Тімоті Снайдер: Історична відповідальність Німеччини перед Україною

Тімоті Снайдер, переклад Михайла Мишкала, "Збруч"

timoti-snayder

У в черні 2017 році Бундестагу ФРН відбулося публічне обговорення теми історичної відповідальності Німеччини перед Україною. Перед дискусією з промовою виступив відомий історик Тімоті Снайдер. Його промова заслуговує на увагу. Пропонуємо переклад його виступу.

Sehr geehrte Damen und Herren! [високошановні пані й панове]

Duzhe shanovni pani ta panove!

О’кей, я буду промовляти англійською, бо хочу бути впевнений, що говорю на цю тему дуже прецизійно. Є відоме інтерв’ю Ганни Арендт, де її запитали: «Was bleibt?» [Що залишається?] Вона відповіла: «Es bleibt die Muttersprache» [Залишається рідна мова]. Певним чином ці останні шість місяців я мав подібне відчуття.

У своєму житті я ніколи не говорив так багато англійською, як за останні шість місяців, бо багато тем, що звучали в Ганни Арендт, та багато інших речей, які я, думаю, навчився з історії від росіян, від українців, від поляків та інших, багато з цих уроків, багато з цих тем зараз є релевантними щодо до моєї батьківщини, Сполучених Штатів Америки. Отже, коли ми запитуємо, в чому історична відповідальність (або в чому історична відповідальність Німеччини), я хочу розпочати з цієї точки зору.

Хочу почати з універсальної точки зору. Я звертаюся до вас не як американець, який каже: «Ми зрозуміли наше минуле, і тому в нашій країні все добре». Радше навпаки: думаю, що маючи справу з нашим минулим, для всіх нас дуже важливо — незалежно від того, чи все йде добре, чи погано, чи ми американці, чи німці, чи росіяни — бути обережними щодо різних слабких аспектів нашого минулого; і понад усе важливо бути реалістами, бути чутливими до того, як наше невміння розібратись із нашим власним національним минулим може мати несподівано великі й безпосередні негативні наслідки для теперішнього і майбутнього.

Отже, коли запитуємо, чому ми повинні обговорювати історичну відповідальність саме тепер, коли Росія вторглася й окупувала частину України, коли тільки почалися переговори про брекзит, коли по всій Європі прокочується ціла серія виборів між популістами та іншими, коли загроза конституційному ладу Сполучених Штатів Америки походить із території Сполучених Штатів Америки, чому саме в цей момент треба говорити про історичну відповідальність, моя відповідь — саме з огляду на ці причини потрібно говорити про історичну відповідальність.

Проблеми Європейського Союзу, як і криза демократії та верховенства права в США, спричинені багатьма речами; одна з них — це якраз неспроможність дати собі раду з певними аспектами історії. Отже, як я казав, я не прийшов до вас говорити з позиції, що ми, американці, все зрозуміли. Навпаки.

Дозвольте мені почати говорити про Німеччину, згадуючи про США. Чому ми нині маємо той уряд, який маємо? Значною мірою тому, що ми, американці, не змогли взяти на себе історичну відповідальність за певні важливі частини нашої власної історії.

Чому в 2017 році у Сполучених Штатах ми маємо президента, який безвідповідально ставиться до расових проблем? Як ми можемо мати генерального прокурора, який є білим супремасистом?

Бо ми не змогли розібратись із важливими питаннями нашого власного минулого, а не лише історією Другої світової війни. З цієї відстані, може, не так зрозуміло, наскільки радикально теперішня президентська адміністрація переглядає американське ставлення до Другої cвітової війни, але коли наша зовнішня політика називається «Cпочатку Америка», то ми посилаємось на ізоляціоністський і дуже часто білий супремасизний рух, який мав на меті не дати США вступити у війну проти фашизму.

Коли ми поминаємо Голокост, не згадуючи, що Голокост стосується євреїв, коли прес-секретар президента заявляє, що Гітлер вбивав тільки свій власний народ, — то ми опиняємося в зовсім іншому духовному і моральному світі, ніж той, у якому ми були лиш яких кілька місяців тому.

Але це не все: ми також маємо адміністрацію президента, який вголос дивується, чому ми воювали в громадянську війну — чому, врешті, через рабство в Америці мав бути конфлікт.

