Інший Донбас. Три виміри

Ярослав Деяк, для "Хвилі"

Донбасс

В українському суспільстві, у зв’язку з останніми подіями, все частіше доводиться чути роздуми стосовно того чи потрібен Україні Донбас. Мовляв, навіщо нам регіон, який, крім дотаційного вугілля та ахметівської «Донбас Арени», експортує Україні Януковичів, Азарових, Захарченків, Губарєвих та стає постійним гальмом на шляху України до Європи. Особливі відчайдухи, з безнадії, пропонують відпустити Донбас у вільне плавання або й взагалі віддати його на поталу Росії, знаходячи для цього «серйозні» аргументи.

Тим часом, політичні та бізнес еліти Донбасу постійно закликають нас: «Почуйте Донбас! Ми особливий регіон зі своєю ментальністю та історичною пам’яттю!» Коли і перші і другі говорять про Донбас, то перш за все мають на увазі те, що це радянсько-комуністичний, проросійський, анти-західний та патерналістичний регіон. Регіон, який не здатний до суспільно-політичних та економічних зрушень, а відтак не готовий до складних реформ та зміни вже звичного для себе ладу. Різниця тільки в тому, що одні говорять про це зі зневагою, а інші з гордістю. Проте, і перші, і другі шукають для себе занадто прості рішення.

Місцеві краєзнавці Подов В.І. та Курило В.С. у своїй історичній праці про Донбас справедливо зазначили, «що активні міграційні процеси на Донбасі призупинилися на початку 70-х років ХХ століття, тому лише останні 40-50 років на цих територіях почало складатися осіле населення. Хоча процеси переміщення людей тривають, але, зазвичай, у межах самого Донбасу. Швидкий економічний розвиток краю, активні міграційні процеси, рання урбанізація призвели до формування певної ментальності населення краю як з позитивними (працелюбність, мужність, пристосованість до важкої фізичної праці), так і негативними (невисокий рівень культури, патерналізм, схильність до недотримання законів і правил) рисами. У той же час коренізація населення веде й до певних ментальних змін, зокрема, до зростання місцевого та українського патріотизму».

Сьогодні «Наступна республіка» хоче поговорити про Інший Донбас. Донбас європейський. Донбас український. Донбас інтелігентний та освічений. Це саме той Донбас, який ніхто не чує сьогодні, а дехто навіть і не здогадується про його існування. Найближчим часом до вашої уваги серія наших текстів про «Інший Донбас», а сьогодні її перша частина – «Три виміри».

Зараз під поняттям Донбас найчастіше розуміють дві найсхідніші області України – Донецьку та Луганську. Тому, перш за все хочеться закцентувати увагу на тому, що Донбас не є монолітним регіоном ні в політичному, ні в культурному, ні в історичному, ні, власне, в економічному аспектах. Сучасний Донбас наразі поділяється на кілька чітко помітних субрегіонів.

Луганська Слобожанщина

Так, північні райони Луганської області є історичною Слобожанщиною, яка почала заселятись та освоюватись козаками та селянами-втікачами з княжої України ще у 17 столітті, тобто значно раніше за переважну більшість інших територій Донбасу. Бо саме Слобожанщина є найстарішим історико-географічним регіоном південно-східної України. До слобожанських районів Луганщини повністю або частково належать Троїцький, Білокуракинський, Новопсковський, Марківський, Міловський, Сватівський, Старобільський, Біловодський, Кремінський, Новоайдарівський та Станично-Луганський райони Луганської області (останні відносно). Найбільш відомими та найстарішими населеними пунктами зазначених районів Луганської області є Сватове (1660-ті рр.), Старобільськ (1686 р.), Біловодськ (1686 р.), Новоглухів (1679 р.) та Новоайдар (1685 р.).

