Шукаючи Україну на ментальній карті Європи

Демьян Шевко, для "Хвилі"

ukraina-na-kartah-18-veka

Карта є потужним інструментом політичного впливу, особливо якщо зображені на ній кордони можна достатньо переконливо пояснити за допомогою історичних фактів чи ідеології. При чому історичні факти не завжди можуть відповідати дійсності, а ідеологія не обов’язково повинна бути демократією. У світі важко знайти інший, подібний до Центрально-Східної Європи, регіон, де б ментальні карти, що складаються в уявленні людей, відігравали б настільки важливу роль.

Його територія протягом століть була поділена між європейськими імперіями, а неперервність існування державних утворень, що з’являлися на її території, порушувалася багато разів. Карти стали потужним засобом національно-визвольних рухів у цій частині Європи. Народи, що почали набувати своїх сучасних форм під час XIX того і початку XX століть, прагнули до створення національних держав, яким треба було знайти місце на європейській мапі та визначити їх кордони. Враховуючи відсутність чітких культурних, історичних та політичних критеріїв цей поділ часто відбувався на основі національних історичних міфів та за «правом сильного». Тому не дивно, що протягом десятиліть карти були тлом, на якому відбувалися серйозні конфлікти, що переростали у війни і навіть етнічні чистки. В жодній іншій частині європейського континенту історична географія та топоніміка не відіграє такого важливого символічного значення, як у Центрально-Східній Європі. Так, пересічний поляк з великою вірогідністю не зорієнтується, коли почує про «Івано-Франківськ», але в той же час зможе розповісти багато чого про славне місто Станіслав. Подібна ситуація з Ужгородом, Братиславою, Кошице і багатьма іншими містами Центрально-Східної Європи, назви яких звучать по різному в залежності від історичної епохи, мови і, навіть, політичних поглядів.

Антикомуністичні революції та події 1989-1991 років додали нових «складнощів» у ситуацію, у черговий раз перекроївши карту Європи. Однією із найдивовижніших змін стала поява незалежної від Радянського Союзу і зафарбованої в окремий колір України, найбільшої країни Європи. Політичні контури таких країн, як Молдова чи Білорусь теж проявилися набагато чіткіше, ніж будь-коли раніше у XX столітті, коли вони цілковито перебували під російським впливом. Ця держава продовжує перебувати в іншому історичному контексті, відверто ставлячи під сумнів геополітичну реальність на початку XXI сторіччя. На картах, розроблених неоімперськими стратегами у кремлівських кабінетах з’являються такі утворення, як Новоросія, ЛНР/ДНР, Придністров’я, а Крим змінює українську приналежність на російську. Таким чином конфлікти, викликані кордонами продовжуються і набувають нових імпульсів.

Формування і зміни карти Центрально-Східної Європи це проблема не тільки народів, що тут проживають, але і всього європейського континенту. На мапі з’являються назви нових країн і самодостатні геополітичні регіони і макрорегіони. Окрім очевидних політичних змін міжнародного становища, нанесення на карту нових назв ілюструє історію культурної взаємодії народів, їх розуміння і ставлення один до одного. Йдеться не тільки і не скільки про надруковані мапи, які можна знайти у шкільних атласах та які є елементом інтер’єру кабінетів політиків. По-справжньому важливі мапи з’являються та «живуть» у наших думках. Вони збуджують уяву і схиляють політиків і цілі народи до тих чи інших політичних дій. Це і є ментальні карти, які є продуктом не фізичної (і, часто, навіть не політичної), але символічної географії, яка виникає не стільки зі способу організації території, як з історичних, культурних і політичних чинників. Підтвердженням цього є досить серйозна розмитість меж сучасного регіону Центрально-Східної Європи. Сильно узагальнюючи, можна сказати, що з географічної точки зору територія Центрально-Східної Європи займає простір між Німеччиною та Росією і між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями. Через велику кількість можливих критеріїв, що беруться за основу, що надзвичайно важко (якщо не неможливо) однозначно визначити де ж знаходиться географічний центр Європи. На сьогодні на територіях Білорусі, Румунії, Польщі, Словаччини, Литви, Австрії, Німеччини, Словенії, Естонії одночасно існують свої географічні центри Європи. Символічне бажання бути поближче до середини (або у самому центрі) європейського континенту є характерною ознакою для країн цієї частини континенту. Україна має одразу два географічні центри Європи, що є досить промовистим фактом. Подібна ситуація є ще одним підтвердженням того, що географія нашого континенту не є таким простим предметом, як може видатися на перший погляд.

