Національна ідея: побори у собі Хама

Данило Артемовський, для "Хвилі"

Продовжуючи Ваші міркування з приводу українського національного питання, хочу зробити невеличкий історико-політичний екскурс на основі праці В. Липинського, відомого суспільного діяча доби Першої республіки в Україні 1918р.

85 років тому з`явилась його публіцистична праця «Хам і Яфет», у якій автор, аналізуючи перше десятиліття після проголошення гетьманської держави Павла Скоропадського задається питанням: «Десятиліття відродження Держави Української!.. Чому ж її нема? Чому і ця спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, в протязі тисячі літ?..»

Відповідь як і тоді, так і сьогодні лежить  на гора — нобуздане хамство і цього разу розвалило Українську Державу. Хамство – не як лайливе слово, а як впродовж людської еволюції сформований психотип  соціальної поведінки.

Різниця у поведінці двох біблійних братів Яфета і Хама у тому, що базовою мотивацією вчинків Яфета були любов і почуття спільності, у Хама – злоба і почуття виокремленості.

У сучасному українському феодальному суспільстві, охарактеризованому у Вашій публікації «Феномен українського рабства» немає відчуття спільності, громади, є тільки приналежність станова або кланова.

Головною ознакою такої горизонтальної суспільної моделі є за Липинським: «Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний, — ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі…»

Чи притаманний такий соціальний психотип Хама лише українським громадянам? Ні.

Кожне суспільство впродовж своє еволюції постійно конфронтує між ідеологією творчою та руйнівною. Внаслідок перемоги Яфета і обмеження Хама утворились сучасні демократії Старої Європи.

Тому не в самому хамстві причина українського руйнівного само творення. Впродовж нашої історії, від часів розпаду Київської Русі і до сьогодні нашою характерною прикметою є: «… не само хамство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних – Ной, поруч Хама, завжди має ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будучою силою своєї любові він перемагає руйнуючу силу хамової злоби»

Яскравими прикладами такого необузданого хамства в нашому сьогоденні є цинічне приниження владним режимом власного народу, цілковита безвідповідальність за вибіркове правосуддя, наша безконечна багатовекторність перед зовнішнім світом, утопічне бажання бути Європою з азійським обличчям.

Апофеозом же цього необузданого хамства є відсутність згадуваного у Вашій публікації  — глобального проекту Україна, відсутності  впродовж 22 останніх років відповіді на запитання: quo vadis?

Звідки ж мав би почерпнути сили український Яфет, щоб подолати Хама?

Впродовж нашого історичного розвитку роль формотворчої сили у перемозі Яфета відігравали часто іноземні проекти – варяги, Велике князівство Литовське, татари, Австро-Угорська імперія.

Як тільки ці проекти зникали з українського контексту, починалась пора смути і домінування Хама. Тому вирішальне значення в українській сучасності повинна стати опора на власну силу.

Ще в 20-х роках минулого століття на цьому наголошував Липинський: «…буде власна місцева Сила Яфетова здатна паралізувати силу Хама – буде Україна, не буде її – не буде ніколи України»

Тільки тоді, на відміну від сучасної України ще не було «такої сили місцевої, яка б без помочі Варшави чи Москви, могла примусити мовчати всі інші місцеві українські сили. А поміч Варшави чи Москви у внутрішніх українських справах – це смерть, це загибель України»

Повчально для кожного сьогоднішнього українського владоможця, чи не правда?

І я стверджую, що сьогодні в Україні уже є ця сила місцева і новий проект в Україні називається – народ.

Тому, якщо хочемо, щоб Україна державою стала, створюймо організацію – зародок Яфетової сили. Організацію – органічну і організовану спільноту, націю, як це визначено у публікації Юрія Романенка.  Створюймо словом і ділом. Вдома і поза межами України. Бо для національного проекту не існує кордонів і це своїм успіхом довів національний єврейський проект. Скрізь і за будь-яких умов. І не з прийдешнього понеділка, чи коли обставини складуться на нашу користь, а вже і сьогодні. Бо завтра буде пізно. Нашу нішу буде зайнято, а обставини без нашої участі на нашу користь самі по собі не зміняться ніколи.

Звичайно, як в часи гетьманської держави і Першої республіки, так і сьогодні подолати в собі Хама є надзвичайно тяжко. Нас не може об`єднати ненависть до Хама, бо його не маємо права вбити, це наш брат. Його маємо виховати. Для цього необхідна єдність не горизонтально побудованої моделі суспільства, заснована на ворожості до оточуючого середовища, а єдність з першоджерелом всередині.

Наша єдність у служінні спільноті. Це служіння як цінність, маємо виховати у собі. Ця цінність повинна для кожного, від олігарха і до шахтаря, від Львова і до Луганська стати таким же надбанням, як сім`я і родина, церква і шляхетність.

І на останок. Моя вчителька, Емілія Теофілівна, розповідає, що геніальність твору є тим більшою, чим актуальнішим є його зміст впродовж плину часу. Так от я щиро бажаю собі і решті нової української спільноти, щоб «Хам і Яфет» Вячеслава Липинського нарешті втратив свою актуальність і став надбанням історії. То ж подолаймо в собі Хама.




Один комментарий

  1. даже просто смысл сказанного поймёт от силы 2-3%. слишком абстрактно для большинства народа. нужны более конкретные цели. попроще лозунги