Нова геополітична реальність: чи можна говорити про китайсько-індійське зближення?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

india-china

Останнім часом регіон Південно-Східної Азії переживає глибокі геополітичні трансформації, пов’язані з ширшими процесами всередині системи світового порядку. Науково-технічний прогрес, посилення гонки технологій між США та КНР, зміна поколінь, криза національних політичних систем і традиційних еліт – все це призводить до зміни балансу сил, встановленого після Другої світової війни. Збільшення політичного впливу Китаю протягом останніх 10 років зумовило активізацію його зовнішньополітичного курсу. У межах свого проекту розбудови глобальної транспортної системи «Новий Шовковий Шлях», китайці намагаються зрушити деякі геополітичні та геоекономічні проекти в регіоні з мертвої точки. Вони активізували свою політику в цілій низці країн, поступово витісняючи Сполучені штати з регіонів, особливо коли до влади у Вашингтоні прийшов Дональд Трамп. Ескалація конфронтації навколо Мальдівських островів, розворот політики Філіппін убік Китаю, поступове поширення впливу Пекіна на сусідні В`єтнам, М`янму, Камбоджу та Лаос, а також ініціювання мирного переговірного процесу між США та КНДР – все це частина загальної стратегії Китаю по захопленню контролю над власним регіоном.

Але окрім розширення свого впливу у своєму «ближньому зарубіжжі», Китай також почав розробляти й інші напрямки, які до того були законсервовані протягом багатьох років. Одним з таких напрямків стала Індія, з якою в китайців лишаються напружені стосунки і територіальні конфлікти. Утім зараз, здається, Пекін намагається розвернути свою політику так, щоб зробити зі свого ворога союзника, адже китайські еліти, вірогідно, усвідомили – в нинішніх умовах і через протистояння зі США Індія набагато цінніша як партнер, а не геополітичний супротивник. Так розпочалася цікава тенденція поступового та обережного зближення Індії та Китаю у регіоні, яка може розповісти нам багато чого цікавого про майбутнє Азії та світу в цілому.

 

Як Китай витискає США з Південно-Східної Азії

Прихід до влади в США президента Дональда Трампа кардинально змінив баланс сил у низці регіонів світу. Не виключенням стала й Південно-Східна Азія – «ближнє зарубіжжя» Китаю. Протягом останніх 2 років Пекін активно зміцнював свої позиції у світі та посилив свій вплив у своєму регіоні, витискаючи звідти Сполучені штати.

Початком послаблення американського впливу у Південно-Східній Азії, на мій погляд, є перший указ Дональда Трампа на посаді президента – про вихід Сполучених штатів із Транс-Тихоокеанського Партнерства (ТТП) у січні 2017 року. Цей міжнародний багатосторонній договір був укладений за часів Барака Обами, але Дональд Трамп послідовно критикував його, вважаючи, що він завдасть шкоди американській економіці та призведе до зростання безробіття. У той же час, Транс-Тихоокеанське Партнерство задумувалося, серед іншого, і як потужний інструмент стримування китайського впливу в Південно-Східній Азії та Океанії. Коли США вийшли з ТТП, весь договір опинився підвішеним у повітрі, адже Штати були ключовим і найпотужнішим учасником угоди. Попри початкову невизначеність та розгубленість таким кроком з боку адміністрації Трампа, 11 країн-учасниць, які лишилися у ТТП, все-таки підписали цей договір у березні 2018 року без Сполучених Штатів.

З того часу Китай послідовно посилює свою вагу у регіоні та нарощує військово-технологічну потужність у критичних для себе зонах. По мірі посилення китайського впливу, одразу кілька держав регіону були змушені підкорегувати свою політику, розвернувши її убік Пекіна. В умовах ерозії американського впливу, країни Південно-Східної Азії воліють домовитися з китайцями, аніж продовжувати конфронтацію без США за своїми плечима. Хоча США все ще домінують у регіоні у військовому вимірі, для багатьох держав цього недостатньо. Крім того, Китай робить ставку на економічне проникнення у регіон, а не лише на військову могутність. Але навіть в останній галузі останнім часом Пекін активно посилює свій флот та авіацію, передусім у районі спірних островів у Південно-Китайському морі, які він де-факто окупував та будує там свої військові об`єкти попри критику з боку міжнародної спільноти та ООН.

