Що взяття турками Афріна розповідає нам про недалеке майбутнє Туреччини?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

turkey-army-in-afrin-2

Сьогодні турецька армія разом зі своїми союзниками з про-турецького альянсу «Щит Євфрату» взяли під контроль місто Афрін – адміністративний центр однойменного курдського регіону на півночі Сирії. Бої за нього тривали лише кілька годин. Курдські загони «Сил народної самооборони» (YPG) практично не опиралися, а відступили з міста на південь убік підконтрольних сирійській владі територій. Разом із ними, з Афріна вийшли понад 20 тисяч цивільних, передусім – жінки та діти. Взяття Афріна стало фінальним ударом по курдському руху в північній Сирії і підвело риску під військову операцію Туреччини «Оливкова гілка», яка тривала 57 днів, з 20 січня 2018 року. Після того, як турецька армія та бойовики з про-турецьких фракцій увійшли до міста, президент Реджеп Таїп Ердоган поспішив оголосили про це на весь світ і повалився, що його операція завершена. Але взяття курдської твердині розповідає нам й інші історії, дещо про недалеке майбутнє Туреччини, її політику та долю самого Ердогана.

По-перше, взяття Афріна турецькими військами стало яскравою демонстрацією внутрішньої інформаційної політики Туреччини, адже захоплення курдського оплоту співпало з символічною для багатьох турків датою. Сьогодні – 103-я річниця перемоги Османської імперії над союзниками Антанти у битві при Галліполі у часи Першої світової війни. У підконтрольних турецькій владі ЗМІ активно педалюють цю тему, порівнюючи взяття Афріна з величчю «перемоги» над ворогами понад 100 років тому. Такий історичний символізм, у купі з піднесенням націоналістичної риторики, спрямований на внутрішнє споживання. До того ж, місто Афрін перебувало в облозі протягом останнього тижня. І те, що турецька армія штурмувала його саме сьогодні – навряд чи простий збіг обставин. Історичний ревізіонізм і відродження націонал-імперського дискурсу – характерна особливість правління Реджепа Таїпа Ердогана. Його концепція «підняття з колін» не сильно відрізняється від свого російського аналогу, лише меседжі та образи інші. Тому перша історія Афріна – це войовничий неоосманський імперіалізм під соусом відродження історичної величі та акумулювання усього негативу на конкретній нації – курдах.

По-друге, взяття Афріна відображає релігійні рефлексії Ердогана, які почали проявлятися за його правління лише протягом останніх кількох років. Захоплення курдського міста Ердоган представив як «Божу справу». У своєму виступі в Анкарі він процитував одну з сур Корану: «І ще для вас, віруючих, є й інша милість, яку ви любите: допомога від Аллаха та близька перемога, якою ви будете насолоджуватися!». Ці слова стали квінтесенцією усієї релігійної політики Ердогана, яку він так старанно плекав останні роки заради консолідації навколо себе якомога більшої кількості людей і мобілізації свого електорату для боротьби проти ворогів. Для Ердогана будь-яка боротьба проти будь-яких його опонентів – це свого роду завойовницький священний похід, в основі якого має бути джихад. Саме у такому сенсі турецький лідер сьогодні тлумачить свою місію, і саме таке (радикальне) тлумачення Корану лежить в основі його релігійно-історичної політики, яка має відродити велич і сакральність Османської імперії у формі сучасної Турецької Держави. Іншими словами, друга історія з Афріна – це релігійна війна Ердогана проти історичних ворогів, завоювання давно втрачених османських земель за вказівкою самого Аллаха.

