Санкції щодо Росії та «санація» України: випробування на виживання

Олександр Шморгун, провідний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, для «Хвилі»

Останній час ЗМІ буквально заполонила інформація щодо запровадження, чи наміри запровадження, чергових санкцій і контрсанкцій та інших дипломатичних, політичних і економічних форм тиску (ембарго, загроза блокади, протекціоністкі заходи тощо).  Йдеться про подібні  дії  з боку США як по відношенню до інших країн так і, передусім, до Росії. І як завжди у подібних випадках, експерти,  аналітики, політологи, телеведучі та можновладці, що коментують цю інформацію   «за деревами не бачать лісу», а саме упускають із виду вкрай важливі фундаментальні питання стосовно мотивації і часто прихованих намірів головних геополітичних гравців. Спробуємо розібратись.

       Російський феномен:  перспективи та перестороги

У порівнянні  з іншими державами, які в історії ХХ століття також підлягали санкційному покаранню,  головна мегапроблема полягає в тому, що саме Росія є  найбільш незручним об’єктом для застосування санкцій.   Адже ця держава справді дійсно багато в чому являє собою особливе, навіть унікальне, геополітичне утворення, до якого дуже важко, а то й не можливо, застосовувати загальноприйняті стандарти та процедури.  Про що йдеться? Насамперед, ні для кого не секрет, що Росія  володіє успадкованим від СРСР, як мінімум, другим за потужністю ядерним потенціалом, відповідними технологіями виробництва ядерної зброї та засобів її доставки.

Причому, чудово усвідомлюючи рівень поступливості Заходу внаслідок перебування під цим домокловим мечем, російський президент та його  оточення постійно вдається до ядерного шантажу розвинених країн-санкціонерів (чого, навіть  попри нинішні  економічні конфлікти із США, поки що уникає той же Китай). Усвідомлюючи значущість вищезгаданого чинника для приборкання західних еліт, керівництво Росії справді витрачає велику частину бюджету на модернізацію своїх збройних сил, і, передусім, ядерної тріади. В.Путін постійно хизується буцімто вже поставленими на бойове чергування новими видами ядерного та звичайного озброєння.

Звичайно, ядерна загроза не може не стримувати навіть найбільш затятих прихильників жорстких санкцій проти  правлячого  режиму. Більше того, лідери сучасних економічних гігантів вимушені весь час «тримати руку на пульсі», намагатись контролювати ситуацію в кремлівській верхівці й  та настрої  її очільника.  Подібна ситуація диктує і необхідність розробки механізму поступового введення санкцій для того, щоб не надто дестабілізувати ситуацію в країні та не спровокувати правлячий режим до ескалації воєнних дій в режимі постійного «підвищення ставки», що постійно робить В.Путін. Також необхідно завжди мати в запасі додаткові санкційні козирі на майбутнє як засіб уникання прямої воєнної конфронтації безпосередньо між Росією та військовим блоком НАТО на чолі з США.

Ще одним важливим стримуючим чинником у застосуванні вкрай жорстких санкцій є те, що вони можуть стати потужним каталізатором катастрофічного занепаду російської економіки, небезпека якого цілком реальна. Адже, як відомо, із кожних п’яти нафтодоларів внаслідок відтоку капіталу чотири невдовзі повертаються на Захід.

Як наслідок: російська економіка увійшла в режим глибокої рецесії уже в 2012 – 2013 рр., тобто ще до запровадження будь-яких санкцій. А це, враховуючи кількість ядерної зброї, над якою буде втрачено контроль у разі дезінтеграції Росії та кількість небезпечних з точки зору потенційної аварійності  промислових об’єктів, в тому числі й працюючих ядерних реакторів, що знаходяться на російській території, також реально загрожує загальнопланетарною катастрофою.

Всі перераховані типологічні характеристики нинішньої Росії, безумовно, примушують країни, що реалізують щодо цієї держави масштабну санкційну програму, зайвий раз прораховувати можливі небезпечні наслідки та намагатись запроваджувати будь-які дестабілізуючі заходи якомога у більш поміркований спосіб, прагнучи розтягти їх у часі.

Втім, необхідно брати до уваги і те, що багато аспектів поведінки російського керівництва   під впливом санкцій важко піддаються тлумаченню через секретність інформації щодо реального стану ядерної складової збройних сил Росії. Оцінки варіюються в діапазоні від заяв про майже повну відсутність реального ядерного потенціалу внаслідок неможливості створення нових ядерних боєголовок на зміну відпрацьованим та застарілості парку балістичних ракет необхідних для їх доставки [1], до тверджень, згідно з якими російський ядерний потенціал має якісну перевагу над американським [2].

З іншого боку, аналітики постійно підкреслюють, що Росія ніколи не наважиться навіть на локальний ядерний удар через те, що велика кількість нерухомості, що належить правлячій російській верхівці знаходиться на Заході, а в західних банках перебувають величезні російські авуари.   А також, здебільшого там же проживають близькі родичі представників вищого ешелону влади і бізнесу.  Втім, очевидно, що ніхто ніколи не наважиться перевірити на практиці ступінь ядерної боєготовності сучасної Росії.

Крім всього іншого, труднощі у послідовності реалізації режиму міжнародних санкцій, породжує вже згадувана  гостра криза нинішньої моделі глобалізму, що породила зовсім не єдиний економічний, інформаційний та технологічний простір, як передбачалось у неоліберальній моделі, а, навпаки – наростаючу міжнародну економічну та політичну дезінтеграцію і, як наслідок, протекціоністську конфронтацію між глобальними економічними гравцями. А це, на превеликий жаль, також дає додаткові шанси Росії як достатньо потужному, принаймні у військовому відношенні, гравцю швидше навіть не на світовій геополітичній шахівниці (вислів, як відомо, належить З.Бжезинському), а в партії у гегемоністський преферанс, де всі гравці так чи інакше вдаються до блефу та шулерства.

Зокрема, тут необхідно враховувати і постійне воєнне напруження між США та Китаєм щодо контролю за Південно-Китайським морем, яке є частиною величезного морського трафіку, вартість якого оцінюється в 1,5 трлн. дол. Тому у процесі своєї економічної конфронтації з Китаєм у політичного  керівництва США цілком може виникнути спокуса використати Росію у якості свого союзника для демонстрації військово-геополітичної переваги. Звичайно, можна заперечити, що поки що Росія іде явно на зближення з Китаєм,  проте, цілком можливим виглядає різке погіршення економічного становища Піднебесної внаслідок протекціоністських заходів з боку США, пов’язаних з цілком справедливими звинуваченнями на адресу китайського керівництва у намаганні здобути односторонні торгівельні переваги за рахунок штучного заниження курсу юаня та незаконного привласнення західних технологій.  За таких обставин Китай задля максимальної компенсанції заподіяної скасуванням згаданих преференцій шкоди і, водночас, з метою збереження величезного товаропотоку зі США, може різко посилити свою і, без того вкрай активну, економічну і демографічну експансіоністську щодо Росії стратегію (згадаймо недавні чергові заяви у ЗМІ про належність Сходу Росії до китайської території), що примусить російське керівництво шукати балансу сил шляхом максимальних поступок США з метою заручитися їх підтримкою у стримування «китайського дракона».

З іншого боку, після приходу Д.Трампа в Білий Дім достатньо серйозно ускладнились  американсько-європейські відносини, позаяк прагнучи досягти односторонньої переваги, стратегічною метою якої є завоювання величезного європейського ринку для американських товарів, кількість яких повинна зростати в процесі реіндустріалізації економіки США, американський президент фактично поховав ідею не тільки трансазійського, а й євроатлантичного економічного партнерства, що активно намагається використовувати на свою користь путінське керівництво. Тим більше, що на відміну від США, які прагнуть завоювати європейський ринок вуглеців, ЄС, і, насамперед, Німеччина, орієнтується на російські альтернативні й більш дешеві, поставки, і взагалі, значно більше за США потерпає від торгівельних заборон через великий обсяг товарообороту, а фактично імпорту до Росії.

Тому європейські експерти часто говорять про плани США використати російську агресію проти України, що супроводжується  ескалацією напруженості у Східній Європі, для відсікання Росії у якості економічного партнера від ЄС, з метою оволодіння європейськими інформаційними, товарними та енергетичними ринками.    На  жаль,  в цьому випадку США будуть зацікавлені у затягуванні російсько-українського воєнного конфлікту.

Не можна скидати з рахунків й те, що,  російським спецслужбам під керівництвом В.Путіна, завдяки застосуванню «заохочувальних заходів» таки вдалось посіяти розбрат між американськими та європейськими партнерами по НАТО, а також каталізувати і без того наростаюче протистояння всередині американського політичного класу і навіть суспільства, що, безумовно, не може йти на користь Україні в її конфлікті з російським агресором.

Наступним важливим компонентом, що ускладнює розробку і  успішну реалізацію санкцій є величезні природні ресурси євразійської однієї восьмої суходолу планети, саме завдяки розпродажу яких за останній період путінського правління відбувається  не тільки постійна модернізація ядерних і звичайних озброєнь та утримання хоча б відносно прийнятного рівня життя населення.  Достатньо сказати, що сьогодні Росія, за збереження  тренду  на підвищення нафтових котирувань, вийшла на пік видобутку нафти приблизно у 11 млн. барелів на добу (в той час, як Іран добуває приблизно 1 млн. барелів).