uchasniki-32-shhorichnogo-samitu-krayin-chleniv-asean

Учасники 32 щорічного саміту країн-членів АСЕАН

(AFP Photo/Roslan Rahman)

Азійський прагматизм, звісно, взяв верх, коли вплив США почав зменшуватися. Регіональні еліти абсолютно не зацікавлені у тому, щоб воювати з китайцями, а тому охоче йдуть на компроміси. Більше того, у Пекіна є дуже переконливий і привабливий для них «пряник» — їхня глобальна політика «Один Пояс, Один Шлях», у яку вони планують залучити багато країн світу. Участь у такому проекті, хоча й посилює вплив Китаю у цих країнах, але дає їм гроші, дуже великі гроші. А ще інвестиції, нові робочі місця, угоди про ЗВТ, зменшення імпортних мит та розвиток інфраструктури за рахунок самих китайців. Для втягування країн регіону у свій проект, Китай почав посилювати з ними торгівлю, відкриваючи для них свій ринок. Як наслідок – практично кожна країна Південно-Східної Азії в останні роки збільшила товарооборот з КНР у кілька разів. І це зрозуміло – які еліти відмовляться від умовно «легких» грошей і швидкого способу підняти свій рейтинг серед населення, особливо якщо альтернатив особливих немає.

За даними Світового Банку, які наводить видання «New York Times», М`янма, Камбоджа, Лаос, Філіппіни та Бангладеш за останні 5 років наростили частку торгівлі з КНР до 2-10% ВВП, а основним торговим партнером для них замість США став Китай.

Утім з іншого боку, Сполучені штати поки що утримують домінантні позиції у галузі ВПК. За обсягами продажу зброї, Вашингтон має лідерські позиції у регіоні і випереджає Китай практично в усіх країнах, окрім М`янми, Пакистану, Бангладеш, Лаосу та Камбоджі. Ці дані містяться, зокрема, у тій же статті «New York Times», у якій автори посилаються на цифри Стокгольмського Міжнародного Інституту з дослідження миру (SIPRI). Найсильніші позиції США у Південній Кореї, Японії, Австралії, Індії, і навряд чи ця тенденція швидко зміниться.

Проте така ситуація породжує дилему в усіх країнах регіону: як збудувати баланс між китайськими інвестиціями та американським озброєнням? Китай намагається купити регіональні еліти грошима та інвестиціями. Штати будують свою політику (принаймні, зараз) через ВПК і технології. В деякому сенсі, це проблема для Вашингтона, адже така ситуація в принципі не вимагає від країн обирати лише одного з двох глобальних гравців. Чимало з держав регіону зуміли втримати баланс між ними та задовольнятися і американською безпекою, і китайськими грошима. Це стосується насамперед Індонезії, Філіппін, В`єтнаму і Таїланду.

Нині у Південно-Східній Азії внаслідок американської і китайської політики сформувалися два основні блоки країн. Перший – це умовно «про-китайські» держави, вплив КНР у яких зріс у кілька разів протягом останніх років. Це В`єтнам, М`янма, Лаос, Камбоджа, Шрі-Ланка, Малайзія, Непал, Пакистан.

Другий блок – це умовно «проамериканські» країни, які й досі намагаються протидіяти китайському впливу. Цей блок очолює Японія, яка активно розбудовує новий геополітичний альянс проти КНР. Він включає Південну Корею, Тайвань, Австралію та Індію. Процес формування такого союзу навіть породив у США новий геополітичний термін – Індо-Тихоокеанський регіон. Це нове явище в міжнародній аналітиці, під яким якраз мається на увазі союз по лінії США-Індія-Австралія-Японія.

Третій блок – це ті країни, які досі не визначилися, розриваючись між китайськими інвестиціями та проектом «Новий Шовковий Шлях» з одного боку та американськими технологіями та зброєю з іншого. До цих країн можна віднести Філіппіни, Індонезію і Таїланд.