Слобожанські райони Луганської області є переважно аграрними, тому ментально суттєво відрізняються від промислових районів Луганщини та Донбасу загалом. Саме місцеві аграрії під час Революції гідності неодноразово постачали сільськогосподарські продукти до Києва – на столичний Майдан. Відповідно, в аграрних районах безперешкодно розвивається малий та середній бізнес місцевих фермерів, які почуваються більш незалежними у порівнянні з підлеглим директору металургом. В свою чергу це сприяє утворенню середнього класу – місцевої інтелігенції. Погодьтесь, менталітет і життєвий устрій шахтаря та фермера суттєво відрізняються. Не зачепила ці райони і радянська урбанізація, головним двигуном якої була індустріалізація і як наслідок масовий притік чужорідного населення, особливо з Росії. 

Крім того, значна частина населення слобожанських районів розмовляє українською мовою, що є також знаковим для його окремішності від решти Луганщини. Так, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову рідною назвало більше 70% населення. У владних та наукових колах існує навіть пропозиція стосовно приєднання зазначених районів до Харківської області, адже вони історично, ментально та культурно пов’язані більше з центром Слобідської України – містом Харків.

Варто відмітити, що у зазначених районах (окрім Станично-Луганського та Новоайдарівського, які частково належать і до історико-географічного регіону Великого Війська Донського) не було навіть спроб захоплення адміністративних будівель сепаратистами. Не спостерігалось тут масових сепаратистських рухів і раніше. Місцеве населення майже повністю байдуже до бойовиків та лояльне до українських військових і української влади загалом. На зазначених територіях без перешкод проводились недавні президентські вибори, на яких Петро Порошенко впевнено переміг з результатом більше 30% голосів.

Тому саме ця частина Луганщини має стати нашим форпостом на шляху до суспільно-політичних та економічних перетворень всього Донбасу.

Донецьке Приазов’я

Південна частина Донецької області належить до історичного Приазов’я, у якому в середині 18 століття була утворена Кальміуська паланка Запорізької Січі, а згодом базувалося азовське козацьке військо. Найпершим опорним пунктом запорізьких козаків у Приазов’ї став форпост Домаха – попередник Маріуполя. Приазов’я також характерне тим, що сюди наприкінці 18 століття (1770-1780-ті рр.) з Криму було переселено велику кількість тамтешніх православних греків, які на азовському узбережжі засновували нові населені пункти та називали їх звичними для себе назвами (Урзуф, Ялта, Старий Крим та ін.). Приазовські греки поділяються на дві етнолінгвістичні групи, тому в обігу часто можна зустріти саме їхні назви, це відповідно румеї та уруми.

Крім вже зазначених греків, у Приазов’ї компактно проживали німці, євреї, болгари та вірмени. Зазначена мультикультурність знайшла своє відображення у ментальності місцевого населення. Переважна більшість населення Приазов’я не залежно від національності зрусифікована, але частка мешканців, що вважають рідною українську, значно вища ніж у промисловій частині Донецької області. Серце Приазов’я – місто Маріуполь стало найміцнішим форпостом Української Держави гетьмана Павла Скоропадського на Донбасі. Саме тут було утворене одне із перших національних добровольчих військово-міліцейських загонів – «Вільне козацтво». Не підводить Маріуполь і зараз, місцеві мешканці активно допомагають військовим влаштовувати оборонні позиції. В місто тимчасово перенесено і «столицю» Донбасу, а взагалі повторюватись про важливість Маріуполя для України навіть не доводиться. Тут розміщені великі промислові гіганти та один із найбільших глибоководних морських портів України.

До районів донецького Приазов’я належать власне його центр – місто Маріуполь, а також прилеглі до нього Першотравневий, Новоазовський, Володарський, Тельманівський,  Волноваський та частково Старобешівський і Великоновосілківський райони Донецької області. Тут з самого початку до проросійських мітингів відчувалась певна прохолода з боку місцевого населення, що згодом призвело до повної зачистки Маріуполя від бойовиків. В решті інших регіонів Приазов’я сепаратисти майже не з’являлися, що свідчить про байдужість до ідей «русского мира». Ситуація кардинально змінилась лише після повномасштабного вторгнення російського війська в Новоазовськ, що із впевненістю можна назвати нічим іншим як окупацією.