Я згадую про це не лиш тому, що зараз користаю з кожної нагоди, щоб анґажувати себе у внутрішню політику своєї власної країни, а радше тому, що це питання про рабство (а точніше — питання про те, що таке колонія, як і що таке імперія) веде нас просто до того, що вважаю білою плямою в німецькій історичній пам’яті.

Як усім вам відомо, американська фронтирна імперія була побудована здебільшого рабською працею. Як ми не завше пам’ятаємо, саме такою моделлю фронтирного  колоніалізму — побудованої рабською працею фронтирної імперії — захоплювався Адольф Гітлер. Коли він говорив про США (це в основному було до війни), то говорив щонайменше із захопленням. Єдиним питанням для Гітлера було: хто буде расово нижчим, хто буде рабами в Східній імперії Німеччини.

Відповідь на це він дав і у «Майн Камф», і в «Другій книзі», і в практиці під час інвазії 1941 року. Відповідь була: українці.

Українці мали стати центром проекту колонізації і поневолення. Українці мали трактуватися як Afrikaner або Neger — це слово дуже часто використовувалося (ті з вас, хто читав німецькі документи часів війни, знають це) за аналогією з США.

Ідея полягала у створенні в Східній Європі базованого на рабстві колоніального режиму винищення, центром якого мала стати Україна.

Ви неодноразово чули, до чого це привело — дозвольте мені лиш коротко підсумувати.

Метою Другої світової війни, з точки зору Гітлера, було покорити Україну. Тому пом’янути будь-який сегмент Другової світової війни, не почавши з України, сенсу немає. Будь-яке поминання Другої світової війни, що включає в себе цілі нацистів — ідеологічні, економічні і політичні цілі нацистського режиму, — має починатися саме з України.

Тепер це не тільки питання теорії — це питання практики. Німецька політика, що її пам’ятаємо, була сфокусована саме на Україні. «План «Голод»», за яким десятки мільйонів людей мали взимку 1941-го голодувати, «Генеральний план «Ост»» за яким, на додаток до них, протягом п’яти-десяти-п’ятнадцяти років мільйони мали бути примусово виселені або вбиті, а також «Остаточне рішення», ідея Гітлера знищити євреїв — вся ця політика, в теорії і на практиці, об’єднується ідеєю вторгнення в Радянський Союз, головною метою якого було захоплення України.

Як ви знаєте, в результаті такої ідеології цієї війни протягом 1941–1945 років близько 3.5 мільйонів цивільних мешканців Радянської України стали жертвами німецької політики вбивства. Крім цих 3.5 мільйонів, біля 3 мільйонів українців, мешканців Радянської України, загинули як солдати Червоної армії — або опосередковано померли внаслідок війни.

Це кількість тільки мешканців Радянської України. Звичайно, цифри будуть більшими, якщо включити весь Радянський Союз. Але тут варто наголосити на різниці між Україною і рештою Радянського Союзу, наголосити з двох причин.

1. Україна була головною метою війни, Україна була центром гітлерівського ідеологічного колоніалізму. Але, крім цього, на практиці протягом тривалого часу війни вся територія радянської України була окупована, через що нині для українців війна — це щось, що відбувається тут, а не десь там.

2. Гітлер ніколи не планував захопити більше, ніж 10% території радянської Росії. На практиці ж німці ніколи не окуповували більше 5% радянської Росії — і то на відносно короткий період часу.

Під час війни росіяни пережили страждання, які є немислимими для західних європейців, немислимі навіть для німців. Однак коли ми розглядаємо Радянський Союз, місце Радянської України є дуже особливим — навіть у порівнянні з радянською Росією. В абсолютних цифрах під час Другої світової загинуло більше мешканців радянської України, ніж радянської Росії. І це розрахунки російських істориків. Якщо ж ми маємо на увазі відносні цифри, то у пропорційному відношенні протягом війни Україна перебувала під значно більшої загрозою, ніж радянська Росія. Іншими словами, дуже важливо (як раніше це дуже точно і коректно сформулювала Маґі Луїз) думати про німецький Vernichtungskrieg [винищувальну війну] проти Радянського Союзу, але в центрі цього є точно радянська Україна.