У Філіппінах невизначеність настала після приходу до влади президента-популіста Родріго Дутерте у 2016 році. Він зробив кілька гучних заяв, у яких натякнув на розворот політики Маніли убік Китаю. Філіппіни завжди були стратегічним союзником США у Південно-Східній Азії та у політиці стримування КНР. Крім того, Філіппіни є учасником міжнародного спору навколо островів у Південно-Китайському морі. Але Дутерте, щоб набити собі ціну перед Вашингтоном і диверсифікувати вплив на тлі подальшого посилення протекціонізму у США, почав обережне зближення з Китаєм, взявши у них гроші на різні інфраструктурні проекти. Все це дало Пекіну можливість спробувати перетягнути Манілу у свій табір і вирватися за межі Південно-Китайського моря. Детальніше про політичні маневри президента Родріго Дутерте я писав у цьому матеріалі, тому детально не зупинятимуся.

 

golova-knr-si-tszinpin-i-prezident-filippin-rodrigo-duterte-u-pekini

Голова КНР Сі Цзіньпін і президент Філіппін Родріго Дутерте у Пекіні

Photo: SCMP’s Simon Song

Індонезія і Таїланд так само розмірковують над тим, до кого більше схилятися. Поки що, їхні еліти цілком комфортно себе почувають, балансуючи між США та Китаєм. Але чим більше вони втягуються у цю дилему, тим більше зростає вплив про-китайських сил. Адже основним недоліком американських позицій у регіоні, принаймні на мою думку, є недостатньо розвинені регіональні та локальні комунікації. Китай відчуває себе набагато комфортніше у комунікаціях з місцевими елітами та має набагато більше «своїх людей» серед азійських політиків, аніж США, які завжди діяли на глобальному рівні, на занурюючись у місцеву політику кожної країни. Відповідно, дозволяючи Пекіну посилювати свою економічну вагу, ці держави невільно посилюють і його політичний вплив на місцях.

Індія на розпутті

На тлі глобальних трансформацій і колапсу старого світового порядку, Індія опинилися серед тих держав, які перебувають у пошуках свого місця у новій світовій системі. У часи «холодної війни» Індія вважалася прорадянською країною і мала тісні зв’язки з СРСР і країнами соцтабору. Після 1991 року Сполучені штати почали активно розвивати стосунки з Індією, будучи зацікавленими у доступі на їхній ринок, розміщенні там промислових потужностей і дешевій робочій силі. Але американсько-індійська співпраця обмежувалася ІТ-сектором, медициною і сільським господарством, не виходячи на рівень стратегічного партнерства, оскільки Вашингтон побоювався погіршити через це свої відносини з іншим союзником в Азії – Пакистаном. Ситуація змінилася після погіршення пакистансько-американських стосунків за часів правління у США Барака Обами. Крім того, нова азійська стратегія Вашингтона під назвою «Розворот до Азії» підштовхнула США до зближення з Індією. Саме у 2009-2016 роках відбувається стрімкий розвиток американсько-індійських стосунків. І саме на цей час прийшлося загострення протистояння на китайсько-індійському кордоні.

Однак з приходом до влади Дональда Трампа геополітична обстановка у регіоні змінилася. Оскільки нова адміністрація почала згортати реформи Обами та його зовнішньополітичні ініціативи, включаючи стратегію «Розворот до Азії», і нарощувати протекціонізм, Індія опинилася у геостратегічному лімбі. Хоча співпраця зі США все ще займає чільне місце в індійській політиці та економіці, але турбулентність у міжнародних відносинах і відсутність впевненості у діях адміністрації Трампа, особливо на Близькому Сході, змушують Нью-Делі переглядати свою роль у світі та регіоні.

Це підводить Індію до ідеї нормалізації відносин з сусіднім Китаєм. Останній, власне, і виступив з ініціативою стабілізувати двосторонні стосунки та посилити співпрацю. Для Китаю, який останнім часом лише посилює свою регіональну вагу і так само шукає для себе нову модель існування у новому світовому порядку, Індія стає більш цінною як союзник, а не ворог. А загострення протистояння зі США лише форсує цей процес і все більше переконує Пекін у необхідності пошуку нових союзників і розбудові нових геополітичних регіональних альянсів.