Взагалі,  при оцінці ефективності застосування санкцій не можна не враховувати того, що навіть за переважно сировинного характеру російської «економіки труби» (від експорту енергоносіїв отримується валютна виручка, що за неофіційними даними дозволяє сформувати до 60% бюджету), за ВВП економіка Росії займає одинадцяте місце в світі, а за паритетом купівельної спроможності – шосте, що дає можливість принаймні деякий час протистояти санкціям.  Тим більше, що стратегія імпортозаміщення, викликана санкціями, хоч і дуже незначною мірою, але дозволила наростити власний виробничий потенціал, особливо в сільському господарстві.

Нарешті, дуже важливою перешкодою для прорахунку обсягу санкцій, що дали б можливість хоча б погасити нинішній войовничий азарт В.Путіна, який за принципом «розділяй і владарюй», ніде правди діти, періодично переграє західних контрагентів,  є неможливість об’єктивно оцінити де у Заходу  закінчуються  політичні й навіть гуманітарні мотиви безкорисливого характеру, спрямовані на відновлення геополітичного балансу в світі, а де починаються бізнес-інтереси навіть не прагматичного, а брутально-утилітарного характеру.

  Адже навіть якщо враховувати і об’єктивну необхідність в особі Росії знайти геоекономічну опору в наростаючому економічному протистоянні Європи з все більш автаркічною трампівською Америкою, та значно існуючий більший обсяг, порівняно з Америкою, взаємних торгівельних стосунків з РФ [3],  часто-густо поведінка європейських бізнесменів уже виходить за межі елементарної моралі. Згадаймо, історію з фірмою «Сіменс», представники якої начебто були необізнані щодо призначення наданих Росії газових турбін для підсанкційного Криму. Кричущою є участь голландських фірм, у спорудженні Кримського мосту, попри те, що переважна більшість із 298 дорослих та дітей, загиблих в результаті катастрофи Боїнга 777, помилково збитого російськими найманцями у Донецькій області 17 липня 2014р., були громадянами Нідерландів[4]. До речі, суд за скоєння цього злочину, попри неодноразові заяви про існування вичерпної доказової бази, явно штучно затягується, очевидно щоб «не дратувати собак».

 Втім, як відомо у відповідь на вердикт Гаагського трибуналу про визнання воєнної агресії Росії проти України та інші рішення не на користь Росії різноманітних міжнародних арбітражів, Росія прийняла рішення відмінити загальновизнаний пріоритет міжнародного права над російським законодавством [5].

Те ж саме стосується проекту «Північний потік – 2», навколо якого ламаються списи вже не перший місяць. Адже всі заяви про те, що він не стосується загарбницьких дій Росії проти України і що це лишень «чистий бізнес», які постійно роблять А.Меркель та В.Путін на своїх спільних зустрічах в Росії та Берліні, виглядають як глузування з усієї світової спільноти. Бо ж якщо в цій ситуації насправді не має «жодної політики», «нічого окрім бізнесу», виникає логічне запитання: чому А.Меркель все – таки намагається витягти з В.Путіна хоча б усну, ні до чого не зобов’язуючу, обіцянку про збереження транспортування через українську ГТС  30 млрд. кубів газу (це менше половини від попередніх обсягів прокачування блакитного палива)? Адже якраз з точки зору чистого бізнесу (і тим більше анексійних претензій) Газпром після введення в дію нового трубопроводу вже буде не зацікавлений в українському газотранспортному коридорі.

Насправді, навіть для Німеччини, яка в тісному співробітництві з Францією, за ситуації неухильного падіння видобутку енергоносіїв традиційними постачальниками в Європі, справді прагне диверсифікувати свої джерела надходження енергії, щоб мати додаткові  козирі в торгівельних війнах зі США [6], цей проект не є чисто комерційним, позаяк концентруючи в своїх руках контроль над великою частиною європейських енергопотоків керівництво цієї країни отримує додаткові козирі у політичному впливі на інших членів ЄС.

Що ж до  Росії, то за великим рахунком, в даному випадку тут взагалі не йдеться про виключно комерційний проект. Адже всі ці «північні» та «південні потоки» в обхід України, на будівництво яких було витрачено величезні бюджетні кошти (понад 90 млрд. дол.[7]), за умови неминучого зниження видобутку енергоносіїв в самій Росії уже в найближчому майбутньому, невідомо коли окупляться і чи окупляться взагалі. А отже, з самого початку,   головною метою всіх цих мегапроектів була і залишається військова геополітика і, в першу чергу, прагнення до руйнування економіки та підриву обороноздатності України через різке зменшення експортної виручки. Бо ж майже 3 млрд. дол. виручки за транспортування газу через нашу газотранспортну систему, які Україна недоотримає внаслідок будівництва цих проектів, практично дорівнюють українському оборонному бюджету!

Саме тому Д.Трамп таки мав рацію, коли на недавній зустрічі «сімки» у Брюсселі звинуватив  країни Європи в тому, що не виконуючи свої обов’язки з відшкодування до бюджету НАТО 2% ВВП, вони на додачу продовжують тісне співробітництво з  Росією, від можливої реалізації анексійних планів якого Євросоюз захищає США. Причому, особливо американський президент підкреслив неприпустимість реалізації Німеччини спільно з Росією саме  проекту «Північний потік – 2» [8].  До цього можна було б додати, що гроші отримані від продажу нафти по цьому трубопроводу підуть в тому числі й на модернізацію ядерного потенціалу Росії, що вкрай небезпечно не тільки для Європейського Союзу, а й всього світу.

Але проблема полягає в тому, що і в цьому випадку американські тіньові бізнес-інтереси, спрямовані на завоювання США європейського енергетичного ринку з великою ймовірністю також грають не останню роль. Теж саме стосується і нещодавно введених обмежень з продажу російського алюмінію на американському ринку, в якому бере активну участь концерн «Русал», очолюваний путінським олігархом О.Дерипаскою, і нещодавно накладених на Туреччину по-суті  санкційних обмежень з імпорту до США алюмінію і сталі з приводу затримання в цій країні американського християнського пастора Е.Брансона, які обвалили курс турецької ліри, а також санкцій проти Ірану, який також претендує на частину європейського енергетичного ринку.

Ніде правди діти, зближення політичної стратегії та комерційних інтересів  породжує велику ймовірність тіньових домовленостей, а фактично змов, за яких стратегічні пріоритети міжнародної політики можуть бути принесені в жертву транснаціональним компаніям, метою яких є надприбутки за будь-яку ціну, в тому числі й отримані ціною українських військових втрат. Все це може призвести, і призводить,  до порушень як режиму  застосування американських санкцій, так і контролю за їх запровадженням.

Крім того, подібна практика підриває авторитет західної коаліції у якості щирих поборників глобальної безпеки в очах третіх країн та сприяє появі у В.Путіна союзників серед лідерів Східноєвропейських та Латиноамериканських країн, які отримують підстави вірити у  щирість путінських гасел щодо протистояння Росії «американському імперіалізму» та європейському гегемонізму брюсельскої бюрократії.

          Санкційна історія: гадання на кавовій гущі

Якщо говорити більш конкретно, то окрім вельми поміркованих (попри те, що вони  постійно  переглядаються), міжнародних санкцій, запроваджених влітку 2014 року за анексію Росією Криму  нові санкційні обмеження  було запроваджено 29 грудня 2016 р., коли Вашингтон оголосив про втручання  Росії в американські чергові президентські вибори (після того, як президенту Б.Обамі розвідувальна спільнота США надала доповідь під назвою «Про шкідливу російські діяльність у кіберпросторі»). Крім того, як відомо, тоді ж США депортували з країни 35 російських дипломатів та наклали арешт на два об’єкти російської дипломатичної власності.

У липні  2017 року Конгрес прийняв закон «Щодо протидії противникам Америки за допомогою санкцій», в який інкорпоровані раніше внесені окремо  законопроекти о санкціях проти Ірану, КНДР та Росії, після чого відмінити санкції президентським указом стало неможливо. Показово, що саме проти російської частини закону виступав Д.Трамп, – використовуючи для її оцінки  терміни з лексикону бізнесменів, він заявив, що це «погана оборудка». Очевидно у відповідь на ці демарші закон було прийнято повним консенсусом обох палат: Сенат проголосував за цей закон 98 голосами проти двох; Палата представників прийняла закон переважною більшістю – 419:3. після чого Президент також був позбавлений можливості накласти  вето на цей законопроект.

 На основі даного закону 30 січня цього року Мінфіном США було оприлюднено «кремлівську доповідь», що містила список чиновників та бізнесменів (який постійно уточнюється), наближених до В.Путіна. До відкритої частини цього переліку потрапили 210 прізвищ: 96 підприємців, що мають статок  більше $1 млрд., та 114 російських політиків,  безпосередньо причетних до розробки та реалізації агресивного курсу Кремля. Як відомо, на основі цього документу у квітні цього року були запроваджені санкції проти 7 російських олігархів на чолі З.Дерипаскою та очолюваних ними 12 кампаній.

