по республіці [29]. Ситуація в Інгушетії є мало прогнозованою.

10. Ічкерія (Чечня). Конфлікт є лінійним, на сьогодні – зовсім не вирішеним. Теперішній стан республіки можна охарактеризувати як тимчасову перевагу проросійських чеченських еліт над «незалежницькими». Втім, «Чечня» вже перетворилася з географічної назви на символ сепаратизму та 15-річної збройної боротьби [30], тому немає жодного сумніву – нинішнє затишшя не може бути довготривалим. Вірогідніше всього, чеченці першими серед народів Росії здобудуть незалежність.

11. Абхазія та

12. Південна Осетія. Ці два регіони – мов близнюки. Обидва пережили лінійні конфлікти з грузинським урядом, в обох склалися невизнані республіки, і, нарешті, обидва визнані незалежними. Вони є наочною ілюстрацією розвитку будь-якого конфлікт такого типу. Але також вони дають змогу побачити подвійні стандарти усіх великих гравців Кавказу. Так, Росія принципово не визнає незалежності Косово, але визнає незалежність Абхазії та Півд. Осетії, хоча незалежності Чечні не визнає – на таку поведінку «хворіє» немало західних держав, що визнають Косово, і не визнають Абхазію. З іншого боку, визнання Осетії призводить до класичного розділення народу (ФРН та НДР, Північні та Південні В’єтнам та Корея), а це провокує сепаратистські настрої вже у самій Північній Осетії. Отже, якщо з Абхазією все ясно – вона не повернеться до складу Грузії, а буде утверджуватися в якості незалежної держави, то Півд. Осетія або приєднається до Росії, чим викличе міжнародний скандал планетарного масштабу, або спровокує відділення від Росії Північ. Осетії – традиційного допоки союзника Москви на Кавказі.

Нагірний Карабах. Виразний лінійний конфлікт автономістського (1988– 1991 рр.) та міждержавного (1991–1994 рр.) типу, коли вірменська меншина Азербайджану за допомоги своїх одновірців з Вірменії здобула спочатку автономію, а зрештою – і невизнану незалежність [31]. Попри азербайджанські зусилля, сама логіка процесу розпаду кавказьких держав підказує, що Нагірний Карабах вже не повернеться під контроль Баку.

Талиш-Муган. Надзвичайно цікавий випадок лінійного конфлікту, коли меншина свідомо домагалася залишитись у складі держави на правах автономії. 21 червня 1993 р. на півдні Азербайджану, заселеному невеличким етносом талишів, опозиційні військові (після низки поразок в Карабасі) проголосили відновлення талишської автономії, що існувала на цих землях в 1919 р. 7 серпня розпочав роботу парламент республіки, втім, вже 24 серпня натовп прихильників єдності Азербайджану взяв штурмом резиденцію президента Талиш-Муганської автономної республіки [32]. На сьогодні автономію цього регіону майже повністю скасовано і не існує більш-менш об’єктивних оцінок щодо подальшого розвитку талишського сценарію в Азербайджані.

ЧАСТИНА ІІІ. Подібності та відмінності кримського варіанту

 

Отже, одним з найголовніших питань, які ми маємо задати собі на цьому етапі дослідження – це чому, незважаючи на реальні протиріччя та масові песимістичні прогнози, Крим не перетворився на район бойових дій? Відповідей багато, проте всі вони ігнорують очевидний факт: порівнювати Крим із Косово, Чечнею, Абхазією чи Придністров’ям – методологічно невірно, тому і висновки, збудовані на такому паралелізмі, вочевидь є неправильними. Як ми могли переконатися, переважна більшість конфліктів, що вже відбулися, мають лінійний характер, а от при потрійних протистояннях «гаряча» фаза ще жодного разу не наступала.