Китайсько-індійські відносини протягом усього періоду «холодної війни» (та ще раніше історично) перебували на межі війни. Все через прикордонний збройний конфлікт після окупації Китаєм Тибету, який Індія вважає своєю територією.

 

navaz-sharif-narendra-modi

Колишній прем’єр-міністр Пакистану Наваз Шаріф і прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді

У нових умовах, в яких опинилися Китай та Індія, конфлікт навколо Тибету вже втратив свою актуальність та й, зрештою, ціна нормалізації стосунків у десятки разів перевищує подальшу консервацію протистояння. А відтак, азійський прагматизм знову взяв верх, і Пекін висловив недвозначну готовність знайти компроміс по Тибету заради спільного блага та тісної співпраці, яка буде вигідною обом сторонам. До того ж, нова геополітична реальність також диктувала Індії необхідність переглянути свою політику. Річ у тім, що протягом останніх кількох років Китай зумів втягнути у свою сферу впливу практично усі країни навколо Індії, таким чином планомірно оточуючи свого суперника з усіх боків, неначе під час стародавньої китайської гри «Го», ціль якої – оточити свого ворога і заблокувати його ходи.

У 2014 році Китай у буквальному сенсі «купив» Шрі-Ланку, коли вклав мільярди доларів у розбудову її морських портів. Стратегія була такою ж, як і всюди – спершу все починалося як спільний проект, але завершувалося взяттям порту під повний контроль китайців. Шрі-Ланка, яка втягувалася у багатомільйонні проекти покращення інфраструктури своїх портів, зрештою не змогла оплатити свої борги перед Пекіном і була змушена віддати їм порт в оренду на 99 років. Фактично, це означає виділення цілого міста з-під власного суверенітету.

По мірі погіршення соціально-економічної ситуації у Пакистані, у нагоді Ісламабаду став Китай, який підхопив одіозного «стратегічного союзника» США та почав вкладати в нього гроші, поставивши пакистанські еліти в залежність від своїх інвестицій, необхідних політикам сьогодні напередодні виборів 25 липня. Звісно, частина пакистанських еліт все ще зав`язана на американській військовій допомозі та технологіях, і навряд чи генералітет піде на повний розворот убік КНР чи Росії, але остання турбулентність у американсько-пакистанських стосунках не залишає Ісламабаду іншого вибору, окрім як шукати альтернативних союзників у регіоні. Перший, що спадає на думку – Китай. На думку Пакистану, Пекін може ненадовго перекрити втрати, яких зазнала країна від погіршення стосунків з Вашингтоном після приходу до влади Дональда Трампа. Сумнівно, що пакистанський генералітет, який фактично керує країною, розраховує на довгострокове стратегічне партнерство з китайцями. Вони радше використовуватимуть таке зближення з геополітичним суперником Штатів як шантаж і погрозу, щоб вибити для себе поступки. Китай для пакистанців має стати холодним душем для Трампа. Питання лише в тому, чи дійсно так воно і буде, чи Трамп і далі відповідатиме на блеф Ісламабада? Зі свого боку, Китай, на мій погляд, усвідомлює цю гру і сам розігрує партію у довгу, розраховуючи, що як мінімум за правління Трампа його стосунки з Пакистаном не покращаться, а тим часом можна і далі вкладати гроші в економіку країни, заповнюючи вакуум американців.