Щоправда, наприкінці серпня цього року США, приєднавшись до європейських дипломатичних демаршів у зв’язку із черговим терористичним застосуванням хімічної зброї у Великобританії, яке привело не тільки до отруєння сімї Скрипалів, а й загибелі громадянки цієї країни, та терміново ввели санкції на основі документу  під вельми недвозначною   назвою «Акт щодо захисту американської безпеки від агресії Кремля від 2018р» (DASKAA), внесеного до Сенату США сенаторами Л. Гремом, Р. Менендесом, К. Гарднером та Б.Кардіним (сам цей документ має витоки у законі 1992 року, який стосується санкцій щодо держав, які порушили конвенцію про заборону хімічної зброї).  В ньому окрім зведення  в єдину базу всіх існуючих санкцій проти Росії – від  «акту Магнітського», до нещодавно підписаного Д. Трампом закону   «Про протистояння противникам Америки за допомогою санкцій»   (CAATSA) пропонується віднайти активи самого В. Путіна, а у найближчій перспективі можливо і визнати Москву «державою спонсором тероризму». Також йдеться про поставки 21 однієї групи товарів та послуг для воєнної галузі, до яких належать технології та матеріали, що використовуються для виробництва хімічної зброї, а також товари так званого подвійного призначення:  зброя, воєнна  радіоелектроніка, реактивні двигуни, безпілотні літальні апарати (ці товари  та  послуги  поставлялись із США до Росії згідно так званому  «секретному коду»). Нарешті, в межах цих санкцій будь-яким банківським та фінансовим установам США забороняється надавати Росії  фінансову допомогу. На думку багатьох аналітиків, ці  обмежувальні заходи  уже здатні поставити російський злочинний режим навколішки.

Але, водночас, низка російських та західних експертів вважає, що сам по собі і цей  пакет ще не є серйозною загрозою для російської економіки, адже в ньому частково повторюються заходи проти Росії, що вже застосовувались раніше.  Крім того, обмеження з поставки технологій не розповсюджуються на громадянський сектор (в тому числі на авіоніку та двигуни пасажирських літаків).

Тільки у випадку, якщо Росія не надасть гарантій припинення виробництва та використання хімічної зброї, доказом чого має стати обов’язкова згода на допуск міжнародних спостерігачів на відповідні об’єкти (а Росія з її амбіціями на роль наддержави безумовно ніколи не дасть на це згоди), США уже наприкінці листопада  може ввести наступний етап санкцій, які вже критично обмежать експорт із США до Росії. Він передбачає заборону американським банкам надавати кредити уряду Росії, окрім кредитів на придбання продовольства та експорт із США продуктів сільськогосподарського сектора, а також значне обмеження дипломатичних стосунків між США та Росією, заборону на авіа перельоти «Аерофлоту». І хоча, на думку експертів, запровадження таких драконівських заходів малоймовірно, після чергового оприлюднення інформації про можливих виконавців терористичного акту в Солсбері, яких британські спецслужби вважають співробітниками ГРУ, погрози з боку США запровадити наступний пакет санкцій посилились.

Нарешті, окрім цих так званих «драконівських санкцій»,  у  США відбувається обговорення ще й проекту «санкцій з Пекла»   – законопроекту, що внесла до Конгресу група сенаторів, серед яких є і республіканці. Цей документ пропонує вже справді жорсткий список заходів, зокрема заморожування активів в США семи російських банківських структур, включаючи Ощадбанк и ВТБ, заборону на операції з російським держборгом. А це потенційно справді може обрушити фондовий російський ринок, а невдовзі й всю економіку агресора.

Проте, і в цьому випадку не все так однозначно. Адже в першу чергу невідомо чи будуть взагалі прийняті вказані законопроекти і якщо так, то в наскільки в урізаному вигляді. До того ж у Президента США вже на другому санкційному етапі є право на пом’якшення або навіть відстрочування на три місяці запровадження вказаних  санкцій. Вже не кажучи про те, що на превеликий жаль, поведінка Д.Трампа у питанні санкційного тиску на Росію подекуди викликає, як мінімум, здивування.

Йдеться про його висловлювання на останній двосторонній зустрічі у Гельсінкі  про довіру   нинішньому президенту Росії на противагу інформації власних спецслужб в питанні втручання в американські вибори російських хакерів, які, по-суті, демонструють зневагу до солідарної позиції більшості представників американського політичного класу (в тому числі й однопартійців американського президента). Дивує також і мало не запопадлива поведінка Д.Трампа в особистому спілкуванні з В.Путіним під час цієї зустрічі.

Що ж до контраргументів стосовно того, що Д.Трамп, як-то кажуть,  «м’яко стелить та твердо спати», а саме демонструючи на словах граничну  лояльність до керівника Росії   на ділі він проявляє проти путінського режиму жорсткість на межі з жорстокістю, то поки що вони не дуже переконливі. Адже, не дивлячись на те, що відразу по приїзду з Хельсинки американський президент 7 серпня 2018 року, миттєво задіяв нові санкції в зв’язку зі справою Скрипалів, опоненти Д.Трампа і в Росії, і США висувають версію про те, що в даному випадку швидше проглядає бажання пом’якшити  антиросійську санкційну політику шляхом випереджаючого прийняття відносно м’яких економічних обмежень з метою недопущення прийняття Конгресом справді небезпечних для Росії  заходів у царині економічного тиску; а також  задля збереження своєї репутації напередодні листопадових виборів до Конгресу.

 Отже, не виключено, що в даному випадку  насправді йдеться про вимушені дії: на тлі розкручування справи П.Манафорта звинувачуваного в тому числі у посередництві в налагоджуванні «взаємовигідних» стосунків між Д.Трампом і В.Путіним, президент вирішив вдатися до випереджуючого політичного удару і запровадити саме порівняно легкі чергові  санкції проти Росії  (за версією багатьох американських демократів Д.Трапм, пов’язаний з російським бізнесом і є мало не російський  агентом впливу). На користь можливості саме такого перебігу подій свідчить і те, що підписавши 2  серпня 2018 року  законопроект, що ставить Росію на один щабель із режимами Ірану та Північної Кореї, американський Президент черговий раз заявив, що він містить «антиконституційні норми».

 А головне, якщо навіть наступні етапи санкцій справді будуть введені в дію у повному обсязі, саме Україна може стати безпосередньою жертвою нового витку санкційного тиску на Росію. Адже практично всі аналітики визнають, що з великою ймовірністю безпосереднім наслідком руйнівного впливу на Росію нової серії санкцій стане так звана асиметрична відповідь, а саме ескалація збройного  конфлікту як мінінмум на Донбасі. Тобто виникає парадоксальна ситуація: перифразуючи відомий афоризм  Р.Макнамари США  воюватимуть з Росією за Україну до останнього живого українця [9].

Якщо ж говорити про додаткові чинники послаблення санкційних дій проти Росії, то перш за все, вони обумовлені порушеннями дипломатичної блокади Кремля внаслідок регулярних двосторонніх зустрічей між з В.Путіним та лідерами Німеччини (А.Меркель), Франції (Е.Макрон). Як відомо, останній також приїздив на недавній чемпіонат світу з футболу, а в сукупності все це фактично скасовує оголошену антиросійську дипломатичну блокаду та значною мірою сприяє міжнародній легітимізації   В.Путіна.

Втім, після появи нового закону щодо санкцій, який почав діяти з 27 серпня 2018 року, справді посилився продаж російських короткострокових облігацій та на фондовому ринку та відбулось суттєве падіння курсу російського рубля, з приводу чого російський прем’єр-міністр Д.Медведев оголосив початок економічної війни проти «Русского мира», знову погрожуючи Заходу не тільки економічними контрсанкціями, а й військовою «асиметричною» відповіддю.  Проте, щодо чергового падіння російського рубля, багато неупереджених економічних експертів відзначають, що запроваджені санкції швидше стали лише поштовхом до вже давно прогнозованого виходу  західних нерезидентів з, і без того вкрай перегрітого, спекулятивного ринку російських  цінних паперів, так званих «Carry trade ». Важливо й те, що ослаблення російської грошової одиниці, та ще й на тлі достатньо високих цін на головний експортний товар – енергоносії, відбувається внаслідок багаторічної стагнації російської економіки, обумовленої розграбуванням національних багатств країни та неоліберальним курсом Центрального банку та російського уряду, безпосереднім, наслідком чого став посилений відтік капіталів з Росії. Про це пишуть навіть такі, в цілому антиукраїнськи налаштовані, російські дослідники, як академік С.Глазьєв, професори В.Катасонов, М.Делягін. Вони цілком слушно підкреслюють, що путінський уряд на чолі з президентською креатурою Д.Медведєвим та автономний Центробанк проводять провашингтонський неоліберальний курс, набагато більш згубний для російської економіки, аніж найжорстокіші антиросійські санкції.

Варто також враховувати, що на думку дуже багатьох неупереджених російських та західних аналітиків, запроваджені путінським режимом контрсанкції не лише здебільшого є вкрай неефективними з точки зору можливостей негативного впливу на свого головного геополітичного американського опонента,  а й безглузді, позаяк часто наносять більшу шкоду російським фірмам та споживачам, аніж самі західні санкції.

