Саміт чотирьох: навіщо потрібна зустріч Франції, Німеччини, Туреччини та Росії?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

27 жовтня лідери чотирьох країн – Німеччини, Франції, Туреччини та Росії – зберуться разом на спеціальний і перший подібний саміт у Анкарі. На тлі гучного вбивства саудівського журналіста у Стамбулі та політичної суперечки між США та РФ навколо Договору про ліквідацію РСМД 1987 року мало хто помітив невелику замітку у стрічках інформаційних агентств про чотиристоронній саміт у Туреччині, присвяченій ситуації у Сирії.

Новина про проведення заходу не є чимось несподіваним. Переговори щодо його проведення велися ще з кінця серпня. Їх активно просували Росія і Туреччина. Президент РФ Володимир Путін першим запропонував своєму колезі Реджепу Таїпу Ердогану провести саміт у Стамбулі. Вони обговорили цю ідею «на полях» саміту лідерів країн-членів БРІКС у Йоханесбурзі в липні.

Спершу, саміт хотіли провести у вересні, однак поява нових подробиць отруєння російського розвідника Сергія Скрипаля у Британії і зростання напруження довкола провінції Ідліб у Сирії змусили сторони відкласти цю ідею. До неї повернулися 14 вересня, коли в Стамбулі пройшла мало помічена ЗМІ зустріч спеціальних емісарів чотирьох країн: радника президента Франції з питань зовнішньої політики Філіпа Етьєна, радника президента РФ Володимира Путіна Сергія Ушакова та Яна Хекера, радника канцлера ФРН з питань зовнішніх відносин. Їх усіх приймав старший радник президента Туреччини Ібрагім Калин. На тій зустрічі сторони узгодили місце та час проведення саміту. Останні деталі були обговорені самим Реджепом Таїпом Ердоганом у ході його візиту до Берліна 28 вересня.

Саміт чотирьох по Сирії буде однією з найважливіших подій за останній рік. Зустріч такого формату – перша за усі 7 років війни. І хоча уваги цій події приділили дуже мало, насправді вона може стати визначною для долі Сирії і регіонального політичного розкладу на Близькому Сході. Власне, я спробую пояснити, навіщо цей саміт кожній зі сторін.

 Ситуація у Сирії за останній рік остаточно зацементувала позиції різних сторін і дозволила нарешті говорити про імовірних переможців і лузерів. Від початку 2015 року сирійська шахівниця змінилася до непізнаваності. Одні гравці пішли зі сцени, а їхнє місце заступили інші. Чимало локальних учасників конфлікту – угруповань, підрозділів, коаліцій – зникли у вирі кривавих боїв та під руїнами страшних бомбардувань. Регіональні гравці вже давно змінили риторику, і мало хто взагалі згадує, що там хто говорив про Сирію 2-3 роки тому.

Після двох військових інтервенцій та окупації частини північних сирійських земель, Туреччина консолідувала свій вплив у північній Сирії, підпорядкувавши собі – прямо чи опосередковано – антиурядові коаліції на цій території. Їхня головна мета – вирішити курдське питання – була реалізована лише частково. Турецькі війська зуміли відтіснити курдські воєнізовані загони від свого кордону, але повністю знищити їхній анклав на півночі та відкинути їх за річку Євфрат їм не вдалося. Головна проблема полягає у спротиві Сполучених Штатів, які тренують, озброюють і фінансують курдів як свою головну противагу сирійським військам, росіянам та іранцям на місцях. Американці розгорнули військову базу в стратегічному місті Манбідж – найбільшому та останньому курдському бастіоні в зоні впливу Туреччини, тим самим перекривши туркам шлях до повної «перемоги» над курдами. Усі намагання Анкари вмовити Штати піти з міста та віддати його на поталу турецькій армії завершилися безрезультатно. Це серйозно погіршило стосунки Анкари та Вашингтона.