У цьому контексті відається цікавим прослідкувати відношення «старої», Західної Європи до «нової», Центрально-Східної. Насамперед треба відмітити, що Європа далеко не завжди поділялася на Західну та Східну. За часів Відродження засадничий поділ Європи проходив між Півднем і Північчю. Міста-держави Італії, що були незаперечними економічними, культурним та науковими центрами тогочасної Європи протистояли нападам французьких та німецьких варварів, що становили постійну загрозу з півночі. Зручна для італійців доби Відродження поляризація Європи на розвинений Південь та варварську Північ дожила до XVIII століття. З часом ця географічна перспектива втрачала актуальність, аж доки інтелектуальні зусилля діячів Просвітництва не завершилися переорієнтацією осі континенту, що вилилося в утворення Західної та Східної Європ. У свідомості Вольтера і Гегеля і їх сучасників Польща й Росія більше не складали одного цілого з Францією і Швецією. Натомість, разом з Угорщиною, Богемією і балканськими землями Османської імперії формували окремий геополітичний конструкт, що був «чимось іншим» від Західної Європи. Треба відмітити, що фінансова криза початку XXI століття, яка значним чином позначилася на південно-європейських країнах, (Португалія, Іспанія, Італія та Греція) до деякої міри повернула поділ Європи за віссю Південь-Північ. На цей раз за іронією історії контекст цього поділу змінився на протилежний. Почали говорити про добре організовану та ефективну північну Європу, яка «витягує» на собі ледачий Південь, що повністю загруз у боргах.

Таким чином Західна Європа у XVIII столітті, в епоху Просвітництва, винайшла Європу Східну, що стала для неї своєрідним негативним альтер-его, її «темною стороною». Західноєвропейським мислителям, інтелектуалам і політикам було зручно, а часом і дуже вигідно, протиставляти «цивілізовану» Західну Європу «відсталій та незрозумілій» східній частині континенту. Від того часу ця надзвичайно живуча концепція укорінилася в свідомості як західних, так і східних європейців. Вона перетворилася на одну з ідеологічних основ холодної війни, пережила комунізм і стала частиною більшості ментальних карт Європи.

Існує багато підтверджень тому, що саме західні європейці створили Східну Європу. Так, широко відомим є вислів австрійського канцлера, одного з найважливіших дипломатів 19 століття Клемента фон Меттерніха про те, що «Азія починається за Ландштрасе», тобто одразу за східною околицею Відня. У той час, як столиця Габсбурзької імперії, безумовно «вписувалася» у межі європейського Заходу, такі її частини як Буковина, Галичина, Закарпаття чи Боснія не тільки географічно, але і символічно були не до кінця дослідженим і небезпечним «Сходом». Навіть Прага, що географічно знаходиться значно західніше Відня, розглядалася у той час як територія, що знаходиться «за Ландштрасе». Таким чином ментальна (або філософська) географія виявилася набагато більш зручною та корисною для конструювання політичних змістів, ніж географія традиційна. Було покладено початок штучній орієнталізації Східної Європи.