По-третє, операція «Оливкова гілка» та штурм турецькою армією міста Афрін розповідають нам про політичну місію Ердогана як лідера Близького Сходу та усіх тюркських народів. Після перемоги в Афріні, він заявив, що тепер його армія піде на схід – убік міста Манбідж, ще однієї курдської твердині, а далі може захопили ще й місто Ракка. Політичні амбіції Ердогана у Сирії стали відображенням його прагнення закріпити роль Туреччини як регіонального лідера та провідника усіх мусульман. Розворот Анкари від Заходу на Схід – убік Азії – прекрасно вплітається у цю стратегію. Звідси й політичне протистояння між Туреччиною і країнами Заходу, які для Ердогана та його електорату поступово набувають старих, добре знайомих нам з історії образів підлих загарбників-хрестоносців, які хочуть тримати Туреччину слабкою заради своїх інтересів. А Анкара в цей час планує закріпити свої сфери впливу у північній Сирії та на півночі Іраку, щоб за нею визнали право впливати на політичні процеси на Близькому Сході. Тому третя історія Афріна – це Туреччина як регіональний лідер, куратор політичних процесів, який задає тон і ритм розвитку регіону та який може визначати долі цілих держав і народів.

По-четверте, геополітична складова військової операції «Оливкова гілка» давно пояснила нам, у чому полягає план Ердогана щодо Сирії: ліквідувати оплот курдського спротиву біля кордонів, закріпити свій вплив у північній Сирії, викарбувати кілька регіонів, які стануть офіційними «зонами впливу» на півночі країни, встановити на цих територіях власну адміністрацію і поступово перетворювати ці землі на турецькі шляхом демографічних, освітніх, культурних і релігійних змін. Взяття Афріна остаточно підвело під цим планом риску. Турецька влада захопила регіон, стабілізувала свій кордон, з`єднала свої сили на північному сході Сирії з анклавом бойовиків у провінції Ідліб на північному заході, змусила десятки тисяч курдів втекти на підконтрольні уряду території (а це додаткове джерело напруження) і встановила на цих землях власну адміністрацію і навіть місцеву «армію» — аналог Збройних сил Сирії, які назвали «Сирійською національною армією», ядром якої і стали всі про-турецькі фракції з альянсу «Щит Євфрату». Відтак, ця історія з Афріна – про геополітику та план Ердогана зробити з північної Сирії власний оплот, а згодом «продати» його на міжнародних переговорах із власною адміністрацією та «армією», які у такий спосіб пройдуть процес міжнародної легітимації.

Отож, що ці історії нам розповідають про майбутнє Туреччини? Насправді, ситуація дуже подібна до тієї, в якій опинилася і сучасна Росія. Культивування атмосфери ненависті в образі конкретного народу призвело до поляризації суспільства. Ердоган, як і Путін, мобілізував навколо себе різні верстви населення, одночасно задовольняючи їхні примітивні націонал-історичні «скрєпи» та відволікаючи увагу від більш нагальних проблем економічного та політичного характеру всередині країни. Президент Туреччини не просто відродив ідею «історичної величі» його держави як нової Османської імперії, але й замахнувся на релігійне домінування, намагаючись сформувати навколо Туреччини ореол захисниці мусульман і обраної Господом нації для боротьби з ворогами. Звісно, окрім ідеологічних і релігійних причин особисто Ердогана та його команди (зрештою, він відвертий ісламіст), була ще й політична необхідність відновлення такого дискурсу – вперше з часів Ататюрка. Вона насамперед полягала у тому, щоб мобілізувати навколо себе велику кількість набожних людей, які складають основу електорату партії президента, та консолідувати фракції сирійських ісламістів, які стали його сателітами у Сирії. Свою роль зіграло й протистояння Ердогана з його колишнім другом і наставником – проповідником Фетуллахом Гюленом. Реджеп Таїп Ердоган, особливо після невдалого заколоту у 2016 році, з усіх сил намагається продемонструвати, що його войовничий іслам набагато кращий за поміркований, реформаторський підхід Гюлена, який для сьогоднішньої Туреччини є тим самим «Степаном Бандерою» для Росії.