Зрозуміло, що все вищесказане ускладнює оцінку реального впливу американської та європейської санкційної політики на російську економіку і суспільство.  Саме тому у російському експертному середовищі існують      полярні оцінки санкційного впливу. Одні експерти вважають, що навіть посилені санкції суттєво не впливають на стан російської економіки, яка, попри свою стагнацію, має великий потенціал стабільності, а також часто неафішовану підтримку з боку багатьох західних і східних політиків та бізнес-структур; внаслідок чого практично необмежений час ця економіка зможе забезпечувати більш-менш пристойний, за російськими мірками, рівень життя для населення країни.

Такої позиції, зокрема, притримуються знані незалежні вчені-економісти, що знаходяться, якщо не в опозиції до нинішнього російського суспільного ладу, то, принаймні, вельми критично налаштовані по відношенню до нього. Насамперед, йдеться про В.Іноземцева  та  А.Ілларіонова. Більше того,  В.Іноземцев вважає, що санкції до певної міри на руку Кремлю: обвалюючи рубль, навіть за незмінної валютної виручки, переважно від природних копалин, вони допомагають наповнювати російський бюджет, номінований в рублях та виконувати урядові зобов’язання перед населенням.

Більше того, на думку відомого російського опозиційного аналітика Д.Потапенка у падінні рубля безпосредньо зацікавлений не тільки російський Мінфін, а й формально державні олігаполії, які отримують прибуток за рахунок експорту нафти та газу, та російський ЦБ, що згідно з так званим бюджетним правилом скуповує на «міжбанку» долар з метою поповнення золотовалютних запасів, а тому зниження курсу національної російської грошової одиниці не кільки наслідок санкцій, скільки свідомої гри на пониження вищеозначених структур.

Ось чому російські і західні  експерти вважають, що лише значно більш жорсткі санкції можуть справді стати загрозою для путінського режиму.  Німецькі аналітики до таких заходів відносять заборону експорту російських вуглеців, а також відключення Росії від системи міжбанківських фінансових телекомунікацій – SWIFT [10]. Такої ж думки притримується і український економіст Е.Нейман. Але, водночас, через  небажання доводити Росію до економічного колапсу, фахівці вважають, що  ймовірність відключення Росії від  SWIFT досить невисока[11].

Навпаки, відверто опозиційні путінському режиму аналітики С.Демура та В.Жуковський переконані, що, за словами багатьох російських функціонерів, «смішні» санкції уже невдовзі призведуть до колапсу економіки і всього суспільного життя Росії.

Нарешті такі російські науковці, як Н.Зубаревич, В.Соловей, С.Сулакшин, В.Сімчера, С.Губанов  вважають що у путінської Росії ще існує резерв відносної стабільності у декілька років, що для України в її нинішньому кризовому стані цілком може бути критичним.

І останнє: великою проблемою є специфічність російського,  менталітету, в його нинішньому стані, що, знов-таки, робить малопередбачуваною реакцію навіть на реально жорсткі та руйнівні санкції. Принаймні, великою залишається ймовірність консолідації суспільства навколо свого президента   у випадку,  якщо останньому знову вдасться вдало розіграти інформаційну карту затягування пасків всередині Росії – буцім — то у фортеці, що опинилась в облозі Заходу. Саме тому згадуваний Д.Потапенко, вважає, що, завдяки цьому  специфічному менталітету пасивної безликої маси, відповідним чином налаштованої російськими ЗМІ, В.Путін зможе правити хоч довічно.

Звідси потужний мотив підтримки путінського режиму під гаслом «тільки не б стало ще гірше!». Парадоксальним чином з цим настроєм цілком корелюється  уявлення про В.Путіна як культуртрегера або міфологічного «культурного героя», який будь-що врятує Росію, яка в останню мить начебто завжди відроджується як птаха Фенікс. Всі ці настрої гарно передають відомі слова колишнього керівника президентської адміністрації, а нині спікера Держдуми В.Володіна: «Є Путін – Є Росія, нема Путіна – немає і Росії».

Отже, існуючий стан речей у російській ментальності у сукупності з реальним погіршенням економічної і соціальної ситуації, в тому числі і внаслідок застосування санкцій, неминуче породжує головну проблему: якщо навіть стратегічна мета запровадження санкцій – усунення від влади самого В.Путіна, яку вже  прямо сформульовано у відповідних документах Держдепу і заявах багатьох американських політиків, і буде досягнута, чи не відбудеться заміна шила на мило, або, навіть, до влади прийде ще більш жорсткий  режим.

                    «Легше попередити, аніж лікувати»

Як було показано вище, санкційний тиск на Росію, особливо з боку США, протягом 2018 року, неухильно наростає, що, безумовно, послаблює економіку РФ, яка і без того стагнує з 2008 року. Звичайно, не слід скидати з рахунку і те, що нещодавно американський Конгрес, ухваливши бюджет на оборонні потреби США на 2019 рік, передбачив виділення у наступному році 250 мільйонів дол. на допомогу в сфері безпеки для України, причому 50 млн. дол. зазначеної суми має бути спрямовано на летальні види озброєнь. До цього слід додати і поставку Україні летальної зброї, зокрема, першої партії протитанкових комплексів «Джевелін». В Кремлі не можуть не рахуватися з  неодноразовими рішучими заявами американського радника  з питань  України К.Волкера, щодо готовності допомогти Україні у разі ескалації Росією збройного конфлікту.

 Проте, необхідно визнати, що ефективність всіх цих заходів суттєво знижується через низку вкрай складних обставин.   Йдеться про відсутність єдності між США та ЄС з питання продовження економічної блокади Росії, прив’язку теми зняття санкцій до імплементації  Мінських угод, які насправді дозволяють перетворити так звані незалежні Донецьку та Луганську республіки на постійні вогнища антиукраїнського сепаратизму. Хоча насправді прийнятий ще у минулому році  Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» (відомий як Закон про реінтеграцію або деокупацію Донбасу) фактично дезавуює ці «угоди».

До цього можна додати постійні заяви лідерів праворадикальних та ліворадикальних сил в Угорщині, Австрії, Франції, Італії, Німеччини про начебто історичну належність Криму Росії,  справедливість приєднання цього півострову до РФ, та необхідність скасування будь-яких «антиросійських» санкцій взагалі тощо. Останнім часом в центрі уваги знаходяться намагання канцлера Німеччини А.Меркель у тандемі з своїм російським «колегою» В.Путіним видати будівництво «Північного потоку – 2» за суто бізнесовий проект, про що вже йшлося вище.

Але, існують і додаткові, вкрай тривожні, симптоми у ставленні Заходу власне до України. Наприклад, залишається відкритим питання забезпечення ефективності контролю за реалізацією вже озвучених санкцій проти російського агресора. Також явно не йде на користь справі припинення воєнних дій запізнілість реакції на агресивно експансіоністські акції Росії проти України.

Наприклад, до кінця так і не зрозуміло чи було накладено обіцяний штраф у 190 тис «євро» на фірму «Сіменс» у зв’язку з поставкою в обхід міжнародних санкцій газових турбін та іншого обладнання подвійного призначення до Криму (хоча, на мій погляд, особливо враховуючи  сумнівність заяв керівництва німецької фірми про те, що воно не знало де буде використано виготовлені ними енергетичні потужності,  і це покарання  є вельми незначним). Крім того, хоча ЄС та Британія запровадили санкції проти російських компаній, що брали участь у будівництві Кримського мосту, так і не відомо чи будуть покарані європейські фірми, про участь яких у будівництві цієї, незаконної з точки зору міжнародного права, споруди сповіщали ЗМІ.

Так, поки що далеко незрозуміло втілюватимуться у життя погрози Д.Трампа накласти санкції на низку європейських, і передусім, німецьких, енергетичних концернів, які співпрацюють з росіянами на спорудженні трубопроводу «Північний потік – 2». Принаймні, під час останнього недавнього візиту до Польщі Д.Трамп повідомив, що США не будуть вводити санкції у зв’язку з реалізацією цього проекту [12].

Явно запізнілою і неадекватно слабкою є реакція американського Держдепу  на сам факт спорудження мосту через Керченський пролив без дозволу України (за існуючим міжнародним законодавством з морського права, Росія не мала на це права навіть у випадку, якщо б Кримській півострів справді належав до її складу), а також агресивну політику Росії щодо  витіснення України з акваторії Азовського моря.

Отже, на тлі загальних декларацій про всебічну підтримку України у її справедливій боротьбі проти окупанта, багато дипломатичних та економічних акцій наших «союзників» все ще виглядають вкрай слабкими та непослідовними.

Не може не викликати, як мінімум, здивування й те, що найменш болючі санкції були накладені на РФ саме за окупацію Криму, тобто за порушення територіальної цілісності України! І це при тому, що саме США та Британія як безпосередні учасники Будапештської угоди мали виступати головними гарантом захисту нашої держави від будь-якої зовнішньої агресії в обмін на відмову нею від фактично третього в світі ядерного потенціалу (включаючи засоби його доставки). І з точки зору здорового геополітичного глузду, навпаки, саме за цей акт брутального порушення Росією, як ще одним підписантом цієї ж угоди, базових принципів існуючої системи міжнародної безпеки, що спираються на відповідні міжнародні  правові норми, покарання мало б бути найбільш суворим.