Крім окупованих сирійських земель на півночі провінції Алеппо, які прилягають до південних турецьких регіонів, Анкара отримала контроль і над провінцією Ідліб неподалік. Це останній і головний оплот антиурядових сил в усій Сирії. Провінція не контролюється урядом у Дамаску і є штаб-квартирою для усіх угруповань, які вціліли після 7-річної війни в інших регіонах Сирії. Отримавши доступ до Ідліба, Туреччина вирішила взяти його під свій негласний контроль, встановивши прямі контакти з місцевими бойовиками, чимало з яких пов`язані з терористами «Аль-Каїди». Для Анкари важливим стало не лише стримування курдів, але й збереження цілісності антиурядового анклаву в провінції Ідліб, щоб не дати сирійській армії пробити коридор до турецького кордону.

Погіршення відносин між Туреччиною і США з подальшою кульмінацією у вигляді взаємних санкцій зблизило Анкару та Москву. А погіршення фінансової ситуації у Туреччині після обвалу ліри та підвищення Штатами імпортних мит на сталь і алюміній змусило Ердогана шукати шляхи вийти з політичної ізоляції і компенсувати втрати на американському фланзі проривами на інших зовнішньополітичних фронтах. Так Туреччина почала зближатися з Катаром і Європою. З останньою в Ердогана протягом останнього року були жахливі стосунки. Постійні дипломатичні скандали, провал переговорів про євроінтеграцію, агресивна зовнішня політика Анкари – все це підсилювало анти-західну риторику турецької влади. Вибори президента Туреччини, які пройшли у червні, були піддані нищівній критиці у Євросоюзі. Втім, обидві сторони зберігали двері для торгівлі відкритими, і коли Ердогану стало зовсім погано, він вирішив у них постукатися.

Для Туреччини нормалізація стосунків з Європою, передусім з Францією і ФРН, є головною ціллю для успішного протистояння зі США, з якими у ЄС також не дуже добрі склалися стосунки. Криза трансатлантичного альянсу через торгові суперечки та розкол по лінії НАТО штовхають ЄС подалі від Вашингтона, змушуючи діяти самостійно, а деякі країни взагалі потраплять в обійми Китаю і РФ. Президент Ердоган використовує свою риторику замирення з Європою, щоб вибудувати спільний антиамериканський фронт у Сирії і відкрити деякі напрямки співпраці, щоб не опинитися у цілковитій ізоляції від Заходу.

У відносинах з Росією офіційна Анкара має вирішити одне питання: як зберегти їхній альянс з Москвою у Сирії? Річ у тім, що на початку вересня сирійська армія Башара Асада була майже готова вдарити по провінції Ідліб і зачистити цей останній бастіон антиурядових сил, тим самим проголосивши повну перемогу у війні. Росія та Іран всіляко підтримували позицію Асада, але для Туреччини така наступальна операція була небезпечною для їхніх інтересів. Якби сирійські війська прорвалися до кордону, всі здобутки Анкари внаслідок двох військових інтервенцій звели б нанівець. Втрата Ідліба – це втрата окупованих Туреччиною північних територій і послаблення їхньої військової переваги. Цього Ердоган не міг допустити. Відтак, погрозами ввести турецьку армію та протидіяти сирійським військам силовим шляхом, Туреччина змусила Росію підписати договір про перемир`я у провінції Ідліб, який дозволив уникнути наступу на цей регіон.

Однак домовленості, які були укладені 18 вересня у Сочі, змусили турків підписатися під зобов`язанням вплинути на антиурядові сирійські угруповання у провінції Ідліб, щоб вони, згідно з угодою, відвели від лінії розмежування з сирійською армією важку зброю, а також покинули «буферну зону», яку сторони формують навколо провінції Ідліб шириною у 15-25 км. Проблема була у тому, що, Туреччина ніколи не контролювала повністю усі угруповання бойовиків в Ідлібі, лише ту частину, яка була сформована та підтримується прямо турецькою розвідкою. Основна антиурядова коаліція «Тахрір Аш-Шям», яка керує Ідлібом, не підпорядковується Анкарі. Вона прямо пов`язана з «Аль-Каїдою» і відмовляється від усіх переговорів. Але Ердоган переконав Путіна у тому, що він в змозі владнати з ними ситуацію.