Хай там як, а донецьке Приазов’я суттєво відрізняється від іншої частини Донбасу, що й не дивно, адже мешканці морського узбережжя та степу мають зовсім різні підходи до життєдіяльності та побуту. Донецьке Приазов’я наряду з запорізькою та херсонською його частинами, часто-густо пропонують об’єднати в окрему Приазовську область України. Можливо у майбутньому вісь Маріуполь-Бердянськ-Генічеськ ще скажуть своє вагоме слово у розбудові нової України, а наразі Маріуполь і донецьке Приазов’я в цілому мають стати українським просвітним центром Донбасу.

Промисловий Донбас

Третя частина власне і є справжнім промисловим Донбасом. Цікаво, що якщо накласти карту Донецького вугільного басейну на політичну карту Донецької та Луганської областей, то чітко можна простежити вищезазначений поділ регіону на три частини.

Заселення цих земель почалося стихійно – спочатку запорізькими козаками, а потім і українськими втікачами від панського гніту з «княжої» України. Пізніше на заселення краю значно вплинуло добування солі на торських та бахмутських озерах, що пришвидшило освоєння найстарішої північної частини Донеччини. Для випаровування солі спочатку використовувалась деревина, якої в степах Донбасу дуже обмежена кількість. У свою чергу це посприяло пошуку альтернативи деревини, якою, зрештою, і стало вугілля. Саме бахмутські солевари і стали першовідкривачами донецького вугілля. Згодом, вугільні родовища почали освоюватись і отримали спочатку назву «Донецький кряж» (від назви річки Сіверський Донець), яка поступово трансформувалась в «Донецький басейн» або скорочено Донбас. З початком добування вугілля на Донбасі починається промисловий бум, сюди з’їжджаються інженери, металурги, гірничі науковці зі всієї Європи. Саме європейці закладають фундамент та цоколь для швидкого економічного розвитку Донбасу, але це вже тема нашої наступної розмови.   

Саме в промисловому Донбасі найкраще закріпились російські бойовики та відчувається їх найбільша підтримка серед місцевого населення, яке ностальгує за радянським минулим. Історична пам’ять населення зазначеного регіону обмежується виключно радянським періодом, адже його сьогоднішній ландшафт остаточно сформовано саме в цей період. Особливо під час індустріалізації та урбанізації Донбасу, куди з’їжджались люди зі всіх кінців радянської імперії. В донбаському котлі переплавлювались народи і творилась радянська нація.

Але і в цій частині Донбасу існують райони, які вже знаходяться під контролем української влади та все більше тяжіють до сусідніх Дніпропетровської та Харківської областей. Мова йде, перш за все, про північ Донеччини, а саме Краснолиманський, Слов’янський, Артемівський та Олександрівський райони Донецької області. В північній частині Донеччини розташовані найстаріші поселення Донецької області: Бахмут (сучасний Артемівськ 1703 р.), Святі Гори (Святогірська Лавра, Святогірськ 1526 р.), Тор (сучасний Слов’янськ 1645 р.), Маяки (село у Слов’янському районі 1663 р.) та ін. Зазначені райони також частенько відносять до Слобожанщини але це спірне твердження. Північ Донеччини вирізняється певним духом історії, яка не пов’язана з радянською епохою та має свій особливий колорит. Можливо колись сучасні Артемівськ та Слов’янськ повернуть свої величні історичні назви Бахмут (колишня столиця Донбасу) і Тор.

Крім того, вирізняється також західна частина Донеччини, а саме Добропільський, Красноармійський, Великоновосілківський райони із міськрадами обласного підпорядкування Добропілля, Красноармійська та Димитрова. У зазначених районах проходило навіть опитування про приєднання їх до Дніпропетровської області, яка наразі символізує мир та спокій.

У найбільших містах Донбасу, серед яких також Луганськ та Донецьк, все більшу роль з кожним роком відіграє молодь, ровесниця незалежної України. Саме молодь та інтелігенція краю покликані стати дієвою опозицією радянщині. Не користуються великою підтримкою бойовики і серед трудового Донбасу, особливо шахтарів, що так і не стали тим активом «Новоросії», на який так сподівалися у Москві. Тобто, у промисловому Донбасі формується нова еліта, яка особливо зараз потребує нашої якнайширшої підтримки та допомоги.




Комментирование закрыто.