Чи не тому санкції проти Росії нашими благодійниками здебільшого прив’язуються передусім до покарання за втручання російських хакерів у американські вибори на користь одного з кандидатів  або до справи з отруєнням  Скрипалів, з відповідними гучними дипломатичними демаршами з цього приводу, а українське питання  в кращому разі згадується побіжно або не згадується взагалі?  І в цьому плані показово, що на останньому виступі на Генеральній асамблеї ООН Д.Трамп, практично не згадавши про російську агресію проти України і окупацію Криму дав черговий  «карт бланш»  Москві [13].

Причому, всі висловлювання західних речників про те, що, мовляв, за буквою Будапештської угоди 1994 року, вони не зобов’язані гарантувати територіальну цілісність та незалежність України, яка добровільно обрала без’ядерний статус, насправді дають підстави робити припущення про те, що Захід продовжує страждати на сумнозвісний мюнхенський синдром, тобто попри широке декларування своєї прихильності фундаментальним засадам міжнародного права та готовності виконувати угоди з іншими країнами, яким на папері були гарантовані мир і безпека, з легкістю поступається своїми обов’язками на догоду егоїстичним національним інтересам. Адже, фігурально висловлюючись: «якщо слово джентльмена вже нічого не важить – ті, хто дав це слово не є джентльменами!».

Не випадково, навіть попри непрості взаємини нашої держави з Польщею, на все тій же останній асамблеї ООН її президент А.Дуда пригадав країнам Заходу, що вони допустили порушення Будапештського меморандуму щодо України, яка виконала свою частку домовленості – відмовилася від ядерної зброї, але захисту від російської агресії не отримала[14].

Справді, за такою «логікою» виходить, США та Велика Британія  у 1994 році фактично змовившись з Росією, заплутавши тодішнє політичне керівництво України в тенетах юридичною казуїстики  (а, можливо, частково й залякавши чи  матеріально заохотивши тодішню українську владу з метою забезпечення поступливості у цьому доленосному питанні), просто обдурили народ України і, не дивлячись на добровільний демонтаж гігантського ядерного потенціалу та звичайних озброєнь, насправді не надали нашій державі жодних реальних гарантій  безпеки.

На підтвердження сказаного, до речі, свідчить і те, що подібно до того, як напередодні Другої світової війни доля Чехословаччини і Польщі вирішувалась країнами Антанти та гітлерівською Німеччиною, переважна більшість консультації і перемовин стосовно подальшої долі України, зазвичай проводяться у двосторонньому форматі різного рівня зустрічей наших американських та європейських «доброзичників» з російською стороною, тобто без участі України, як це відбувалось і під час останніх зустрічей В.Путіна та А.Меркель, Е.Макрона та Д.Трампа, а також двосторонніх консультацій щодо введення миротворців на Донбас між К.Волкером та В.Сурковим.

А між тим, сумні, щоб не сказати більше, історичні аналогії можна і потрібно продовжити. Адже вперше вимоги щодо необхідності перегляду існуючої системи міжнародної безпеки і погрози на адресу світового співтовариства пролунали ще у 2007 році, у знаменитій Мюнхенській (що вельми символічно!) промові В.Путіна. Зміст цих погроз можна охарактеризувати відомим латинським висловом Sapienti sat. – «розумному досить».

Втім, належних висновків західними «миротворцями» зроблено не було. А вже у наступному році, за фактичного потурання Заходу, відбулась  російська збройна анексія частини суверенної Грузії, без успішного здійснення якої, з великою ймовірністю, не можлива була б і окупація Криму  та подальші трагічні події останніх чотирьох років української історії (аналогії з  фактичним санкціонуванням державами-переможцями у Першій світовій війні захоплення гітлерівською Німеччиною Судет, безпосереднім наслідком чого невдовзі  стала окупація решти Чехословаччини та Польщі, що називається, напрошуються самі собою).  В зв’язку з цим, слід зауважити, що відомий британський історик-україніст Е.Вілсон у своєму недавньому інтерв’ю програмі інтерв’ю на UKRLIFE.TV   (17.09.2018р.) констатувавши, що зараз Росія фактично здійснює анексію Азовського моря, а також, визнавши нереальність прагнень  України до вступу у ЄС і НАТО в першу чергу через страх лідерів європейських країн перед можливими агресивними діями Кремля, зазначив, що у разі чергового масованого наступу армії Росії проти нашої держави, Захід не надасть нам необхідної воєнної допомоги і ми маємо розраховувати лише на себе.

Не випадково, вже згадуваний А.Ілларіонов, виступаючи у комітеті  іноземних справ Конгресу США ще 25 лютого 2009 зазначав, що США, використовуючи подвійні стандарти, багато років проводять політику постійних  поступок    режиму В.Путіна.  На користь цього, на думку російського опозиціонера, свідчить ставлення, продемонстроване Заходом щодо придушення будь-яких проявів російської опозиції  і, навіть, актів терору по відношенню до її лідерів,  дивовижна  поблажливість у питанні припинення Придністровського конфлікту, обох чеченських війн, включаючи дії за наказом В.Путіна російських спецпідрозділів проти мирного населення під час ліквідації чеченських  бойовиків у Беслані та Норд-Ості. Тоді А.Ілларіонов підкреслив, що саме внаслідок подібної політики «невтручання» Росія наважилась на агресію проти суверенної Грузії. Причому, російський вчений та опозиціонер висловив обурення з приводу того, що і в цьому випадку не тільки не були застосовані  жодні  санкції проти російської влади, а навпаки, менше ніж за півроку після російської агресії проти Грузії, США навіть зняли обмеження на відновлення співробітництва  НАТО с Росією, що, фактично, є брутальним порушенням міжнародного правопорядку, Уставу ООН та відповідної Резолюції ООН.

Все це уже майже десять років тому дало підставу А.Ілларіонову  зробити висновок про те, що у двосторонніх американо-російських відносинах «практично з усіх питань американська  сторона постійно відступає», що безумовно заохочує продовження експансіоністської політики Кремля:  «Наслідки проголошення стратегії «співробітництва», «переходу від  конкуренції до колабораціонізму», «покращення відносин» з чинним політичним  режимом Росії гранично зрозумілі. Подібну поведінку з боку адміністрації США не можна назвати навіть відступом. Це навіть і не політика умиротворення, всім, на жаль, добре відома після другого мюнхенського рішення в 1938 року. Це капітуляція.   …Але й це ще не все. Це гранично зрозуміла  демонстрація всім демократичним та ліберальним силам у Росії та інших державах колишнього СРСР, що США віднині відмовляються навіть  морально допомагати їм у боротьбі проти сил минулого і переходять на бік їх смертельних ворогів. Як наслідок російський чекістський режим отримує відкрите запрошення до нових авантюр на пострадянському просторі й за його межами» [15].

 До сказаного А.Ілларіоновим також можна додати зауваження  А.Піонтковського стосовно того, що прем’єр-міністр Великобританії Т.Мей, яка нещодавно ініціювала величезну  санкційну кампанію в зв’язку з отруєнням Скрипалів, будучи у 2010-2016 рр. міністром внутрішніх справ цієї держави, фактично не реагувала на аналогічну справу з отруєнням В.Литвиненко, чим, знов-таки, заохотила терористів.

А між тим, аналіз свідчить, що будь-які санкції, які є лише, часто запізнілою, реакцією на небезпечну для світової спільноти  поведінку завжди менш ефективні за випереджуючу оцінку та попереджуючі дії щодо порушника. Класичний приклад: якщо після окупації Криму було б прийнято рішення  про створення Спільних сил миттєвого реагування   (Very High Readiness Joint Task Force) – міжнародна бригада до  5 тис. солдатів, то, згідно з недавно наведеним А.Іларріоновим прикладом саме завдяки неодноразовому оприлюдненню у ЗМІ А.Піонктовським прогнозу, згідно з яким існує велика ймовірність збройних провокацій Росії проти країн Прибалтики, безпосереднім наслідком чого стало введення в минулому році  на територію Естонії, Латвії. Литви, Польщі чотирьох (британського, німецького, канадського та  американського), батальйонів чисельністю 4 тис. чоловік, що фактично  означає, що агресія проти цих держав автоматично означитиме воєнний конфлікт з усім блоком НАТО.

   Не є секретом і той факт, що західні плутократичні псевдоеліти фактично на всьому пострадянському просторі максимально сприяли приходу до влади «младореформаторів» які, під виглядом радикальних реформ, влаштували і в Росії, і в Україні безпрецедентне у світовій практиці привласнення активів колишнього СРСР та пограбування більшості населення (В.Пинзеника, який зараз виступає мало не еталоном послідовного українського патріота, в ті часи за пропаганду реформ в режиму «шокової терапії» називали «українським Гайдаром»).  Причому, В.Путін отримав всю повноту державної влади саме з метою гарантування безпеки.  А це означає, що  через недалекоглядність, обумовлену зашореністю перспективою шалених надприбутків, так чи інакше, наші міжнародні покровителі причетні до  підсумку, і російської агресії проти України.

