Українська криза Європи

Валерій Пекар, Центр стратегій ГОШ, для Хвилі

Украина ЕС

Минулого місяця брав участь у двох дискусійних панелях з питань європейської безпеки на Міжнародному економічному форумі у Криниці, Польща. Спробував зібрати докупи і записати свої думки.

Нинішня, як її називають в Європі, «українська криза» має два виміри: український та європейський.

Український вимір — це ті процеси, які наразі йдуть у нашій країні. Їхня сутність не вичерпується україно-російським конфліктом, який не можна зрозуміти поза контекстом. Глибинна сутність цих процесів — це модернізація України. Модернізація є комплексним процесом, що включає модернізацію економіки (від закритої неофеодальної системи до вільного ринку), модернізацію держави (створення незалежної національної держави задля розриву з імперією, побудова сучасного ефективного державного апарату замість постколоніальної адміністрації), модернізацію національної ідентичності (побудова політичної нації), культури, релігії тощо. Цей процес відбувся в Західній Європі у XVI-XIX сторіччях, у Центральній у XIX-XX сторіччях, а ми до нього долучилися аж тепер. Всі події останніх років — Майдан, реформи, євроінтеграція, нарешті, Війна за незалежність — є складовими цього процесу модернізації.

Водночас Росія йде зворотнім шляхом, який можна назвати архаїзацією: відновлення імперського мислення та амбіцій, згортання демократії тощо. Такі різні вектори руху створюють напругу, що втілюється у конфлікті, який набув характеру гібридної війни: збройна, економічна, дипломатична, інформаційна, семантична (тобто війна за сенси). Для України це антиімперіалістична, антиколоніальна війна, і тому вона може бути названа Війною за незалежність. Врешті, жодна імперія ніколи добровільно нікого не відпускала. Росія, остання імперія світу, названа на початку ХХ сторіччя «тюрмою народів», чинить спротив намаганням вільних націй втекти з цієї тюрми.

Ця криза навколо України вповні висвітлила кризу Європейського Союзу. Це другий, європейський вимір проблеми.

Грецька криза, українська криза, криза щодо біженців — це виклики для Європейського Союзу, якому останнім часом доводиться чути багато критики: брак ефективності, брак демократії, брак солідарності, врешті, за словами Ж.-К. Юнкера, брак Європи та брак Союзу. Але кризи якраз і даються людям і країнам для того, щоб вони стали сильнішими. Ці виклики вимагають переосмислення багатьох аспектів функціонування ЄС. Де кордони Європи? У чому полягають європейські цінності? Як їх захищати і від кого? Якими мають бути інструменти європейської безпеки?

Система європейської і світової безпеки, як ми бачимо, не здатна впоратися із кризою, а значить, має бути переосмислена. Принципи недоторканості кордонів, суверенітету, територіальної цілісності, вірності міжнародним зобов’язанням, вирішення конфліктів шляхом переговорів, а не конфронтації — всі ці принципи, актуальні для Європи протягом 70 років, сьогодні грубо порушені.

Міжнародні інституції опинилися перед необхідністю змінити певні засади свого функціонування. На рішення Ради безпеки ООН накладено вето з боку агресора, і це вимагає зміни правил гри. Так само гостро проявилися й недоліки ОБСЄ, особливо на першому етапі війни, коли ця організація виявила бездіяльність. Можливе розгортання російської агресії проти країн Балтії примушує НАТО вживати адекватних заходів, а громадяни країн НАТО вимушені замислитися, чи варті цінності вірності договорам, що вимагають захищати, скажімо, маленьку Естонію, ризику третьої світової війни. Європейські країни, що не є членами НАТО, замислюються про зміну статусу, а разом із членами НАТО — про необхідність модернізації армій та підвищення оперативності реагування на загрози. Водночас Євросоюз як такий вимушений переосмислити принципи прийняття рішень, їхній темп та рівень солідарності, які не задовольняють потребам дня.

Але навіть більш ефективні, оновлені та переосмислені ЄС, НАТО, ОБСЄ, ООН не здатні вирішити всіх проблем. Адже часто нові загрози мають мережевий характер і не пов’язані з державними структурами. Тому на порядку денному посилення недержавних міжнародних діалогів, зв’язків, мереж і структур — культурних, релігійних, громадських тощо, як відповідь на мережевий характер нових загроз.