Отже, якщо ми хочемо говорити про німецьку відповідальність щодо Росії, але ця дискусія має починатися з України. Україна є на шляху до Росії, і найбільш злочинні наміри та найбільш руйнівні практики німецької війни були якраз на Україні.

Якщо серйозно поставитися до відповідальності Німеччини перед Сходом, то слово «Україна» має бути в першому реченні.

Це стосується також і найдовшої та найсерйознішої, а також, на мою думку,  найважливішої дискусії, пов’язаної з відповідальністю Німеччини на Сході — відповідальності Німеччини за масове вбивство євреїв Європи. Це ще одна дискусія, котра не має сенсу без згадки про України.

Ідучи вулицею до цього будинку парламенту, я проминув знамените зображення Віллі Брандта, що клячить перед пам’ятником повстанню у Варшавському ґетто.

Знаменитий укляклий Віллі Брандт перед пам’ятником героям ґетто у Варшаві.

Це важливий поворотний момент в історії німецького самовизнання німецької відповідальності. Але попрошу вас глянути назад — не до Віллі Брандта у Варшаві 1970-го, а подумати про Юрґена Штропа у Варшаві 1943-го. Юрґен Штроп — німецький командир поліції, який придушив повстання у Варшавському ґетто, який видавав накази своїм людям ходити з вогнеметами від пивниці до пивниці, щоби вбити варшавських євреїв, котрі ще лишалися живими.

Коли Юрґена Штропа запитали: «Чому ви це зробили, чому ви вбивали євреїв, які ще були ще живими в Варшавському ґетто», то його відповіддю було: «Die ukrainische Kornkammer. Milch und Honig von der Ukraine» [Українська житниця. Молоко і мед з України]. Навіть в 1943 році, вбиваючи євреїв у Варшаві, Юрґен Штроп думав про німецьку колоніальну війну й Україну.

Голокост нерозривно й органічно пов’язаний з Vernichtungskrieg до війни 1941 року та органічно і нерозривно пов’язаний зі спробою завоювати Україну. Це підтверджують такі три резони:

1. Україна є причиною війни; якби Гітлер не мав колоніальної ідеї йти війною у Східну Європу, щоби контролювати Україну, якби не було такого плану, не могло бути й Голокосту. Бо саме цей план приносить німецьку владу у Східну Європу, де живуть євреї.

2. Актуальна війна приносить Вермахт, приносить СС, приносить німецьку поліцію в Україну — до місць, де їх, євреїв, потім убивали.

3. Методи. У 1941 році через масакри в таких місцях, як Кам’янець-Подільський або сумнозвісний Бабин Яр на краю Києва, німцям стало зрозуміло: щось таке, як Голокост, можливе до реалізації. Вперше не лише в історії війни, а й уперше в історії людства десятки тисяч людей були вбиті кулями у безперервній масштабній масакрі.

Тобто такі події саме на території України показали, що щось подібне до Голокосту є можливим.

Що це означає? Це означає, що кожен німець, який ідею відповідальності за Голокост сприймає на серіо, мусить також на серіо сприймати історію німецької окупації України.

Або, подавши це в інший спосіб, серйозно сприймати історію німецької окупації України — це один із способів серйозно сприймати історію Голокосту.

От як ми оцінюємо питання німецької відповідальності. А як щодо самих українців? Чи самі українці не повинні вести дискусії про те, що відбувалося на окупованій Україні під час Другої світової війни? Хіба український націоналізм не є також темою для обговорення?

Звичайно, є. Я свою кар’єру зробив, пишучи про український націоналізм. Саме тому можу бути представлений як професор Єльського університету — бо я писав про український націоналізм, про український націоналізм і етнічні чистки поляків у 1943-му. Бо я опублікував першу західними мовами статтю про роль української поліції в Голокості і як це призвело до жахливих етнічних чисток поляків 1943-го в Україні.