Такі релігійно-історичні та соціально-культурні нашарування на внутрішню і зовнішню політику Туреччини, вплетені Ердоганом у концепцію «обложеної держави», призводять до радикалізації самих прихильників президента і зростання соціального напруження всередині суспільства. Люди, яких постійно годують неймовірними шаленими історіями про національну велич і унікальність, а також протиставляють цілий народ іншим націям, яких таврують «ворогами», поступово втрачають зв`язок з реальністю і підсаджуються на це як на наркотик, кожен, звісно, по-своєму, залежно від рівня його полярності. Таким людям перестають бути цікавими теми, які не стосуються примітивної політики та розважальної сфери, і вони радіють перейменуванню вулиць, площ і будинків, руйнуванню пам’ятників, пафосним маразматичним церемоніям заміни меморіальної дощечки на будинку з однієї (на якій зображено якогось «зрадника» та «ворога народу») на іншу, більш прихильну лінії партії і населення, а також нескінченним, часто агресивним, дискусіям, у яких шукають історичну справедливість, що часто призводить до конфліктів з сусідами та іншими країнами. Звісно, все це виключно про Туреччину, а не про Україну. За останні 2 місяці турецька влада активізувала дискусії щодо геноциду вірмен, намагаючись виправдати історичну роль в цьому Османської імперії. Це призвело до поглиблення конфліктів з європейськими країнами. Крім того, два тижні тому Анкара перейменувала вулицю, на якій розташоване посольство США, на «вулицю Оливкової гілки» на честь військової операції проти курдів у Сирії. У самому Афріні, який сьогодні захопила турецька армія, першим же кроком повалили пам’ятник міфологічному герою-ковалю Каве з давньоіранських легенд, який до сучасних подій має таке саме відношення, як Росія до Київської Русі. Кадри з прикордонної з Сирією провінції Хатай, де китаєць-уйгур у військовій уніформі та кулеметом у руках оголошує священну війну Китаю, одразу є викликає питання: а куди ж підуть всі ці радикальні елементи, яких Ердоган набрав у про-турецький альянс, щоб створити ілюзію домінування в операції саме місцевого населення, а не турецьких військ? Куди діватимуться сотні і тисячі бойовиків з Сирії та інших країн світу, які приїхали на джихад або просто щоб заробити гроші?

Тим не менше, всі ці відео і символічні дії викликали хвилю «ура-патріотичних» настроїв у частині турецького суспільства, і це найстрашніший наслідок військової операції Туреччини в Сирії і загалом, її участі у цьому конфлікті.

Радикалізація населення, плекання ультраконсервативних цінностей, поляризація людей за схемою «зрада-перемога», постійне нагнітання атмосфери «обложеної держави» та «ворогів навколо», залучення численних хворих на голову монархістів («Бригади Султана Мурада»), націонал-імперіалістів (рух «Нур Ед-Дін Аз-Зангі»), нацистів («Сірі вовки») і просто ісламських екстремістів з числа сирійських антиурядових угруповань, решток терористів «Ісламської держави» та етнічних туркоманів врешті-решт поставить Реджепа Ердогана та його команду перед лицем набагато більшої загрози, аніж та, яку представляла ліберальна опозиція або навіть курди. Радикальні ісламісти, які вже зараз формуються як альтернативна Ердогану, стануть для Туреччини новим викликом, з яким турецькому лідеру доведеться боротися. Зараз він заграє з їхніми ідеями заради власних амбіцій та у контексті зовнішньополітичних подій у регіоні. Але навіть невелике послаблення риторики або бажання Ердогана поступитися чимось на переговорах зробить його вразливим для екстремістів. Хаос породжує ще більший хаос, а Ердоган самостійно підсадив частину народу на ці імперські ідеї і запустив маховик, який відтепер без кровопролиття зупинити буде складно. Для Ердогана наступають часи, коли він нарешті повністю синхронізується з найвідомішими історичними постатями Туреччини. Але інтрига полягає в тому, з ким саме: Мустафою Кемалем Ататюрком чи, наприклад, Ісмаїлом Енвер-пашою?

Фото: AFP

Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube


Загрузка...


Комментирование закрыто.