З іншого боку, ситуація в Криму наче мусила би розвиватися за невідворотнім сценарієм, адже російська меншина складає на півострові абсолютну більшість. Втім, парадокс полягає в тому, що такий сценарій вже мав місце, а саме – в 1992–1995 рр. Нагадаю, що в травні 1992 р. Верховна Рада Криму проголосила незалежність Республіки Крим та прийняла конституцію, в січні 1994 року в Криму з’явився власний президент Юрій Мєшков, а у березні 1995 р. за рішенням Верховної Ради України і посада президента, і конституція Криму були скасовані. Отже, і утвердження нової «держави», і її ліквідація із збереженням автономії півострова відбулися без використання зброї. За нашою типологією, кримські події найближчі до ситуації в Гагаузії, співпадають також і терміни існування обох напівдержавних утворень. Таким чином, теорія невідворотних сценаріїв себе виправдовує.

Втім, за останні 15 років ситуація в Криму кардинально змінилася з появою на сцені кримськотатарського національного руху. Як етнос, кримські татари значно менш численні за росіян, проте це компенсується їхньою згуртованістю та ще свіжими почуттями етнічних образ. Саме завдяки поверненню кримських татар до Криму лінійний конфлікт «українська влада – кримські росіяни» перетворився на потрійний, що, з одного боку, унеможливлює повторення сепаратистських дій з боку російської меншини, а з іншого – створює нові загрози. Отже, ситуацію в Криму слід розглядати в порівнянні лише з обстановкою в Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії.

Таблиця 3

Назва регіону/держави

Крим/Україна

Карачаєво-Черкесія/Росія

Кабардино-Балкарія/Росія

Устрій держави

унітарний

федеративний

федеративний

Етнічна меншина 1               (не тюркські народи)

Росіяни

Черкеси

Кабардинці

Етнічна меншина 2  (тюркські народи)

Кримські татари

Карачаївці

Балкарці

Депортована меншина

Кримські татари

Карачаївці

Балкарці

Мовні родини меншин

Слов’янська/Тюркська

Північнокавказька/Тюркська

Північнокавказька/Тюркська

Релігійна різниця меншин

Християни/Мусульмани

Мусульмани/Мусульмани

Мусульмани/Мусульмани

Територіальне розміщення обох меншин

Дисперсне

Компактне

Компактне

Наявність інших «гарячих точок»

Ні

Так

Так

Табл. 3. Подібності та відмінності кримського варіанту

 

Як можна бачити, подібності та відмінності української та російських республік взаємно врівноважуються. Об’єднує Крим, Карачаєво-Черкесію та Кабардино-Балкарію наявність схильної до сепарації тюркомовної меншини, яка до того ж була депортована, все інше – різнить. З одного боку, конфлікт в Криму має бути гострішим, позаяк до етнічних тут ще додаються релігійні протиріччя, проте це лише поверхневий погляд, адже, з іншого боку, меншини в російських республіках розселені компактно, а в Криму – розсіяно, в Російській Федерації існують прецеденти розділення республік на етнічній основі (Чечня та Інгушетія), а Україна – взагалі унітарна держава, поділена за географічним, а не за етнічним принципом, нарешті, Росія вже потопає у вогні етнічного сепаратизму, Україна ж залишається відносно стабільною.

Саме те, що в Криму існує динамічна, нетривка, але рівновага між великою і роз’єднаною російською меншиною та нечисленною і згуртованою кримськотатарськоюі є причиною спокою та запорукою збереження на півострові відносної стабільності, яка може порушитися лише за якісної зміни демографічного співвідношення росіян та кримських татар, або за втручання зовнішньої сили.

Чи можливий початок етнічного протистояння в Криму в найближчі 5 – 10 років? Теоретично, конфлікт може розпочатися вже завтра, проте практичних умов для цього поки що небагато. Аргументи тих, хто волає, що війна вже на порозі, тут розглядатися не будуть – усі бажаючі можуть ознайомитися з ними в мережі Інтернет, я ж зосереджуся на фактах, що суперечать сценаріям місцевого Армагедону.