Коли підійшов час «Ікс», терористи «Тахрір Аш-Шям» не просто не вивели важку зброю, але й відмовилися покидати «буферну зону», натомість здійснивши кілька нападів на позиції сирійських військ 10, 11 та 24 жовтня, в основному на західних околицях міста Алеппо. Це поставило Туреччину в незручне становище та вибило з рук їхній головний козир – блеф про те, що вони контролюють ситуацію. А сирійська армія скористалася нездатністю Анкари вплинути на бойовиків, щоб знову почати підготовку до широкомасштабного наступу на провінцію. Це змушує Туреччину шукати інші шляхи стримати росіян, іранців та сирійців.

Тому, якщо підсумувати, саміт 27 жовтня потрібен Туреччині для реалізації наступних завдань:

  1. Прорвати політичну ізоляцію на Заході;
  2. Зробити Німеччину та Францію своїми партнерами по Сирії;
  3. Втягнути Париж і Берлін у нещодавні домовленості з росіянами про перемир`я у провінції Ідліб, щоб його складніше було порушити;
  4. Змусити Німеччину та Францію підтримати позицію Туреччини щодо сирійських курдів на противагу США;
  5. Виробити новий комплексний договір про перемир`я у провінції Ідліб у Сирії, базований на Сочинських домовленостях 18 вересня про буферну зону, відведення сторін і нейтралізацію терористичних елементів;
  6. Отримати згоду Берліна і Парижа підтримати імовірну обмежену військову операцію Туреччини та РФ проти найбільш радикальних ісламських екстремістських угруповань у провінції Ідліб;
  7. Переконати Німеччину та Францію у тому, що саме Туреччина є головною запорукою стабільності у північній Сирії і гарантією, що «балканський маршрут» для біженців буде закритий. В обмін на це отримати фінансову та політичну підтримку від Європи;
  8. «Продати» німця і французам свою допомогу по біженцях, стабілізації Сирії і стримування войовничих іранців і сирійців в Ідлібі в обмін на підтримку з їхнього боку регіональних енергетичних проектів Туреччини в Середземному морі в межах формування турецько-болгарського газового хабу.

Після укладення сочинських угод 18 вересня, Росія взяла перерву у своїй військовій кампанії у Сирії. Перебуваючи під тиском іранців та сирійців, які прагнуть зачистити провінцію Ідліб і завершити 7-річну епопею з антиурядовим рухом, Москва все-таки вирішила зберегти свій альянс з Туреччиною. У Кремлі чудово усвідомлювали, що вірогідна військова операція у Ідлібі поховає тісну співпрацю росіян і турків щодо Сирії і, ймовірно, штовхнуть Анкару назад до проамериканського табору. Тому РФ пішла на підписання угод 18 вересня про «буферну зону», чудово розуміючи, що Туреччина не виконає своїх зобов`язань, і тоді, можливо, погодиться на бодай обмежену військову операцію у частині провінції Ідліб проти відверто терористичних груп типу коаліції «Тахрір Аш-Шям». Провал виконання домовленостей після 15 жовтня остаточно зміцнив позиції РФ, і нині операція у північній Сирії знову жевріє на горизонті.

Однак окрім збереження союзу з Анкарою, для росіян Сирія значить набагато більше. Це той трамплін, який дозволив РФ відновити свій статус «великої держави», посилити свої позиції на Близькому Сході та вивів Москву на саміт зі США у Хельсінкі, який подавався Кремлем як «перемога». Фактична військова перемога РФ у Сирії дозволила їй налагодити стосунки з сусідніми державами та сформувати численні регіональні мережі, на які РФ опирається, поступово стабілізуючи ситуацію у цій країні. Домовленості з Ізраїлем по Південній Сирії в обхід інтересів США, поступова нормалізація стосунків між Йорданією і Сирією, вихід на політичну арену Лівану, цементування свого альянсу з Іраном, а також нарощування посередницьких позицій у регіоні – все це наслідки військової кампанії РФ у Сирії та їхніх дипломатичних маневрів на цій регіональній шахівниці.