Український націоналізм є реальною історичною тенденцією, його треба вивчати виважено й неупереджено — як це краще і недавніше за мене зробили деякі з присутніх тут. Але якщо ми говоримо не в Києві, а в Берліні, якщо ми говоримо про історичну відповідальність Німеччини, то ми повинні визнати, що український націоналізм є одним із наслідків німецької війни в Східній Європі. У міжвоєнній Польщі український націоналізм був відносно незначною силою, яку оплачував німецький Абвер. Серед вас, я впевнений, багато хто знає, що українські націоналісти були звільнені з польських тюрем саме через те, що 1939 року Німеччина захопила Польщу. Коли в 1939-му Німеччина і Радянський Союз спільно захопили Польщу, руйнуючи польську державу, то таким чином знищили всі легальні політичні партії, поміж ними легальні українські партії, які на той час були значно впливовіші за українських націоналістів.

Отже, як я вже казав, якби ми були в Києві, то мали б обговорити роль українських націоналістів у Голокості й колабораціонізмі. Коли у вересні з нагоди 75-х роковин Бабиного Яру я був у Києві, то саме на цьому наголосив у своїй промові. Але оскільки ми в Німеччині, то дуже важливо, щоб український націоналізм розглядався як частина німецької відповідальності. Він не може бути причиною заблокувати відповідальність Німеччини, не може бути виправданням, щоб уникнути відповідальності. Український націоналізм був частиною німецької окупаційної політики — коли ви окуповуєте країну, то мусите взяти на себе відповідальність за вибрану тактику й політику окупації. Таким чином, український націоналізм не повинен бути для німців причиною не думати про свою відповідальність. Фактично, він є ще однією з причин думати про відповідальність Німеччини.

Проте я, певно, вже досить довго говорю на цю тему. Дуже важливо, коли ми говоримо про Україну, згадувати не тільки про націоналістів. Націоналісти є відносно малою частиною української історії й відносно малою частиною українського сьогодення.

Коли ми думаємо про німецьку окупацію України, то повинні пам’ятати дуже прості банальні речі, які часто не привертають нашої уваги. Такі, наприклад, що немає особливої кореляції між національністю і колабораціонізмом. Колаборували росіяни, колаборували кримські татари, колаборували білоруси. Всі колаборували. Наскільки нам відомо, немає кореляції між колабораціонізмом а національністю — за частковим винятком, звичайно, Volksdeutsche [фольксдойчів]. Але загалом між колабораціонізмом а національністю кореляції нема.

Треба пам’ятати ще дещо. Більшість — можливо, переважна більшість — людей, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою, не були політично мотивованими. Вони колаборували з окупацією, яка була там, і яка є історичною відповідальністю Німеччини. Щось ніколи не говориться — тому що це незручна правда для кожного — про те, що з німцями колаборувало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів. З цього не витягнеш жодних сенсів, тому ніхто ніколи цього не казав. Але саме так і є: з німецькою окупацією співпрацювало значно більше членів Комуністичної партії, ніж українських націоналістів.

І в цьому відношенні дуже багато людей, які колаборували з німецькою окупацією, колаборували з радянською політикою в 1930-х роках. Такі моменти — хоча вони дуже прості, та коли ви задумаєтесь про них, то вони стають абсолютно очевидними — є типовими для української історії. Типовим є факт, що спершу Україною керували як частиною Радянського Союзу, а потім — під неймовірно кривавою і руйнівною німецькою окупацією. Коли ми думаємо про те, як завершилася окупація, то часто переочуємо певні базові моменти — як те, що набагато більше українців загинуло, воюючи проти Вермахту, ніж воюючи на його боці — чого не можна сказати про кожну країну, яка вважається союзником.

Цього е можна сказати, наприклад, про Францію. Тому не існує офіційної французької історії Другої світової війни. І тому її не може бути навіть за Макрона. Є речі, які Макрон не може зробити, і одна з них та, що він не напише офіційної історії Другої світової війни у Франції, тому що на стороні країн Осі воювало більше французьких солдатів, ніж на боці союзників. (О’кей, ви не вважаєте це настільки незвичним, як я — нехай.)

Далі, на боці союзників воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж британців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж американців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих!

Чому ми не бачимо цього? Чи чому німці не завше це бачать? Бо ми забуваємо, що в лавах Червоної армії воювали українці. Ми плутаємо Червону армію з російською армією, якої дефінітивно не було. Червона армія була армією Радянського Союзу, в якій українців через географію війни було пропорційно більше.