Аналогічна ситуація і з Непалом. Непал багато років тісно співпрацює з Китаєм. Саме завдяки Пекіну в Непалі люди можуть подорожувати у регіоні залізницею. У 2007-2008 роках Китай вклав гроші у розбудову тут залізничної мережі, яка під`єднала Непал до національної залізничної мережі Китаю і з`єднала непальське місто Хаса зі столицею Тибету Лхасою. Азійський прагматизм китайців яскраво проявився у роки громадянської війни в Непалі. Коли США, Велика Британія та Індія відмовилися постачати зброю непальському королівському уряду, який воював проти повстанців-маоїстів, цей вакуум ефективно заповнив Китай, попри те, що маоїсти були ближчими для них ідеологічно. Але у цьому випадку китайці вирішили зробити ставку не на «духовно-ідеологічні скрєпи», а на політичний цинічний прагматизм, розуміючи, що зрештою уряд сильніший, а стабільність у сусідньому Непалі – краща, аніж нестабільне правління «товаришів-комуністів». Політика Пекіна щодо Непалу отримала свою довгоочікувану нагороду у 2016 році, коли обидві країни уклали договір про стратегічне партнерство, за яким Китай отримував ексклюзивний доступ до непальського ринку, право збудувати міжнародний аеропорт у Похарі, укласти угоду про ЗВТ, необмежені права у пошуках і видобутку нафти та газу, розповсюджувати свої сонячні панелі у провінціях Непалу та обмінюватися інформацією про банківські системи та захист інтелектуальної власності.

hasan-rouhani-narendra-modi

Президент Ірану Хасан Роухані та прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді

Фото: Wikimedia

Бангладеш за рівнем товарообороту займає третє місце серед союзників Китаю. Протягом останніх 10 років Пекін збільшив у рази фінансову допомогу Бангладеш для подолання наслідків кризи, а також отримав необмежений доступ на їхній ринок. Зараз у Бангладеш китайці будують першу АЕС, яка вирішить проблему з електроенергією у країні та посилить вплив Пекіна на місцеві еліти. Китай планомірно знижував імпортні мита для товарів з Бангладеш і активно заставляв своїми товарами полиці магазинів у столиці країни. Як наслідок, сьогодні офіційна Дакка багато в чому залежить від Китаю та його інвестицій.

Одним з останніх яскравих ударів по індійському впливу в регіоні стала нещодавня політична криза на Мальдівських островах, в яку втягнулися Китай, США, Саудівська Аравія та Індія. Детально перебіг подій на Мальдівах я описував в іншому матеріалі тут.

У таких умовах, Індія опинилася у новому геоекономічному середовищі, оточена з усіх боків країнами, які ще донедавна були не так залежні від КНР. Відтак, офіційний Нью-Делі, під тиском обставин, взявся розглянути можливість співпраці з Китаєм, хоча й спершу обмеженої.

Китайсько-індійське зближення: нова геополітична реальність

Стрімке проникнення Китаю у регіоні відбувається переважною мірою за рахунок його «Стратегії перлинного ланцюга», яка передбачає взяття під контроль основних стратегічно-важливих для КНР портів, які в Пекіні називають «перлинами». Якщо ж таких немає, то Китай їх будує, вкладаючи власні гроші та вибиваючи дозволи у місцевої влади, а бажано ще й втягуючи в ці проект національний уряд. Військово-морське домінування, економічне проникнення і політичні зв’язки – основні інструменти реалізації китайської стратегії.

Яскравим прикладом того, як можна посилювати свій власний флот і заодно ставити в залежність від нього інші країни проявилася під час модернізації китайських ВМФ. Чимало країн Південно-Східної Азії приймали активну участь у спільних проектах з будівництва військових кораблів, глибоководних портів, підводних човнів. Бангладеш, Мальдіви, Шрі-Ланка, М`янма та Пакистан – всі брали участь у спільних з китайцями проектах будівництва портів на своїх берегах, якими мають користуватися передусім самі китайці. Один Бангладеш за останні 12 років допоміг Китаю збудувати 46 бойових катерів для їхнього флоту. Офіційна Дакка отримала гроші та створила робочі місця, а Китай отримав посилений флот, який використовує для подальшого закріплення свого морського домінування у регіоні та посилення окупації спірних островів у Південно-Китайському морі.