Здається, що всі ці історичні факти, які можна охарактеризувати відомим висловом часів Наполеона: «це більше, ніж злочин: це помилка» ?!,  повинні були б стати достатньою підставою для того, щоб лідери західних країн  відчували додаткову особисту відповідальність за путінську збройну авантюру проти України, чого, на превеликий жаль, не спостерігається. Навпаки, все частіше з вуст різноманітних західних експертів та політиків, особливо європейських, лунають пропозиції заморозити ситуацію: формально не визнаючи окупацію Криму, фактично закрити на неї очі, як це багато десятиліть робили західні країни, переважно на словах засуджуючи радянську окупацію Прибалтики чи придушення народних виступів проти тоталітарного режиму у включених до «соцтабору» країнах Східної Європи.

   В зв’язку з цим, потребують критичної оцінки твердження про обумовленість масової підтримки В.Путіна виключно традиційним російським імперсько-загарбницьким менталітетом та мало не підсвідомим культом самодержавства, що останнім часом часто можна почути в українських та західних ЗМІ. Насправді, заради об’єктивності слід визнати, що пануючі в Росії реваншистські імперські настрої та переконаність у ворожості Заходу по відношенню Росії не останньою чергою спричинені тією економічною катастрофою, соціальним та духовним занепадом, який пережила ця країна, як і більшість новоутворених держав на пострадянському просторі, внаслідок нав’язаних за лекалами міжнародних фінансових організації псевдореформ (згадаймо хоча б знамениту тріаду «приватизація, лібералізації, фінансова стабілізація» в режимі «шоку без терапії», до якої закликав Дж.Сакс). Тому нещодавні звинувачення Д.Трампа на адресу президента Б.Обами в тому, що він через свою політичну пасивність несе відповідальність за окупацію Криму, з таким же успіхом можна було б адресувати і, як мінімум, на адресу Бушів Старшого і Молодшого.

На мій погляд наведені факти є достатніми  для того, щоб навіть за відсутності будь-яких угод, у відповідь на добру волю народу України добровільно позбутися ядерної зброї, гарантувати цій державі незалежність та територіальну цілісність! Насправді ж, все, значною мірою, відбувається протилежним чином: невиразна реакція Заходу на окупацію Росією Криму, яка значною мірою обумовлена страхом російського керівництва повторення в Росії якщо не ініційованого, то, принаймні, активно підтриманого США та ЄС, Євромайдану, з одного боку заохотила російського агресора до продовження політики анексій тепер уже стосовно України,  а, з іншого – так чи інакше, сприяла нерішучості навіть тих українських політиків і військових, хто під час окупації Криму був готовий стати на захист Батьківщини.

 Поспіхом проведені на тлі російської агресії президентські та парламентські вибори, проти яких я неодноразово виступав в ЗМІ,   привели до цієї влади як мінімум недієздатне в мобілізаційному відношенні нинішнє керівництво, чим допомогли зберегти в Україні не просто олігархічний режим, а типологічно тотожний російському, компродорсько-плутократичний суспільний лад.   Безпосереднім наслідком цих руйнівних процесів  стало виникнення на так званому пострадянському просторі особливого суспільного устрою – комунолібералізму, економічного і політичного кентавра, який втілив найгірші вади як радянського комунізму, так і кризового капіталізму, спричинивши як неоімперську політику путінської Росії, так небачену Руїну в Україні.

  При цьому, від переміни доданків, тобто заміни назви АТО на офіційно проголошену Операцію Об’єднаних Сил, офіційно перебування України у стані війни з РФ по суті продовжує залишатись лише пропагандистським гаслом, а порядок денний весь час обертається навколо проведення чергових президентських та парламентських виборів, підписання угоди про надання Україні безвізового режиму (який обернувся неконтрольованим покиданням власної країни мільйонами остаточно зневірених українців), скасування договору про дружбу з Росією, можливості здобуття статусу автокефалії українською православною церквою, необхідності перемовин з лідерами сепаратистів самопроголошених республік тощо.

                              «Допомога» гірша за санкції

Водночас, дуже хочеться вірити, що головний мотив прагнення Заходу у 2014 році якомога скоріше відновити в Україні видимість нормальної діяльності всіх економічних та політичних інституцій навіть за існування, буцімто суто локальної   антитерористичної операції  та збереження на решті території «стану мирного часу», не пов’язаний з прагненням зовнішніх кредиторів будь-що примусити Україну виконувати  у повному обсязі свої боргові зобов’язання перед міжнародними фінансовими організаціями. А  також за можливість скасування хоча б частини існуючої  заборгованості ще більше посилити боргову залежність нашої держави з метою отримання найбільш привабливих українських активів, в тому числі для того,  щоб мати можливість якомога швидше за безцінь, а за нинішнього стану війни  та розрухи інакше і не може бути, отримати поспіхом розпроданий останній стратегічний ресурс світового значення – українську землю.

Насторожує і наростаючий диктат, на межі втручання у внутрішні справи формально незалежної держави, з боку представників як політичних, так і економічних структур США і ЄС (хоча ще пару десятиліть тому МВФ категорично заперечував так звану зв’язаність, тобто обумовленість політичними і економічними вимогами, рішення про надання своїх кредитів). Причому, особливо небезпечно те, що реальні, достатньо стандартизовані так звані реформаторські заходи, які вже прямим текстом диктуються українському уряду тим же МВФ, насправді не мають до справжніх реформ і відродження економіки в Україні жодного відношення [16].

 Зокрема, що стосується недавно проголосованого Верховною Радою та миттєво підписаного Президентом Закону України «Про Вищий антикорупційний суд», суддів до якого, на вимогу голови МВФ К.Лагард, за критеріями їх «доброчесності» буде затверджувати Громадська Рада, яка складається з міжнародних експертів, то я погоджуюсь з висновками, згідно з якими, це рішення є антиконституційним. Більше того, така інституція на теренах України, як і постійно ворогуючі між собою, в принципі недієздатні новостворені Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура,  є абсолютно зайвою з точки зору вже існуючих конституційних повноважень у правоохоронних та судових органів, а також української влади взагалі. Не виключено, що як вважає відомий український адвокат Р.Кравець й те, що ця цілковито підконтрольна ззовні структура  створена з головною метою усунення будь-яких перешкод на шляху до передачі найкращих українських активів західним ТНК (не дивно, що прийняття цього закону безпосередньо прив’язане до надання Україні чергового траншу, який буде спрямовано на погашення відсотків з попередніх боргів  [17]).

Всі ці рішення ідуть врозріз з національними інтересами України, а це означає  відсутність зацікавленості наших західних кураторів у приході до влади справді професійних та моральних патріотів.

Адже, як ще можна пояснити те, що  невдовзі  після початку так званої АТО на той час віце президент США Дж. Байден, який має можливість отримати інформацію щодо всієї попередньої діяльності кожного українського політика, оцінював  тріумвірат  П.Порошенко, А.Яценюка та В.Гройсмана як перспективну команду молодих реформаторів, яка підніме Україну з Руїни?[18]  Або за підсумками 2016 року у журналі «Global Finance», В.Гонтареву, яку неодноразово публічно звинувачували у нанесенні величезних фінансових збитків державі та руйнуванні української банківської системи (йдеться про сто саме українських банків ) з якогось дива оголошують найкращим банкіром Східної Європи [19], а після своєї відставки цей «фахівець» у сфері фінансів намагалася працевлаштуватися саме в МВФ[20].

І все це за умови, що прокурор генеральної прокуратури І.Куценко заявив, що  вищезгадана особа причетна до нанесення шкоди державі на суму більше 17 млрд. грн., а слідчі прокуратури допитали її в справі  розкрадання 5,5 млрд. дол. з Приватбанку, адже саме під її керівництвом  НБУ завдав «смертельного удару» економіці країни: обвалив гривню, спричинив валютну паніку, збільшив частку російських банків із 12% до 40%, наростив сукупний державний зовнішній борг із $30,2 млрд до $43,8 млрд, розтратив міжнародні валютні резерви, знизив інвестиції в економіку, а також дозволив екс-президенту В. Януковичу приховати свої активи. Про це йдеться в матеріалі «Українська економічна катастрофа 2013-2016 років»[21].

Але найбільш показовою в цьому плані є угода з МФВ щодо реструктуризації і навіть часткового списання українського зовнішнього боргу на умовах,  що насправді остаточно заганяють Україну у  боргову кабалу, підготована за участю колишнього прем’єра А.Яценюка та, на той час міністра фінансів, Н.Яресько у 2015 році, коли наша країна фактично уже потрапила у перманентний  стан дефолту. Адже, за вимогами цієї угоди, з 2021 року боргове навантаження на українську економіку має збільшуватись пропорційно темпам зростання української економіки та в перспективі може сягнути десятків мільярдів доларів  [22;23].  Я вже писав про те, що свого часу цей же механізму було застосовано міжнародним банківським капіталом до переможеної, за підсумками першої світової війни, Німеччини, безпосереднім наслідком чого стала економічна катастрофа в Німеччині та прихід до влади Гітлера [24]. Чергові вимоги до України, яка за словами спікера Верховної Ради А.Парубія, «перебуває на форпості західної цивілізації та захищає весь передовий вільний світ» є не менш грабіжницькими [25].