Отже, коли ми думаємо, як закінчилась окупація, ми також повинні пам’ятати, де більшість часу були українці: пам’ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де приблизно 3.5 мільйони українських цивільних, переважно дітей і жінок, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули в уніформі Червоної армії, воюючи з Вермахтом.

О’кей, яке ж тут місце Німеччини, і чому це чому значно складніше, ніж могло видаватись? Як історик я знаю, що історія України є незнайомою, вона може видаватися складною, але це не єдина проблема.

Частина проблеми — як я вже казав, коли на початку згадував про свою власну країну — пов’язана зі звичками розуму. Звичками розуму стосовно колонізації, звичками розуму стосовно агресивних воєн, звичками розуму стосовно спроб поневолити інші народи.

Спроби поневолити інших, інші народи не можуть бути невинними — навіть у наступних поколіннях. Спроби поневолити інший народ, сусідній народ залишають свій слід, якщо цьому прямо не протистояти. І що гірше — нині в Європі не те середовище, де такі дискусії можуть відбуватися безсторонньо.

Ми перебуваємо саме в тому моменті, коли німецькі спроби обговорити німецьку відповідальність завжди є одночасно частиною винесеної звідкись дискусії про відповідальність.

Отже, ми запитуємо: чому всі ці базові речі не пам’ятаються?

Чому не завжди пам’ятають, що Україна була основою, центром гітлерівської ідеології?

Чому не завжди пам’ятають, що Україна була центром німецького військового планування?

Чому не завжди пам’ятають, що українці були призначені рабами Німеччини?

Чому не завжди пам’ятають, що нацистська ідеологія українців сприймала як расово неповноцінних?

Чому не завжди пам’ятають, що коли ми хочемо зрозуміти Голокост, то повинні почати з України?

Чому не завжди пам’ятають, що 6.5 мільйонів мешканців Радянської України загинуло в результаті німецької окупації?

Є багато причин, але одна з них — це залишена колонізаторством спокуса розуму: схильність не помічати людей, яких не вважали людьми. Всі розмови про Україну як країну, яка не відбулась, або що українці не справжня нація, чи що українці поділені культурою в Deutschsprechen [німецькій поточній мові] не є чимось невинним — це спадщина спроби колонізації людей, яких не вважали людьми.

Розмірковувати про Україну, де до України застосовуються інші стандарти — ні, не ті, що це прекрасне у всіх відношеннях місце, навпаки: в тому сенсі, що ніколи не було українського народу чи ніколи не було української держави — і коли ці речі вмонтовані в німецьку мову без прямої конфронтації з німецькою ж спробою поневолення українців, розмірковувати про Україну такими слова не є невинним, такі слова в Німеччині мають бути історично відрефлексовані.

Тут зі всім цим є особлива проблема, про яку я згадаю лиш коротко, але все ж спробую трохи сказати. Спокуса для німців уникнути відповідальності — яка сама собою завжди є великою — заохочується саме російською зовнішньою політикою. Саме так, російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, яка є російською — і погану частину, яка є українською.

Те, що я маю на увазі, можу підсумувати для вас швидше, ніж це робить офіційний меморандум зовнішньополітичного відомства Росії: визволення — російське, колаборація — українська.

Саме так, це та лінія, якої вони дуже послідовно дотримуються, що в цій країні дає значний ефект.

Бо російська зовнішня політика розглядає німецьке почуття відповідальності як ресурс — саме як ресурс — щоб маніпулювати. І велика спокуса тут полягає в тому, що Німеччина, яка так багато зробила і яка багато в чому є такою зразковою в опрацюванні минулого, зазнає невдачі у цій центрально важливій частині стосовно України — в частині спокуси, яку пропонує Росія. Це ж так легко — сплутати Радянський Союз з Russland, і це стається постійно. Але це не є невинним.

Добре, російські дипломати так роблять, але жоден німець не має права так робити, жоден німець не повинен плутати Радянський Союз з Russland. Цього просто ніколи не повинно бути.

А спосіб, у який Росія розпоряджається своє політикою пам’яті, — це експорт безвідповідальності, це намовляння інших країн ставитись до України так, як вона сама ставиться до неї. І це особливо помітно в її концепції українських націоналістів, що є реальним історичним явищем, але надзвичайно, надзвичайно роздутим в дискурсі між росіянами а німцями.

