Геополітичні «ігри престолів». Ключ до перемоги – наявність власної історії

Євгеній Пулман, для "Хвилі"

 

sur156

Чи то стародавні китайці, чи то давні греки говорили: не дай вам Боже жити в епоху змін. Але чому ж всі так бояться цих самих перемін? Адже давно встановлено, що саме зміни умов зовнішнього середовища є основною рушійною силою розвитку людини і всього живого.

Якби у світі нічого не змінювалося, то живі організми не розвивалися б і життя б завмерло. У світі основний спосіб виживання всього живого — це пристосування до мінливих умов. Хто не зміг цього зробити, той програв. Цинічно, звичайно ж, але це правда.

І якщо подивитись на проблему під правильним кутом, то більш очевиднішим стає факт, що нам насправді дуже пощастило! Ми є свідками великих і глобальних перемін. Ми вже вступили в епоху геополітичної «турбулентності». Нас чекають серйозні світоглядні зміни і геополітичні трансформації. Гаряча стадія європейських та й світових «ігор престолів» починається.

Після того як Росія себе дискредитувала, величезна кількість суб’єктивних та об’єктивних факторів дарують Україні шанс стати регіональним лідером. Для початку — «постсовка», а далі можна було б замахнутися і на те щоб стати центом впливу Східної та Центральної Європи. Але країна без власної автентичної історії регіональним лідером не стане. Без історії зрозумілої і для себе, і для оточуючих.

Чому я про це заговорив? Нещодавно потрапила на очі цікава картинка: якою бачать Європу західноєвропейські діти. І з’ясувалася дуже неприємна деталь: на місці України у них намальовані… просто ялинки. Там де Франція — Ейфелева вежа, північніше, на Британському острові – Біг Бен, на італійському чоботі – Колізей, там де голландські низини – млин, Греція асоціюється з Акрополем. Далі, після Німеччини та Австрії, на території Центральної та Східної Європи переважно ялинки та дикі звірушки, або ще якась родова нісенітниця. І тільки потім матрьошки, «мєдведь» і собор Василя Блаженного.

Як відомо, вустами дітей глаголить істина. На жаль, саме така картина світу вимальовується очима середньостатистичного європейця. Для них ми всі — «совок». Родове поняття, а не індивідуальність. Там, де ростуть ялинки.

Україна за роки незалежності не говорить сама за себе. Дивиться в бік Заходу, а йому навіть не запропонувала свою історію. Немає навіть елементарного «резюме» англійською мовою — тексту на максимум 60-80 сторінок, звідки будь-якому іноземцеві буде зрозуміло, що таке Україна, в чому причина і глибинні причини конфлікту з Москвою, який його підтекст, мотиви і так далі.

Світ повинен розуміти хто ми. Потрібна розповідь країни про себе. Якщо завгодно зі своїм девізом і стрижневою ідеєю. А не, вибачте, «хуторянські соплі» про те, що ми нікого не ображаємо і всім співчуваємо. Навпаки має бути присутня сила і масштаб.

Для європейця російська історія зрозуміла. І в їхній свідомості ми, на жаль, поки є частиною цієї культури та історії. Так, на ній ніде клейма ставити і багато чого там притягнуто «за вуха». Так, Росія нещадно експлуатує вкрадений спадок Русі і гундосить про Третій Рим і про свій особливий шлях, про православ’я і «духовні скрєпи». Але вона зрозуміла для багатьох. Хто такий «русский» розуміють скрізь: і берег Турецький, і Африка, і аборигени зеленого континенту, і мешканці Вогняної Землі. Нехай наразі, в основному, з негативним відтінком. Але чорний піар — це теж піар.

На мою думку, помилка наших інтелектуальних еліт в тому, що ми постійно кричимо всьому світові при зручному випадку, що у нас москалі підло сперли «козирну даму» з колоди – і назву «Русь» привласнили та історичні факти навздогін зверстали під себе. Так, це правда. Але це не скасовує того, що карту вже «заграли». І інших учасників гри (навіть наших європейських та американських партнерів) вже не дуже хвилює, як вона опинилася в руках Москви. Потрібно бити більш потужнішою картою. Потрібен «козирний король».