Основним приводом для розбудови тісних взаємозв’язків з іншими країнами регіону Китай називає свій глобальний проект «Новий Шовковий Шлях», особливо його морський маршрут. У цю схему вплітаються два перспективі китайські проекти з будівництва глибоководних портів Гвадар (Пакистан) та Хамбантота (Шрі-Ланка). Останній шрі-ланкійці, набравши величезних боргів у китайців за їхнього ж сприяння, віддали в оренду майже на сотню років. В обох проектах національні уряди беруть активну участь, отримуючи свою «долю» від них та створюючи робочі місця. Практично всі країни, які тісно співпрацюють з Китаєм у межах його проекту «Новий Шовковий Шлях», так чи інакше мають договір про ЗВТ з Пекіном.

donald-tramp-si-tszinpin

Президент США Дональд Трамп і голова КНР Сі Цзіньпін

Reuters/Saul Loeb

У цьому контексті Індія, хоча й складає певну конкуренцію китайському впливу, але протиставити щось могутньому флоту КНР у регіоні не може. Крім того, купа внутрішніх проблем в Індії та підготовка до парламентських виборів наступного року зв’язує руки місцевим елітам. Ситуація навколо Мальдівських островів нещодавно продемонструвала безпорадність Нью-Делі у протистоянні з Китаєм. Пекін активно підтримує про-китайського президента Мальдів Абдаллу Яміна та його переслідування опозиціонерів з числа про-індійських політиків, чимало з яких проживають у вигнанні або в Індії, або на Шрі-Ланці. Все, що зробила Індія, коли на Мальдівах спалахнула політична криза, а Ямін посилив свою вертикаль влади – провела незрозумілі військово-морські навчання та обмежилася погрозою втрутитися. Для китайців Мальдівські острови – це остання з їхніх «перлин» у регіональній стратегії, яка розташована на самому краю виняткової економічної зони Індії. Чи була це обережність, стриманість чи нерішучість – у будь-якому випадку, Індія проявила слабкість щодо свого ключового регіону, і Китай прискорив свої тамтешні проекти, скориставшись тим, що їхній протеже Абдалла Ямін посилив свою владу та ще більше «закрутив гайки». Зокрема, офіційний Пекін почав форсувати свій амбітний проект під назвою «iHavan Project», що передбачає формування китайської економічної зони на території одного з мальдівських атолів. Там планують руками китайців звести нові та високотехнологічні аеропорт, суднобудівний завод, круїзний хаб і порт.

Для Індії такі геополітичні маневри Китаю можуть стати стратегічною загрозою національним інтересам у майбутньому. Для Нью-Делі лишається два варіанти – конфронтація або ж зближення. Для першого варіанту, який домінував серед керівної еліти індійців, необхідні потужні союзники. У часи Барака Обами Індія мала таких союзників у вигляді Великої Британії, Франції та США. Вони допомагали індійцям активно розбудовувати власний флот для протистояння Китаю і захисту свого узбережжя та «ближнього зарубіжжя», наприклад Мальдівських островів. Але сьогодні ситуація інакша. Велика Британія занурена у власні проблеми, пов’язані з виходом зі складу ЄС і сама шукає партнерів для укладення торгових договорів, щоб компенсувати втрати від «брекситу». Сполучені штати перебувають у невизначеній зовнішньополітичній позиції, а політика Дональда Трампа не завжди зрозуміла його союзникам. Франція, хоча й має потенціал, але так само зайнята проблемами реформування ЄС і стримування правих популістів, щоб відволікати ресурси на протистояння Китаю через індійський напрямок.

Попри це, Індія активно намагається протистояти Китаю його ж методами – інвестиціями та торгівлею. На цьому шляху вони мають деякий успіх. Політична стратегія прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді під назвою «Політика східної дії» вже дала свої плоди: Індія посилила свої позиції у країнах регіону та збільшила товарооборот з ними. Особливо це стосується Індонезії, Малайзії, Шрі-Ланки, Бутану та Камбоджі. Сумарний товарооборот між Індією і країнами блоку АСЕАН зріс з 8 млрд. доларів у 2002 році до 76 млрд. доларів у 2017 році, що є доволі великим кроком уперед. Утім, торгівля Китаю і АСЕАН все одно поки що вища за частку Індії.