По-перше, російська меншина вже зреалізувала «гагаузький» сценарій здобуття незалежності та її «м’якої» втрати на користь автономії, а другий шанс малоймовірний через якісну зміну ситуації на півострові. По-друге, у найближчі роки кримські татари на півострові не складатимуть навіть відносної більшості, а без цієї умови жоден сепаратистський рух не буде вдалим. По-третє, зацікавлені держави, Росія та Туреччина, вже мають на своїх теренах збройні етнічні конфлікти (Північний Кавказ та Курдистан відповідно), тому у них навряд чи буде бажання по-справжньому (а не гучними деклараціями та пустими обіцянками) втручатися в кримські справи. І, нарешті, по-четверте, надзвичайна дисперсність розселення обох головних меншин Криму, як, втім, і інших народів, робить просто неможливим сепаратистський рух в окремих районах Криму, а на контроль над усією автономією жодна сила реально претендувати не може.

Саме тому ймовірність спалаху в Криму міжетнічного конфлікту в найближчі роки в цілому є невеликою.

ВИСНОВКИ

 

Отже, підіб’ємо деякі висновки.

1. Крим – потенційно вибухонебезпечний регіон, і з цим погоджуються усі дослідники.

2. Порівнювати Крим із Косово, Абхазією, Придністров’ям чи Чечнею – методологічно хибний шлях, ідучи яким, вочевидь, годі і сподіватися на правильні прогнози, адже ситуації в Криму та зазначених регіонах – цілком різні.

3. Серед аналітиків, що дотримуються вищезгаданої точки зору, все одно немає єдності: прозахідні експерти вважають сепаратистські налаштованою російську меншину, проросійські – кримськотатарську. Зрозуміло, що і прогнози цих груп дослідників вельми різняться.

4. Згідно із нашим дослідженням, Крим найбільш подібний за міжетнічною ситуацією до Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії, хоча існує між ними і певна різниця.

5. Збройний етнополітичний конфлікт в Криму цілком можливий, проте у найближчі 5 – 10 років ситуація залишатиметься відносно стабільною.

Щодо ж конкретних рекомендацій представникам влади та громадським діячам обох головних меншин АР Крим, то вони надзвичайно прості: по-перше, слід дати раду земельному питанню на півострові, що єдине реально псує відносини кримських народів, а по-друге, щоденно дотримуватися елементарних правил толерантності по відношенню до своїх сусідів – з цього можна розпочинати будову дійсно ефективної міжнаціональної злагоди.

ПРИМІТКИ

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска: Господство Америки и его геостратегические императивы / З. Бжезинский. – М, 1998. – 255 с.

2. Тертышный С.А Концептуальные изменения геополитики / С.А. Тертышный. – М., 1995. – 142 с.

3. Куц Ю.О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект / О.Ю. Куц. – Харків, 2002. – 204 с.

4. Григорьева Ю.Г. Балкано-кавказская конфликтная дуга: «пересечение параллелей» (социолого-исторический подход к анализу межнационального конфликта) / Ю.Г. Григорьева // Актуальные проблемы социологической науки и социальной практики: Сборник материалов Ежегодной научной конференции «Сорокинские чтения», 17–18 дек. 2002 г. – М., 2002. – С. 70–71.

5. Дидоренко Э. О готовности Украины к девятому валу терроризма / Э. Дидоренко // «2000». – 2004. – № 45(243). – 5 ноября. – С. В4.

6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон. – М., 2003. – 607 с.

7. Бабаков В.Г. Межнациональные противоречия и конфликты в России / В.Г. Бабаков // Социально-политический журнал. – 1994. – № 8. – С. 16–30.

8. Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в России / А.Г. Здравомыслов // Общественные  науки  и  современность. – 1996. – № 2. – С. 153–164.