Тому що ми, з однієї сторони, нібито підкреслюємо власну ідентичність, ототожнюючи себе з Руссю, але з іншої сторони забуваємо, що на сьогоднішньому етапі, на жаль, лише повторюємо давно вже «втюхану» Росією історію. А так робити не можна. Ставки занадто високі. Тому що — це гра не лише за місце на геополітичній карті Європи, також на її кону і саме існування нашої країни.

Це гра, переможцем якої буде той, хто продасть світові більш переконливішу історію. А ми не те що «подавати до столу», ми навіть не починали її «готувати». Навіть не задумалися про її необхідність. Генеральна лінія багатьох людей в Україні така: «давайте думати категоріями майбутнього і сьогодення, а не ворушити історію, це ж минуле. Минулим жити не можна».

Минулим звичайно ж жити не можна, але забувати не потрібно. Це фундамент майбутнього. Майбутнього ж за фактом ще немає. Його можна прогнозувати і будувати але, тільки спираючись на те, що є. І головне — враховувати уроки історії. Вона ж малює одні й ті ж картини.

А як можна враховувати уроки історії, якщо правлячий клас, наші еліти і decision maker’и її просто не знають? У Західних країнах знання своєї історії абсолютно необхідний атрибут для еліт. У нас же еліта — це ті, хто сидить на бюджетних потоках. Ширше, вище і масштабніше можуть і хочуть мислити лише одиниці. А чому так? Чому не хочуть мислити стратегічно в фарватері національних інтересів?

Мені здається, тому що національна ідея не дуже зрозуміла! Вона не сформульована «размером примерно страниц на пять. И короткую версию на страницу. Чтоб чисто реально было изложено, без зауми». П’ятисторінковий етюд умовно для професури, односторінковий формуляр для «пересічного заробітчанина», щоб міг без шпаргалки пояснити «закордонному бюргеру» хто він, звідки і навіщо.

Щоб не бурмотіли про братів Кличко і Андрюшу Шевченка і «що ми з тієї країни, що біля Росії, але все-таки ж не Росія, і ми взагалі-то їх не любимо і мова у нас є своя власна. І тому, друже-іноземець, не потрібно кричати до мене «как дела, братан», а інтелігентно запитуй «як справи, пане».

А все це і є інформаційний фон, який може визначити наше місце в майбутній системі координат. А на сьогоднішній день він дуже млявий. Адже інформаційно цілий світ був підготовлений до демонтажу України. З дуже зручною бінарної позицією: проросійський південний схід і проєвропейський північний захід. Класна схема. В основному придумана кремлівськими політтехнологами. Та така вдала, що «лучезарный Пу» і його шакали теж в неї повірили.

Але головне, що ми не повірили. Ні в «російську весну», ні в ідеологему про «єдиний народ». І нам вдалося вистояти і опинитися з шансом на майбутнє. Тепер залишилося усвідомити, що ми не на острові, «що наша хата не скраю». Ми так чи інакше залучені до геополітичних процесів.

Ми повинні зрозуміти, що створення своєї історії — це абсолютний обов’язок держави та її еліт і що без цього ніякі реформи не будуть успішними. Бо ті, хто реально стануть на шлях реформ повинні будуть мати не лише особисті амбіції, а й мати державницьку позицію. А для цього потрібно думати категоріями любові та поваги до власної нації. Для цього, в свою чергу, потрібне підґрунтя.

А власна яскрава та автентична історія – і є тим підґрунтям, її основним елементом. До того ж вона дає таку необхідну суб‘єктність. І у власний очах, і в першу чергу в очах оточуючих. Адже «суб’єкт» — це той, «хто танцює», а «об’єкт» — той, «кого танцюють». Вибір за нами, пані та панове!

Facebook автора




Комментирование закрыто.