Тому коли сер Уїнстон Черчилль, у 1946 році заявив у Фултоні (штат Міссурі), що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці уздовж континенту опустилася залізна завіса», він усього лише чітко сформулював та повторив ідею, що мала досить довгу західноєвропейську традицію. Фултонська промова Черчилля виявилася пророчою, ставши геополітичним фактом міжнародних відносин, що визначав глибокий структурний розлам у світі протягом наступних 50 років. «Залізна завіса» розділила Європу на дві частини — західну і східну. Східну Європу з її численними країнами і культурами було відмежовано від вільного світу ідеологічним бар’єром, що проліг посеред континенту на час холодної війни. У вільному світі розуміли, що за «залізною завісою» відбувалися численні несправедливості та нещастя. Але з іншого боку вона звільняла західних лідерів від відповідальності за те, що відбувається з її східної сторони. У такий спосіб, з легкої руки політиків поняття «Центрально-Східна Європа» після 1945 року практично перетворилося на синонім «східного комуністичного блоку». Стереотипи і міфи, якими з того часу «обріс» регіон Центрально-Східної Європи на десятиліття обмежили його раціональне сприйняття багатьох зарубіжних письменників, журналістів, політиків та туристів. Більше того, вони спричинили появу багатьох наукових досліджень історичного, літературознавчого, соціологічного характеру, що продовжили навішувати ментальні ярлики та легітимізувати існуюче статус-кво.

Не секрет, що після Другої Світової війни наукове знання на Заході було організоване багато у чому у спосіб ідеологічний. Це призвело до того, що практично всі університетські факультету і кафедри, центри досліджень, що займалися славістикою та Східною Європою мали російськоцентричний характер, а головним об’єктом дослідження були русистика, совєтологія та кремлінологія. Результатом подібного підходу стало те, що у наукових дослідженнях не знаходилося достатньо місця для численних самобутніх східно- і центральноєвропейських культур і народів. З одного боку, ніхто не ставив під сумнів, що на схід від Ельби теж знаходиться Європа. Значно бідніша, невільна і недемократична, але Європа. З іншого боку, всі погоджувалися, що щось з тією частиною Європи було щось явно не так. Бо чому вона сама дозволила себе поглинути комунізму? Як так могло статися? Вся її історія – це нескінченні намагання від когось чи від чогось звільнитися. Зрештою, вона сама вина у своїх бідах. Подібної логіки дотримуються і багато сучасних західних політиків. Ще менше пощастило націям, які стали частиною радянської імперії. У західній свідомості всі вони перетворювалися на «русских», хоча насправді були естонцями, латишами, молдованами чи українцями.

І хоча ще наприкінці вісімдесятих років минулого століття подібне законсервоване сприйняття Центрально-Східної Європи видавалося непорушним та монолітним, вже на межі XX і XXI століть у черговий раз показала себе мінливість ментальних карт Європи. Польща, Чехія і Угорщина, а згодом Словаччина Румунія, Болгарія, Литва, Латвія та Естонія після довгих років напружених старань і затрачених зусиль змогли реалізувати свої дві стратегічні цілі. Спочатку вони стали членами найпотужнішого у світі військового союзу НАТО, а трохи пізніше увійшли до складу найбільшого та найзаможнішого політико-економічного об’єднання – Європейського Союзу. Досягнення цієї мети повністю змінили геополітичний контекст, що існував до цього часу. Ці країни нарешті перестали бути «Сходом», і стали інтегральною частиною західного світу. Разом з тим, Україна, Молдова і певним чином Білорусь зайняли їх дотихчасове місце і перестали бути для європейською terra inkoggnita.

Ця надзвичайно швидка, з історичної точки зору, зміна якісного статусу центральноєвропейських держав і входження їх у колективний «Захід» пояснюється тим, що навіть у самий розпал комуністичного домінування ці країни не забували про свою справжню ідентичність. Яскравим і, мабуть, найвідомішим прикладом, що ілюструє трагедію і пафос приналежності Центральної Європи до Заходу є невелике есе чеського письменника Мілана Кундери Трагедія Центральної Європи, надруковане 1984 року у «New York Times». У ньому автор доводить, що країни тодішнього соціалістичного табору не є тим, чим здаються, а за їхнім соціалістичним фасадом приховуються справжні європейські цінності та багата культура. Він доводив, що «Центральна Європа» є не «Сходом», а «викраденим Заходом», що політично знаходиться на сході, але культурно повністю належить заходові. Ідеї цього есе підхопили інші інтелектуали, що, у результаті, спричинило важливий ментальний зсув. Завдяки праці інтелектуалів з центральної Європи західні європейці зрештою акцептували ідею, що країни Центрально-Східної Європи мають право стати повноправними членами Європейського союзу. Подібний процес зараз проходить і наша країна.