Нині для Росії головний інтерес – перемога в другій фазі сирійського конфлікту. Це повоєнна реконструкція країни та політична стабілізація єдиної Сирії. На цьому напрямку РФ не вистачає лише зовнішньої легітимності, надто – підтримки західних держав. Для цього Росія розгорнула цілу інформаційну кампанію, спрямовану на втягування у процеси реконструкції Сирії європейських країн. Росіяни уміло грають на протиріччях ЄС і США, представляючи себе як альтернативного партнера у галузі безпеки на Близькому Сході. З цих позицій вони пропонують вирішувати проблеми європейців у Середземному морі (стримування біженців з Сирії, локалізація конфлікту, стабілізація регіонів) в обмін на те, що вони допоможуть Кремлю відбудувати Сирію. Їхні зусилля частково увінчалися успіхом. Хоча Сполучені Штати відмовилися вкладати гроші, Франція та Німеччина з літа цього року вперше за весь час війни почали постачати гуманітарну допомогу через офіційний Дамаск.

          Відтак, на цій зустрічі 27 жовтня, Росія робитиме все, щоб:

  1. Долучити ФРН і Францію як основних гравців у ЄС до процесів відбудови Сирії і післявоєнного урегулювання конфлікту;
  2. Отримати підтримку Берліна і Парижа своїм власним форматам переговорів, створених як альтернатива проамериканським західним. Ідеться про Астанинський процес замість Женевського. Або щонайменше легалізація першого у межах останнього;
  3. Вибити Францію і Німеччину з табору союзників США у випадку, якщо Білий Дім знову захоче вдарити ракетами по Сирії;
  4. Вмовити німців і французів підтримати процес роботи конституційної комісії по Сирії на умовах Москви, і через таку підтримку надати комісії міжнародну легітимність;
  5. Домовитися з європейцями про їхню підтримку або принаймні нейтралітет у питанні обмеженої наступальної операції у провінції Ідліб на півночі Сирії;
  6. Ознайомити ФРН, Францію і Туреччину з положеннями попередньої угоди, яку досягли сирійські курди та представники уряду Башара Асада на переговорах в Дамаску 28 липня. Через цю угоду змусити всі три сторони підтримати ідею нормалізації стосунків між курдами та сирійською владою, тим самим вибивши курдів з рук Вашингтона;
  7. Представити саміт як «анти-трампівський захід», щоб вбили ще більший клин у стосунки США та ЄС;
  8. Домовитися з Меркель і Макроном, що саме Росія є домінуючою силою у Сирії, яка гарантує безпеку в регіоні та Східному Середземномор`ї, стримає Іран в обмін на покращення стосунків з ЄС або скасування санкцій по Україні кібератакам.

Для Німеччини та Франції ситуація у Сирії – одна з найбільших проблем з огляду на ситуацію з біженцями. Після 2015 року одним з пріоритетів близькосхідної політики ЄС стала стабілізація регіону та недопущення нової війни, яка б призвела до гуманітарної катастрофи та нової хвилі біженців, яка знесе останні старі ліберальні еліти у Європі. Відповідно, німецькі та французькі еліти почали розвертати свою політику щодо Башара Асада, пом`якшивши свою риторику та відмовившись від передумови відставки президента Сирії. Стабільність та безпека кордонів Сирії стали головною метою європейців, яка вимагає принесення в жертву їхніх принципів моралі та навіть цінностей.