Насправді, наслідоком «реформаторської» діяльності вже  «постмайданної» влади  стало те, що за останні чотири роки зовнішній борг України зріс удвічі: з 1 трлн грн. у 2104 році до 2 трлн. у 2017 році. У 2019 році Україна має витратити 122,3 млрд. грн. на обслуговування державного боргу та 178,7 млрд грн – на його погашення. Найбільші боргові виплати – понад 55 млрд. грн – припадають на березень[ 26]. Прем’єр-міністр України В.Гройсман констатує, що в наступні чотири роки країна загалом повинна погасити 27 млрд. дол. боргів [27].

Якщо додати до цього, що, за підрахунками фахівців, внаслідок втрати транзиту через побудову  «Північного потоку – 2», український бюджет не дорахується як мінімум 3 млрд. дол., що, як уже зазначалось, цілком співставно воєнними витратами, стає зрозуміло, що подібний удар по економіці, звичайно, не може бути компенсований з жодною економічною допомогою, яка, до речі, також часто надається нашими західними «союзниками» у формі чергових кабальних та мізерних кредитів або, наприклад, примусу до продажу в ЄС того ж лісу- кругляку.

Як відомо, нещодавно Верховна Рада України також скасувала мораторій на цей ганебний розпродаж невідновлюваного національного багатства [28].  І це не зважаючи на те, що в Україні і так повним ходом триває нелегальна вирубка та експорт останніх залишків лісів (вже не кажучи про ступінь аморальності європейського бізнесу та політиків, які не бажають рахуватись з тим, що   карпатські  лісові масиви  екологи називають легенями Європи, які балансують нині вщент розбалансований європейський клімат![29]).

Доводиться визнати слушність оцінок  аналітиків, які стверджують, що наша «незалежна і самостійна держава» вже знаходиться під зовнішнім управлінням. Очевидно,   ми на порозі гуманітарної катастрофи, яку деякі політики і, небезпідставно, вже називають геноцидом проти українського народу. І, як наслідок всіх цих «реформаторських» починань – катастрофічний  стан здоров’я  не тільки дорослих, а й дітей та, і, що особливо трагічно, передчасна смертність громадян у працездатному віці, перевищення більш як втричі чоловічої смертності над жіночою. Україна – друга за зростанням смертності країна в світі;   смертність в нашій державі, яке вже понесла значні воєнні втрати,  практично вдвічі перевищує народжуваність [30].

 За умови, що у відповідності до стандартів ООН, в світі встановлена межа бідності на рівні 5 дол. на день, а в Україні за нинішнім законодавством прожитковий мінімум складає 1,8 дол. [31]. І тому цілком закономірно, що наша країна входить у десятку рекордсменів з темпів вимирання населення ( на цю тривожну тенденцію звертає увагу і Ю.Романенко, що представляє Український інститут майбутнього) [32].  При цьому очільники всіх трьох гілок влади зазвичай розводяться про свої реформаторські успіхи у економічній та соціальній царині.

Більше того, нещодавно чинний Прем’єр-міністр заявив про неминучість чергового підняття ціни на газу до так званого «економічно обґрунтованого рівня», а саме, як мінімум, на 50%, яке за зізнанням В.Гройсмана також є однією з вимог МВФ, для надання наступних траншів, що безумовно лише посилить вже існуючі тенденції вимирання та еміграції народу України [33].

Тобто, фактично в даному випадку йдеться про борговий тиск на Україну, що насправді є більш руйнівними за найжорсткіші санкції і цілком співставний з накладанням на нашу державу величезної контрибуції!

Тож не випадково, ціла низка українських економічних експертів та вчених економістів, таких як В.Лановий, В.Суслов, Ю.Гаврилечко, О.Охрименко, В.Степанюк, О.Соскін, враховуючи реальні темпи інфляції та деякі інші макроекономічні показники констатують існування реального спаду, а не постійно декларованого підйому української економіки. Вони ж пропонують докорінно переглянути умови надання траншів або взагалі відмовитись від співробітництва з Міжнародним Валютним Фондом, і, оголосивши дефолт, принаймні заморозити виплату боргових зобов’язань на підставі того, що рішення про співробітництво з міжнародними фінансовими структурами не було прийнято на всенародному референдумі, а позики надавались заздалегідь антинародним режимам.

Укупі з воєнними діями, що тривають в Україні четвертий рік поспіль, триваюча гуманітарна катастрофа породила не виїзд, а, фактично, втечу мільйонів найбільш кваліфікованих та працездатних українців (додатково до мільйонів тих, хто вже виїхав раніше). Зараз в Україні найгірша демографічної ситуація серед країн ЄС.  При цьому наш, здавалося б, антиросійський союзник Польща, в якій уже перебувають мільйони українських вимушених переселенців, офіційно оголосила активне додаткове залучення максимальної кількості робочих рук з України і спрощений режим отримання польського громадянства саме для українців [34].  Нещодавно і в Німеччині прийнято закон щодо відкриття свого  кордону для українських біженців, що ще більше посилить демографічну катастрофу в Україні, в тому числі знесилить збройні сили нашої держави[35].

Очевидно, що, не в останню чергу,  саме всі ці трагічні обставини значною мірою штовхають західних державних сусідів під гаслом в Україні «все і так іде порохом»! все активніше тихою сапою намагатись  реалізувати свої територіальні зазіхання.

Зрозуміло, що подібна ситуація аж ніяк не сприяє зростанню прагнення жителів окупованих територій України знову знаходитись в її складі, надаючи російським окупантам додаткові переваги у нинішній «гібридній війні». Якщо ж говорити про військову складову всіх цих проблем, то цілком очевидно, що В.Путін, покладаючись на свою п’яту колону в українських владних, економічних та військових структурах, безумовно розраховує на те, що «запас міцності у Росії» все ж таки більше, ніж у України, а остаточний обвал уже в короткостроковій перспективі всіх політичних та економічних інститутів нашої держави примусить Захід до радикального перегляду свого ставлення до Росії як єдиного, хто може виконати в Україні роль «регіонального поліцейського», що дасть їй право на статус геополітичного лідера так званої напівпериферії.

 Тим більше, що  всі переможні реляції стосовно закінчення загальносвітової економічної кризи й початку стійкого  економічного зростання, локомотивом якого буцімто є США, насправді не відповідають реальності [36;37].

Не будемо забувати і про те, що Україна справді пов’язана з Росією безпрецедентно тісними економічними  зв’язками. Адже за радянських часів не просто складався цілісний народногосподарський комплекс, а й проводилась цільова політика розриву замкнених промислових ланцюгів та рознесення (навіть коштом втрати рівня рентабельності виробництва)  підприємств, які їх утворюють по територіям різних республік (класичний приклад перевезення комплектуючих з далекого Сходу до  європейської частини СРСР). Тому застосування взаємних санкцій між цими двома державами, яке неминуче тягне за собою розрив традиційних господарських зав’язків, є дуже болючим. Так, за словами відомого українського економічного експерта О.Охріменка, внаслідок розриву цих відносин за останні роки Росія втратила приблизно 60 млрд. дол., а Україна 30 млрд. дол. (що для України, враховуючи масштаб її економіки та розміри ВВП, є значно більшою втратою).

За  продовження існування  взаємної інтегрованості економік України та Росії й обмеженості експортного потенціалу нашої країни на інших зовнішніх ринках, попри заяви українського керівництва про розрив економічних стосунків з агресором, насправді зовнішня торгівля зберігається у достатньо великому обсязі (навіть за офіційними даними в цьому році імпорт з Росії, насамперед, енергоносіїв в тому числі й для ядерних електростанцій збільшився, а також вона тримає перше місце з інвестицій в нашу економіку та фінанси[38;39;40]). Не можна не враховувати і кількість українських заробітчан в Росії, число яких складає близько  2,1 млн. чоловік. А це означає, що економічні санкції, що накладаються на нашого вимушеного торгівельного  партнера також достатньо болюче б’ють і по Україні.  Теж саме стосується і майбутніх взаємних санкції, які готують одна проти одної Росія та Україна.

 Більше того, навіть частина українських підприємств порушує економічні санкції проти Росії (в тому числі у ЗМІ з’явилась інформація про українських поставників навіть під час будівництва Кримського мосту [41]).

В зв’язку з цим виникає цілком логічне запитання: що заважає американським конгресменам використати той же закон щодо відмивання коштів отриманих злочинним шляхом, який вони почали застосовувати проти російських олігархів та чиновників, проти їхніх українських «молодших партнерів» з кримінального бізнесу? Принаймні нещодавно колишній президент «Світового конгресу українців» А.Лозинський домагався у Сенаті США накладення персональних санкцій проти  українських олігархів,  а саме: заборони їм в’їзду до США, замороження рахунків у США та країнах-партнерах США тощо [42].

Підведемо деякі підсумки. Наслідки застосування, особливо економічних санкцій, проти країни порушника існуючої міжнародної системи безпеки часто є недостатньо ефективними, завжди неоднозначними й погано прогнозованими з точки зору отримання бажаного ефекту. Особливо це стосується економічного примусу до миру і дотримання міжнародного права такого специфічного державного утворення, яким є  Росія.