У 2017 році Китай почав обережно закидати Індії ідею поступової нормалізації двосторонніх стосунків і подолання стратегічних розбіжностей між ними. Чому Пекін пішов на це? Вірогідно, там вирішили, що мудріше та краще буде зробити з Індії відносно стабільного партнера, аніж агресивного кровного ворога, далі заганяючи його в кут. Для Китаю, хоча Індія і є традиційним геополітичним суперником у регіоні, порозуміння з ним – це також варіант принаймні часткового розв`язання проблеми, як мінімум заради того, щоб виграти час і попередити ймовірні перешкоди, які Індія може створити на шляху КНР у реалізації їхнього проекту «Новий Шовковий Шлях». Утім, можливо і те, що Китай всерйоз задумався над довгостроковим замиренням з індійцями.

Обережні та, часом, дещо кумедні «танці» між Індією і Китаєм тривали цілий рік. Час X настав наприкінці квітня 2018 року, коли лідери обох держав провели неформальний саміт у Вухані. Його проведенню передувала ціла низка цікавих подій. По-перше, у 2017 році Індія стала повноправним членом Шанхайської організації співпраці (ШОС) – регіональної організації, в якій фактично домінує Китай. По-друге, у квітні 2018 року перед самітом на зустріч з китайськими делегаціями від Індії у Шанхай їздили міністр закордонних справ Сушма Сварадж і міністр оборони Нірмала Сітхараман. З ними був ще особистий радник прем`єра з питань національної безпеки Аджит Довал. Це перша подібна зустріч між двома країнами за багато років. По-третє, напередодні саміту різко знизилася напруга на китайсько-індійському кордоні у спірному регіоні Доклам, де лише півроку тому китайські та індійські війська стояли один навпроти одного, готові до війни. Інцидент у Докламі швидко пішов на спад, щойно Китай та Індія почали підготовку до неформальної зустрічі Сі Цзіньпіна та Нарендри Моді.

Зустріч лідерів двох найбільш населених країн планети звернув на себе набагато менше уваги ЗМІ, особливо українських, на тлі не менш важливої історичної зустрічі лідерів Північної та Південної Кореї на 58 паралелі. Але на відміну від зустрічі у Пханмунчжомі, Уханський саміт завершився так само тихо і спокійно, як і почався: без комюніке, прес-конференцій, виступів, коментарів і оркестрів. Зрештою, це був неформальний саміт, що підкреслювали обидві сторони. Сі Цзіньпін і Нарендра Моді разом завітали до музею в Ухані, здійснили пасивну подорож річкою на човнах і обговорили основні питання порядку денного у затишній атмосфері в тіні літньої резиденції колишнього голови КНР Мао Цзедуна. Ніхто поки що не знає до кінця, про що домовилися чи не домовилися лідери Індії та Китаю. Власне, сам саміт і не позиціонувався як щось проривне у відносинах обох держав. Але був важливий і серйозний крок на шляху до певного порозуміння між Нью-Делі та Пекіном. Обидві країни потребують цього, навіть в обмеженому вигляді. Індії необхідно розвивати свої зв’язки з регіоном навіть шляхом непопулярних поступок, особливо на тлі зламу світового порядку. Китай, опинившись втягнутим у торгове протистояння зі США, має прискорити реалізацію свого проекту «Один Пояс, Один Шлях» і нейтралізувати потенційного ворога уздовж свого 3500-кілометрового південного кордону.

Результатами неформального саміту, принаймні з того, що відомо публічно, стали домовленості про посилення індійсько-китайської співпраці у питаннях тероризму, боротьби з екстремізмом, обміну технологіями, клімату та посилення торгівлі. Цікавим була новина про те, що Індія і Китай домовилися про спільний проект в Афганістані. Який саме – не повідомляли, але обидві країни створили спеціальні комісії, які мають сформувати подальшу платформу для економічної співпраці по Афганістану. Це прямий удар по китайсько-пакистанським відносинам, адже Ісламабад чутливо реагує на будь-які спроби Індії проникнути в Афганістан. Тепер вони хочуть це зробити разом із Китаєм.