Росія і Туреччина, вирвавшись у фактичні переможці війни в Сирії, стали для Берліна і Парижа основними сторонами, з якими ті змушені спілкуватися, якщо прагнуть зберігати контроль над ситуацією. Сполучені Штати втратили свій вплив, а нинішня політика адміністрації Трампа на Близькому Сході навпаки: провокує великий регіональний конфлікт з Іраном, який абсолютно не вигідний європейцям. Точкою неповернення стала ситуація у листопаді 2017 року, коли Саудівська Аравія та Ізраїль намагалися дестабілізувати ситуацію у Лівані, спровокувавши відставку прем`єр-міністра Саада Харірі. Тоді президент Франції Еммануель Макрон був змушений особисто їхати в Ер-Ріяд переконувати короля Сальмана не провокувати війну з Іраном у Бейруті. Лише це врятувало ситуацію.

Росія експлуатує погіршення трансатлантичних стосунків, щоб показати Європі, що саме Москва є більш надійним і впливовим партнером на Близькому Сході, аніж США. Політика Дональда Трампа щодо палестинців, його грубий тиск на Бейрут, який ледь не розвалює коаліційні переговори, участь у сумнівній війні в Ємені, відсутність чіткої стратегії по Лівії та Єгипту, невизначена поведінка в Іраку – все це підводить Берлін і Париж до невтішного висновку: нинішня політика Дональда Трампа не в інтересах Євросоюзу та еліт, які ним керують. Цим користується Кремль, пропонуючи альтернативу американському впливу в обмін на нормалізацію стосунків з ним.

Окремий фактор, який штовхає європейців на переговори з РФ і Туреччиною по Сирії – це глобальні амбіції Франції. Президент Еммануель Макрон давно бачить себе новим лідером ЄС замість або разом з Німеччиною. Коли розпочалися проблеми у відносинах зі США, Макрон першим сповістив про кінець повоєнного порядку, а також активно протиставляє Париж глобальному впливу Сполучених Штатів у кращих традиціях часів Шарля де Голля. Протягом останнього року Макрон доклав чимало зусиль, щоб посилити політичну вагу Франції на Близькому Сході та у Північній Африці. Французи уклали чимало угод з Лівією, Марокко, Алжиром і Тунісом для стримування біженців. Франція за Макрона вперше втрутилася у конфлікт у Лівії, посунувши своїх конкурентів італійців. У грудні 2017 року в Парижі вперше пройшла міжнародна зустріч учасників конфлікту в Лівії за посередництва особисто президента Еммануеля Макрона. Це дозволило йому стати ключовим гравцем на політичній арені в Лівії, а французькі енергетичні гіганти поступово захоплюють енергетичний ринок у країні. Одна з останніх ознак стрімкого зростання регіональних апетитів Франції – їхній намір опублікувати власний план щодо врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, якщо цього не зроблять США.

Тому, саміт 27 жовтня надзвичайно цікавий Німеччині та Франції, оскільки через нього вони матимуть змогу:

  1. Посилити свій вплив у близькосхідних процесах;
  2. Гарантувати стримування потоків біженців з Сирії;
  3. Стабілізувати ситуацію у Сирії, але при цьому уникнути формальної легітимізації уряду Башара Асада;
  4. Спробувати домовитися про післявоєнний тимчасовий політичний перехідний період, щоб з часом замінити Башара Асада на менш «токсичного» лідера на посаді президента Сирії;
  5. Збільшити тиск на Вашингтон через погрози зближення з РФ і Туреччиною, щоб змусити США припинити провокувати війну з Іраном і повернутися до ядерної угоди 2015 року;
  6. Забезпечити незалежність та інклюзивність роботи конституційної комісії по Сирії, яка має розробити фундамент для післявоєнної політичної реінтеграції держави;
  7. Знайти шлях знищити оплот ісламського екстремізму на півночі Сирії, але уникнувши жертв серед цивільного населення та нової хвилі біженців.

Ці та інші цілі зіткнуться у чудовому місті Стамбул 27 жовтня. Саміт може  стати доленосним для регіону та для стосунків чотирьох країн. Питання лише в тому, для кого саме він стане успішним, та як новий формат переговорів допоможе втримати ситуацію на Близькому Сході та не дозволити спалахнути новій регіональній війні.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.