Українські націоналісти, український націоналізм був причиною — або однією з причин — Великого голодомору 1932–1933 років; український націоналізм був однією з причин терору 1937–1938 років. Український націоналізм був однією з оприлюднених Сталіним причин масових депортацій мешканців радянської України після Другої світової війни. І український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну 2014 року.

Такою є загальна генеалогія, і саме для німців в цій точці є спокуса. Бо якщо війна була лише проти націоналізму, то чому німці мають виступати проти неї?

Якщо український уряд був націоналістичним, то чому ж Німеччина повинна щось робити, щоби зупинити Росію?

Небезпека тут полягає в тому, що ви подумки вступаєте у своєрідний пакт Молотова–Ріббентропа, де німці погоджуються з росіянами, що у злі, яке прийшло в Україну з Берліна і Москви, будуть звинувачені українці. Це так просто, так зручно, так спокусливо сказати: «Хіба ми, німці, не достатньо просили вибачення? Хіба ми не зразок для всіх інших!»

 

Це ж така спокуслива пастка, щоби потрапити в неї!  Але я як американець можу сказати — і можу сказати це з досвіду: якщо ви неправильно зрозумієте історію колонізації і рабства, то вона може повернутися. А ваша історія з Україною — це якраз історія колонізації та рабства. І якщо залишки німецького націоналізму, які все ще у вас і зліва, і справа (зауважте, я не дипломат, я направду можу сказати те, що думаю) зустрінуться з домінуванням російського — ефективного — націоналізму, якщо ви знайдете там спільний ґрунт, спільний ґрунт в тому, що «це все вина України, то чому ми повинні просити прощення, нащо ти маєш це згадувати» — то це точно становить небезпеку для Німеччини як демократії.

Тепер перейдімо до українців, і робота, яку я роблю значно частіше — це дати українцям можливість взяти на себе відповідальність за український колабораціонізм чи за українську участь у німецькій окупації. Українцям треба зрозуміти також і роль українців у сталінській політиці терору — замість тільки стверджувати, що це просто російська політика. Бо вона не була російською — вона була радянською політикою, в якій українці теж відігравали свою роль. Це історична робота для українців, яку треба зробити.

Коли минулого вересня я був в Україні, то говорячи про Бабин Яр — коли я стояв не перед вами, групою милих людей, нехай і не всі ви німці, а коли я стояв перед мільйонами українських телеглядачів, намагаючись говорити про ці речі українською мовою, — то намагався наголосити: «Ви пам’ятаєте Бабин Ян не для євреїв, ви пам’ятаєте Бабин Яр для себе. Ви пам’ятаєте про Голокост в Україні, бо це є частиною побудови відповідального громадянського суспільства і, треба сподіватися, в майбутньому функціонуючої демократії в Україні». Це стосується їх, але це також стосується і мене, і вас, і всіх нас.

Нагадування про німецьку відповідальність за ці 6.5 мільйонів смертей, спричинених війною Німеччини проти Радянського Союзу в Україні — це не для того, щоби помогти Україні. Українці знають про ці злочини. Українці живуть із наслідками цих злочинів — діти, внуки і правнуки того покоління.

Це для того, щоби допомогти Німеччині, Німеччині як демократії. Особливо в цей період історії, коли ми дивимось у вічі брекзіту, коли маємо вибори за виборами з популістами, коли стикаємось зі зменшенням і занепадом демократичності Сполучених Штатів,  — саме в цей момент Німеччина не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії.

Саме в цей момент німецьке розуміння відповідальності має бути доведено до завершення. Можливо, до цього часу правильно зрозуміти свою історію було справою лиш німців. Можливо, під час Historikerstreit в 1980-х історія історії Голокосту була єдиним питанням для німців.

Це мають зробити німці, але наслідки є міжнародними.

Неправильне розуміння історії України в 2013–2014 роках мало європейські наслідки. Неправильне розуміння історії України тепер, коли Німеччина є провідною демократією на Заході, матиме міжнародні наслідки.

На цьому я залишу вас. Дуже дякую.

Источник: Timothy SnyderGermany’s Historical Responsibility For Ukraine, переклад Збруч




Комментирование закрыто.