9. Давыдов В.Н. Этнополитические конфликты на Северном Кавказе: региональный фактор / В.Н. Давыдов // Вестник Российского университета дружбы народов. – 2004. – № 1(5). – С. 39–48. – Сер.: Политология.

10. Языкова А. «Болевые точки» постсоветского пространства:  Самопровозглашенные территории между Россией и Европой / А. Языкова // Политический журнал. – 2004. – № 4(7). – 9 февраля. – С. 14–39.

11. Комоцкая В.Д. Фактор политической культуры в межэтнических конфликтах на территории бывшего СССР / В.Д. Комоцкая. – М., 1998. – 116 с.

12. Баган О. Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України / О. Баган. – Дрогобич, 2002. – 192 с.

13. Дацюк А.В. Збройні етнополітичні конфлікти та шляхи їх врегулювання в контексті забезпечення національної безпеки держави : Дис. на здобуття вчен. ступеню канд. політич. наук: 21.01.01. – К., 2006.

14. Горбулін В. Українська політика національної безпеки України: актуальні виклики – адекватні відповіді / В. Горбулін, О. Литвиненко // Дзеркало тижня. – № 11(739). – 28 березня – 4 квітня 2009.

15. Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: Проблеми теорії, методології, практики / М.С. Дністрянський. – Львів, 2006. – 490 с.

16. Дмитриев А. Введение в общую теорию конфликтов / А. Дмитриев. – М., 1993. – 350 с.

17. Авксентьев В.А. Этнические конфликты: история и типология / В.А. Авксентьев // Социологические исследования. – 1996. – № 12. – С. 43–50.

18. Римаренко С.  Самовизначення, автономія чи сепаратизм / С. Римаренко // Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі. – К., 1999. – С. 166–169.

19. Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: Політологічний концепт / В. Котигоренко. – К., 2004. – 722 с.

20. Шарафулин М.М. Межнациональные конфликты: Причины, типология, пути решения / М.М. Шарафулин // Известия Уральского государственного университета. – 2006. – № 45. – С. 64–73.

21. Horowitz D. The Deadly Ethnic Riot / D. Horowitz. – Los Angeles, London, 2003. – 605 s.

22. Боснийские сербы могут попытаться выйти из состава Боснии // www.svobodanews.ru / content / news / 436089.html

23. Угринчук И. Независимость Косово – начало конца мировой стабильности. История конфликта / И. Угринчук // www.pravda.rv.ua / analitica / Kosovo.php

24. Ягужинский В. США и Албания готовят расчленение Македонии / В. Ягужинский // www.smi2.ru / NotaBene / c105806 /

25. Ягужинский В. В чем причины и суть приднестровского конфликта? / В. Ягужинский // www.nr2.ru / pmr / 107536.html

26. Шоларь Е. «Гагаузия – часть русского мира»: Гагаузия за неделю / Е. Шоларь // www.regnum.ru / news / 1084243.html

27. Мартынов П. Карачаево-Черкесия: от Дерева до Дерева / П. Мартынов // Вестник Кавказа. – 2009. – 2 декабря. – С. 13–15.

28. Аккиева С. Состояние и перспективы развития межэтнических отношений в Кабардино-Балкарской республике / С. Аккиева // Центральная Азия и Кавказ. – 1999. – № 2. – С. 17–24.

29. Мурадов М. Взрыв на обочине / М. Мурадов // Коммерсантъ-Власть. – 2009. – № 25(828). – С. 22–23.

30. Бабошин И. Чечня: 15 лет вечной войны / И. Бабошин, В. СамойловаА, Л. Швец // Газета по-киевски. – 2009. – 10 декабря. – С. 8–10.

31. Помпеев Ю. Кровавый омут Карабаха / Ю. Помпеев // www.zhurnal.lib.ru / a / armen / pompeev.shtml

32. Иванов С. Талышская Муганская республика: начало и конец / С. Иванов // www.atropat.narod.ru / istoriya / kina.html




Комментирование закрыто.