Розташування України між Європейським Союзом та Російською Федерацією автоматично призводить до того, що вона є предметом зацікавлень багатьох акторів міжнародної політики. У 1991, обираючи шлях свободи та незалежності наша країна повстала перед необхідністю цивілізаційного вибору у своєму розвитку. Географічне сусідство та тривале перебування під колоніальним впливом Росії не могло не справляти величезний вплив на закордонну політику України, економічний розвиток якої повністю залежав від північного сусіда. У самій Росії розглядали і надалі розглядають Україну як сферу своїх виключних політичних впливів. Зважаючи на це протягом перших 15 років свого існування Україна змушена була проводити свою політику з оглядом на позицію Росії. Разом з тим, співпраця з Європейським союзом, що набувала все більш чітких обрисів, створювала реальну перспективу побудови справедливої демократичної держави. На тлі все більш агресивної поведінки Росії, євразійський проект якої крім корупції та «духовного величия», мало що міг запропонувати українцям, європейський вибір означає для України побудову соціально орієнтованої ринкової економіки, формування середнього класу та зниження рівня бідності. Поступово і майже непомітно для нас самих, слова з префіксом «євро» щільно увійшли до нашого щоденного лексикону і стали означати високу якість та прогрес (євровікна, євроякість, євроремонт, єврозакон і так далі). Все більше людей почало розуміти, що можна жити так, «як на Заході». Це переконання конвертувалося у низку суспільних вимог до українських політичних еліт. А після того, як захищаючи європейський вектор розвитку країни під час Євромайдану у Києві загинула Небесна сотня, а Росія у відповідь на подібну політичну непокору анексувала Крим та здійснила збройну агресію на Донбасі, питання, у якому напрямку – західному чи східному – має розвиватися Україна, відпало само собою.

Від часу публікації есе Кундери політичні кордони європейського проекту посунулися далеко на схід і впритул наблизилися до України. Очевидним є і те, що незважаючи на політику Східного партнерства, Угоду про асоціацію з ЄС, діючий безвізовий режим та багато інших жестів підтримки зі сторони Європи, Україна все ще не вийшла повністю з «європейських сутінок». Відчувається певна настороженість зі сторони Заходу. Незважаючи на витрачені зусилля і жертви ми все ще не перестали бути «загубленою Європою» і знаходимося десь на півдорозі до цієї мети. Частина людей, які очікували швидких та кардинальних змін почали перетворюватися з палких «єврооптимістів» на пригнічених «євроскептиків», висловлюючи тезу, що «нас там не чекають». Але Європа у аналогічний спосіб не чекала і на Угорщину у листопаді 1956 року, коли радянські танки зрівняли з землею демократичне повстання. Не чекала вона і на Чехословаччину у 1968 році, коли радянські війська жорстоко придушили антирадянські реформи. Процес переосмислення статусу цих держав та їх «повернення» у Європу тривав не одне десятиліття.

Тому нам потрібно бути готовим до тривалої і важкої інтелектуальної праці, щоб бути включеним у європейський проект. Сьогодні Україна перебуває у унікальній ситуації. З одного боку, будучи у стані віднайдення (чи винайдення?) власної ідентичності ми опинилися в авангарді відродження та модернізації європейської ідеї. Вже зараз більшість громадян нашої країни розуміють, (нехай навіть і підсвідомо) що, по перше, Україна це не Росія і, по друге, що Україна це, яка не яка, але Європа. Щоб зафіксувати ці дві тези не ментальній карті Європи, українському суспільству і його елітам потрібно наповнити їх практичним змістом і зосередитися на виконанні «європейського» домашнього завдання, яке охоплює як подолання корупції, так і набуття звички переходити вулицю на зелене світло.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook,


Загрузка...


Комментирование закрыто.