  По справжньому ж ефективними можуть бути лише санкції, які на тактичному та стратегічному рівнях поєднуються з комплексом заходів, спрямованих на знищення причин, що породили прагнення тієї чи іншої держави порушувати у внутрішній та зовнішній політиці фундаментальні принципи людських прав і свобод. І передусім, найважливішою передумовою ефективності застосування міжнародних санкцій є конструктивні зміни існуючого економічного та політичного світопорядку, трансформація якого, як реакція на глибоку всеохоплюючу кризу фінасово-спекулятивного квазіліберального типу глобалізму,   вже  розпочалась.

1.Катков О. Ядерное оружие России: ржавый меч советской эпохи. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.obozrevatel.com/crime/40297-yadernoe-oruzhie-rossii-rzhavyij-mech-sovetskoj-epohi.htm

  1. NI сравнил ядерное оружие России и США. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://korrespondent.net/world/3675087-NI-sravnyl-yadernoe-oruzhye-rossyy-y-ssha
  2. Европа начинает выдвигать США собственные условия. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://aurora.network/articles/153-geopolitika/61169-evropa-nachinaet-vydvigat-ssha-sobstvennye-uslovija
  3. Компании из Нидерландов попали под следствие за Крымский мост. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.dw.com/ru/%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B8-%D0%B8%D0%B7-%D0%BD%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%B2-%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%BF%D0%BE%D0%B4-%D1%81%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%B5-%D0%B7%D0%B0-%D0%BA%D1%80%D1%8B%D0%BC%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82/a-43651489

5.Госдума отменила приоритет международного права в России. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  https://meduza.io/news/2015/12/04/gosduma-otmenila-prioritet-mezhdunarodnogo-prava-v-rossii

  1. Германия: больше экспорта в Россию, несмотря на экономические санкции. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://regnum.ru/news/2427587.html
  2. Газопроводы России в обход Украины не выгодны даже для «Газпрома». [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://zn.ua/ECONOMICS/gazoprovody-rossii-v-obhod-ukrainy-ne-vygodny-dazhe-dlya-gazproma-rzeczpospolita-284607_.html
  3. Безп’ятчук Ж., Веприк М. НАТО й Трамп: зустріч у скляній будівлі – репортаж зі штаб-квартири. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://hromadske.ua/posts/nato-i-tramp-zustrich-u-sklianii-budivli-reportazh-zi-shtab-kvartyry
  4. Перемога Путіна в Четвертій світовій. На що зважаться в Кремлі? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://nv.ua/ukr/opinion/piontkovskiy/peremoha-putina-v-chetvertij-svitovij-na-shcho-zvazhatsja-v-kremli-2491857.html
  5. Чепітц Г. Die Welt: Навіть найжорсткіші санкції не поставлять Росію на коліна. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/Economics/218337
  6. Система подтвердила нейтралитет в связи с санкциями Россию не отключат от SWIFT. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.vedomosti.ru/finance/articles/2018/04/18/767067-swift
  7. Трамп сообщил, что США не собираются вводить санкции против «Северного потока – 2». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://gordonua.com/news/politics/tramp-zayavil-chto-ssha-ne-sobirayutsya-vvodit-sankcii-protiv-severnogo-potoka-2-361551.html

13.»Росію критикувати він не наважився» — деякі оглядачі дорікнули Трампу за промову в ООН. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   https://ukrainian.voanews.com/a/tramp-promova-oon-putin/4035206.html

14.Допустили явне порушення Будапештського меморандуму: Дуда в ООН заступився за Україну. . [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   https://ukr.segodnya.ua/politics/dopustili-yavnoe-narushenie-budapeshtskogo-memoranduma-duda-v-oon-vstupilsya-za-ukrainu-1174480.html

15.Выступление Андрея Илларионова перед комитетом по иностранным делам Палаты представителей США. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  https://aillarionov.livejournal.com/75000.html

  1. Шморгун О. Цивілізаційні витоки кризи глобальної системи міжнародної безпеки та шляхи її подолання // Трансформація стратегічної стабільності та проблеми ядерної безпеки на початку ХХІ століття. – К.: Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2017. – С.6-31.
  2. Кравец Р. Антикоррупционый балаган [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://antiraid.com.ua/articles/antikorruptsionnyj-balagan/
  3. Байден: Вместе Гройсман, Порошенко и Яценюк смогут создать по-настоящему свободную, единую и демократическую Украину. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gordonua.com/news/politics/Bayden-Vmeste-Groysman-Poroshenko-i-YAcenyuk-smogut-sozdat-po-nastoyashchemu-svobodnuyu-edinuyu-i-demokraticheskuyu-Ukrainu.html
  4. Из худших в лучшие: Гонтарева вошла в число лучших банкиров Европы. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://delo.ua/econonomyandpoliticsinukraine/iz-hudshih-v-luchshie-gontareva-voshla-v-chislo-luchshih-bankiro-322165
  5. Почему Гонтарева остается в НБУ: стала известна роль Лагард. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://antikor.com.ua/articles/158603-pochemu_gontareva_ostaetsja_v_nbu_stala_izvestna_rolj_lagard
  6. Українська економічна катастрофа 2013–2016 років. Глава Нацбанка Украины Гонтарева может быть причастна к нанесению ущерба государству на сумму 17,3 млрд. грн. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bulava.biz.ua/editor1/59478/
  7. Вся правда о списании внешнего долга: реструктуризация или репарации? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://glavcom.ua/publications/131514-vsja-pravda-o-spisanii-vneshnego-dolga-restrukturizatsija-ili-reparatsii.html
  8. То, что произошло минувшей ночью украинцы будут расхлебывать десятки лет. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uaexpert.blogspot.com/2015/12/blog-post_58.html
  9. Шморгун О. На війні як на війні – 2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hvylya.net/analytics/history/na-viyni-yak-na-viyni-2.html
  10. Повний текст меморандуму з МВФ. Геноцид українців. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://antikor.com.ua/articles/105923-povnij_tekst_memorandumu_z_mvf._genotsid_ukrajintsiv.
  11. Заплати, якщо зможеш: скільки Україна повинна повернути до 2045 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.epravda.com.ua/publications/2018/01/30/633515/
  12. За чотири роки Україна має повернути 27 мільярдів доларів боргів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.epravda.com.ua/news/2018/05/2/636523/
  13. Рада скасувала мораторій. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unn.com.ua/uk/news/1750753-rada-skasuvala-moratoriy-na-eksport-lisu-kruglyaka
  14. Скандал международного уровня: масштабы незаконной вырубки лесов в Украине поражают. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.facenews.ua/columns/2018/322035/

30.Нас намеренно уничтожают, делая на этом бизнес: Украина – вторая по росту смертности страна в мире. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.chernobyl.kh.ua/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8/%D0%BD%D0%B0%D1%81-%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE-%D1%83%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%82%D0%BE%D0%B6%D0%B0%D1%8E%D1%82-%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D1%8F-%D0%BD%D0%B0-%D1%8D%D1%82%D0%BE/

  1. По данным ООН Украина находится за чертой бедности. [Електронний ресурс]. [Електронний ресурс]. – – Режим доступу: http://news2000.org.ua/news/2017/12/10797-po-dannym-oon-ukraina-nakhoditsya-za-chertoi-bednosti

32.Украина вошла в ТОП-10 стран по массовому вымиранию населения. [Електронний ресурс]. – – Режим доступу:   https://informator.news/ukrayna-voshla-v-top-10-stran-po-massovomu-v-myranyiu-naselenyia/

33.Это неизбежно: Гройсман выступил с важным заявлением относительно цены на газ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   https://antikor.com.ua/articles/257039-eto_neizbehno_grojsman_vystupil_s_vahnym_zajavleniem_otnositeljno_tseny_na_gaz

 34.Польща оголосила про важливі зміни для українських мігрантів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eizvestia.com/uk/news_politics-ukr/full/283-polshha-ogolosila-pro-vazhlivi-zmini-dlya-ukrainskix-migrantiv

35.Німеччина відкриє ринок праці для українських заробітчан

https://bbccn.co/ nimechchina-vidkriye-rinok-pratsi-dlya-ukrayinskih-zarobitchan/

  1. Hamilton C. Was-disaster-for-America. [Electronic source ]. – Access mode: https://econimica.blogspot.ru/2018/04/q1-2018-.html

37.WilliamsJ. Shadow Government Statistics
Analysis Behind and Beyond Government Economic Reporting. [Electronic source ]. – Access mode:  // http://www.shadowstats.com/article/no-438-public-comment-on-inflation-measurement

38.Інвестиції країни-агресора: в який бізнес Росія вкладала гроші в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/28354151.html

39.Російський бізнес в Україні: на правах господаря. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.epravda.com.ua/publications/2009/08/25/204814/

 40.Чому зростає товарообіг з РФ? http://tyzhden.ua/World/219047

41.Украинские фирмы помогали оккупантам строить Крымский мост – постпред Порошенко
https://www.unian.net/politics/10133540-ukrainskie-firmy-pomogali-okkupantam-stroit-krymskiy-most-postpred-poroshenko.html

  1. Санкцій проти українських олігархів у США домагається колишній голова «Світового конгресу українців» // https://www.radiosvoboda.org/a/29153753.html

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.


Комментирование закрыто.