Звісно, саміт в Ухані не став чимось надзвичайним, але формат переговорів став частиною моделі поведінки обох країн одна до одної. У 2019 році має пройти аналогічний саміт у Нью-Делі, на який Нарендра Моді вже запросив Сі Цзіньпіна. Цілком вірогідно, що через подібні саміти та менші за рівнем робочі зустрічі обидві держави будуть поступово обговорювати основні питання, які складають проблему в їхніх двосторонніх стосунках. Серед них наступні:

  1. Тибетська політика Китаю (це питання вже обговорювали, а з кінця 2017 року спостерігається поступове зменшення підтримки Індії тибетському Далай-ламі на користь КНР);
  2. Прикордонні територіальні суперечки (поки що не вирішені, але градус напруження на спірному плато Доклам значно впав у 2018 році);
  3. Співпраця з питань тероризму (Китай кілька років блокує внесення до списку терористів на рівні ООН Масуда Азхара, якого Індія вважає своїм «терористом №1». Він пакистанець, а Китай підтримує Пакистан, тому на його прохання не дає Індії внести Азхара до «чорного списку»);
  4. Незаконне будівництво китайцями шахт на спірних ділянках індійсько-китайського кордону (питання обговорене, лунають різні пропозиції з боку Пекіна долучити Індію до видобування цінних ресурсів на кордоні, давши їй певну «частку» від бізнесу);
  5. Проблема «Китайсько-Пакистанського Економічного Коридору» як частини «Нового Шовкового Шляху» КНР (цей коридор проходить через спірний штат Кашмір, за який Пакистан та Індія воюють вже 70 років);
  6. Проблема китайської «Стратегії перлинного ланцюга», яка загрожує Індії.

Всі ці проблеми й досі складають основний пласт перешкод, які стоять на шляху китайсько-індійського зближення. Якщо їх вирішити, Китай та Індія мають реальний шанс утворити довгостроковий і стабільний союз у регіоні. Утім деякі з цих питань потребуватимуть неабияких поступок від обох сторін, надзвичайної дипломатичної та політичної гнучкості та непопулярних для власного населення рішень. Крім того, кожна країна намагатиметься виторгувати для себе кращі умови при «врегулюванні» цих проблем. Тому говорити про повне «перезавантаження» відносин між Китаєм та Індією, на мою думку, зарано – надто багато «але» у їхній комунікації та взаємодії між собою.

Однак з іншого боку скидати цей тренд з рахунків абсолютно не варто. На моє переконання, Китай та Індія мають достатньо й точок дотику, які зможуть якщо не зробити з них якихось великих друзів (навряд чи), то щонайменше стабільних партнерів. Зближення Китаю з Європою і країнами Азії підштовхує Індію до порозуміння з Пекіном. Крім того, сама Індія отримує великі кошти від нещодавно створеного Китаєм Азійського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ). Як не парадоксально, попри напруження з приводу вищезазначених питань, Індія є країною-співзасновницею цього банку та другою державою у ньому за кількістю голосів у раді. Коли Китай створював цей банк, він демонстративно представляв його як протиставлення американсько-японським фінансовим інститутам – Азійському банку розвитку та Світовому банку. Так само ймовірного, на мій погляд, видається можливість участі Індії у китайському проекті «Новий Шовковий Шлях». Обидві країни хочуть цього, втім у них різні уявлення щодо ролі один одного. Китайці прагнуть втягнути туди Індію на своїх умовах, відкривши для себе їхній ринок. Індійці хочуть зайти в проект добровільно на власних умовах і на базі певних рівноправних домовленостей з Пекіном, а бажано – з якимось правом вето на ключові інфраструктурні рішення у межах частини проекту, щоб мати важіль впливу на нього.

Китайсько-індійське зближення – дійсно нова тенденція, яка стала реакцією китайців на зміни глобального геополітичного середовища, які диктують їм необхідність форсувати свій проект «Нового Шовкового Шляху». Немає сумнівів, що цей тренд наштовхнеться на такий само новий геополітичний проект США «Індо-Тихоокеанського союзу», який намагаються просувати Південна Корея, Австралія і Японія. Тому відповідаючи на питання, закладене у заголовку: так, про китайсько-індійське зближення говорити цілком можна. А от чи матиме воно стратегічне продовження – залежить від того, хто переможе у геополітичному та геоекономічному двобої у найближчі роки.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.