Повертаючись до України, зазначимо, що саме від позиції та дій Євросоюзу в «українській кризі» залежить його майбутнє. Адже у цій кризі загрози носять засадничий — безпековий і водночас ціннісний характер, а не лише фінансовий, логістичний чи культурний.

Вирішенням став би «план Маршалла» для України, про який говорять вже десятки політиків та міжнародних бізнесменів. Свого часу план Маршалла для країн Західної Європи був єдиним способом запобігти розповзанню комунізму. Якщо б не цей план, обриси сучасної Європи були би зовсім іншими.

Нині ситуація дуже схожа, тільки замість комунізму бачимо архаїчний імперіалізм. Захід має вжити заходів щодо зміцнення України — заради себе, не заради нас. Адже якщо, не дай Боже, Україна не встоїть, Європа опиниться перед набагато більшим викликом, на який вона вимушена буде давати військову відповідь. Допомога Україні сьогодні — це запобігання великій війні в Європі завтра.

Допомога Україні мусить бути цілеспрямована на модернізацію України. Звичайно, гроші мають бути інвестиційними, а не борговими; мусять перебувати під постійним міжнародним та громадським контролем; відповідні умови щодо реформ мусять бути виконані наперед.

Таким чином, модернізація України — це ключ до європейської системи безпеки, так само як колись ключем до неї була модернізація зруйнованих Другою світовою війною країн.

Європейські політики, в принципі, це все розуміють. Однак не помітно, щоб Захід аж так прагнув нам допомогти. Є дві причини цього.

Причина перша. Європа не зацікавлена в появі нових «економічних тигрів». Лише одне може примусити європейських лідерів та їхніх виборців суттєво допомогти нам піднятися: страх. Мало хто знає, що попередником плану Маршалла для Німеччини був план Морґентау: перетворити Західну Німеччину у відсталу сільськогосподарську країну, аби назавжди зруйнувати німецьку міць, що стала запалом двох світових воєн. І лише страх перед комуністичною загрозою примусив США поміняти план Морґентау на план Маршалла, що передбачав швидке інвестиційне піднесення та технологічне переозброєння переможеної країни. США обґрунтовано боялися, що відстала Західна Німеччина стане легкою здобиччю комуністів. Натомість потужна модернізована Німеччина, разом з іншими країнами Західної Європи, що отримали допомогу в рамках плану, розбагатіла і тим самим зупинила просування лівого тоталітаризму. Схожим чином свого часу отримали допомогу Японія та Південна Корея.

Сьогодні хаос знову наповзає на Європу зі Сходу. Може виявитися, що Путін — не найстрашніший персонаж цієї історії, і ми ще будемо згадувати його як досить поміркованого та договороздатного порівняно з наступниками. Багатьом уже зрозуміло, що між Європою та хаосом немає нікого, окрім України. І це має спонукати Захід запропонувати нам план Маршалла, бо інакше доведеться вдаватися до «Бурі в пустелі».

Але тут набирає ваги причина друга: Україна поки що не демонструє готовності. Ми довели здатність втримати єдність країни і зупинити агресора, але наша модернізація йде мляво і розпливчасто (врешті, саме відсутність модернізації перетворила нас на жертву агресії). Захід справедливо вважає, що немає сенсу давати гроші країні, яка не знає власних пріоритетів, не має стратегії, а найголовніше — не може гарантувати, що їх не розкрадуть. Війна не є головною причиною низьких інвестиційних рейтингів. Набагато важливішим є рівень економічної свободи, а він залишається одним із найнижчих у світі. Тому абсолютними пріоритетами є судова реформа, податкова та бюджетна реформи, дерегуляція.

Але врешті іншого вибору, окрім зайнятися Україною, Захід не має. Україна — це ключова точка європейської та світової безпеки. Без України жоден інтеграційний проект на континенті не може бути довгостроково успішним. Російське керівництво усвідомило це краще за європейське, тому все й почалося.




Комментирование закрыто.