Чим викликаний Brexit і що це означає для України?

Віктор Буток, для "Хвилі"

Brexit Брексит

Спробую відповісти на ці питання з дещо незвичного ракурсу. Але для цього маю «пройти» дещо ширшим колом. На мою думку, проголошення Великобританією про вихід з ЄС має глибше коріння і є набагато більш системним питанням і набагато цікавішим, аніж ті головні чинники, які фігурували в публічному дискурсі.

Спочатку про публічний дискурс. Найактуальнішим було незадоволення масовим напливом мігрантів. Чому найактуальнішим? Тому, що воно було «найбільш свіженьким» і резонувало в свідомості поверх інших проблем. Цей чинник культивувався через створення ореолу страху, який пов’язаний із проникненням невідомих культур і нібито, на цьому тлі, зростанням злочинності. Чи існувало підґрунтя для таких страхів? Навряд чи для цього існувала відповідь, але вони були «аргументом», який культивували британські ультра націоналістичні політики для «підтвердження» своїх переконань.

Крім проблеми мігрантів, другим чинником, який був використаний в якості аргументу за вихід з ЄС, було незадоволення принципом вільного руху людей в межах ЄС, що нібито призводило до того, що самі англійці почали масово позбавлятись робочих місць.

Третім чинником була вже суто економічна проблема, пов’язана із необхідністю «годувати дармоїдів», тобто сам ЄС та менш розвинені країни, які не бажають забезпечувати ефективність власної економіки і, тим самим, стоять з простягнутою рукою перед ЄС з вимогою надати допомогу на структурні реформи або забезпечення економічного вирівнювання.

В якості четвертого, вже політичного, тобто, найбільш складного чинника, свою роль відіграли неефективність роботи самих інститутів ЄС та їх надмірна бюрократизація. Саме аргумент, що в рамках ЄС приймаються неефективні рішення, які негативно впливають на економіку і добробут у Великобританії, був чи не головним, але для певної аудиторії – політиків і бізнесу, тобто тих, які звикли приймати власні рішення. Додатково, цей аргумент був замішаний на тому, що самі інституції ЄС, діючи неефективно, позбавляють урядові кола Великобританії можливості приймати самостійно будь-які значущі рішення, оскільки значною мірою центр прийняття рішень перемістився у Брюссель.

Я виклав ці чинники за їх складністю для усвідомлення і емоційною напругою для сприйняття. Чи були ці чинники безпосередньо пов’язані між собою (тобто: зростання загроз внаслідок масової міграції; більш напружені умови праці і скорочення робочих місць внаслідок прибуття додаткової дешевої робочої сили з інших країн ЄС; скорочення темпів зростання економіки і проблеми із конкурентоспроможністю англійських економічних агентів внаслідок неефективності інститутів ЄС) і чи пов’язані вони всі разом в клубок нерозв’язних проблем в рамках ЄС – ніхто навіть не намагався системно осмислити. Це важко і досить «витратно» для мозку. Тож, коли ці факти подавалися саме так, вони сприймалися «за чисту монету» – «так воно і є». Цікавим є не це, а те, чому ж тоді існує такий людський механізм оцінки ситуації? І чи є це чисто англійською проблемою?

Мені здається, що деяка частина відповіді полягає, в першу чергу, в існуючій практиці мислення і прийняття рішень. Спробую окреслити лише декілька базових чинників.

По-перше, загальна природа мислення людини побудована на економії ментальних зусиль (це добре викладено, зокрема, у Деніеля Канемана і Кейта Становича). Якщо коротко – людині властиві два механізми мислення. Перший вимагає використання більшої енергії і напруги, потребує значної уваги і концентрації, є відносно повільним, вимагає формування нейронних зв’язків для «витворення» нестандартних або незвичних рішень. Цей механізм до того ж викликає дискомфорт у переважної більшості людей, крім тих, які перебувають, за висловом Міхаї Чіксентміхаї, у «стані потоку». Другий механізм не потребує таких зусиль і протікає переважно у «зоні комфорту», оскільки він просувається швидко і рішення формуються здебільшого із знайомих прототипів (далі назвемо їх фреймами). Саме тих індивідуумів, які переважно користуються другим механізмом, К. Станович називав «когнітивними скнарами». Він писав, що людина вважається когнітивною скнарою, оскільки схильна обирати механізми другого типу, які вимагають мінімум витрат на обробку інформації. Проте, К. Станович при цьому констатує, що «в сучасному світі ми все частіше зустрічаємося з рішеннями і завданнями, які потребують більш чіткої роботи мозку… Процеси другого типу переважно видають нам швидкі рішення, що представляють собою перше наближення до оптимальної відповіді. Тим не менш, сучасне життя часто вимагає більш чітких рішень. Сучасні технологічні суспільства, по суті, ВОРОЖІ ДО ЛЮДИНИ, яка покладається лише на автоматичні реакції, які породжені найпростішими процесами». І ще: «В сучасному світі все більше і більше ситуацій, в яких найпростішої обробки інформації недостатньо для досягнення максимального особистого щастя, зокрема, тому, що багато структур ринкових суспільств навмисно створені для використання таких тенденцій. Когнітивна скупість сильно заважає людині в досягненні її власних цілей».

Таку когнітивну скупість К. Станович пов’язує із дефіцитом розумових програм, або із використанням «заражених програм», тобто розумових програм, ментально шкідливих для певної людини. Якщо дефіцит пов’язаний із відсутністю належної освіти, із зараженими програмами справа дещо складніша. Існування таких програм практично не пов’язане із рівнем інтелекту. Проблема переважно пов’язана із відсутністю практичного раціонального досвіду. Тому, за відсутності такого досвіду, людина переважно покладається на «досвід інших», «спеціалістів», авторитетних людей», тобто, в переважній більшості вона користується «фреймами», сформованими кимось іншим. Особливо, якщо цей «хтось інший» сформував навколо себе ефект ореолу. Але, цей «хтось інший» не завжди формує фрейм з точки зору інтересів іншої людини.

Що таке «фрейми» у даному випадку? Самі по собі фрейми – це рамки, завдяки яким людина схильна вирішувати різні завдання, використовуючи більш менш стандартні (відомі раніше) форми. Тут не є важливим, чи такі форми є життєвим досвідом самої людини, чи вона їх «скопіювала» у когось і надалі сприймає їх вже як власні. Але «робота» фрейму є ще складнішою. Фрейми досить добре діють також як форми сприйняття проблем або інформації. Механізм роботи фрейму в оцінці інформації Едвард де Боно назвав «ментальною воронкою», тобто коли у таку воронку попадає незнайома інформація, щоб не перевантажувати мозок, людина чаше всього використовує наступну форму мислення – «це те ж саме, що і…». Цей же ефект Д. Канеман називав «підміною ознак», оскільки людина, зустрічаючись із складною проблемою, на яку не має власної відповіді, будучи когнітивною скнарою, таку проблему підміняє більш простою, але яка має для цього відомий фрейм для її класифікації або прийняття рішення.

Відносно фреймів К. Станович писав, що «той, хто формулює, тобто встановлює фрейм (формулює питання, склад дискурсу тощо) – той може контролювати вашу поведінку в галузі політики і економіки ЗАМІСТЬ ВАС». Тобто, «людські переваги формуються ззовні (тими, хто визначає структуру оточення і ставить питання), а не в середині, самою людиною на підставі її індивідуальних психологічних характеристик і переваг».

Що мається на увазі під «розумовими програмами»? За визначенням Девіда Перкінса, поняття розумових програм об’єднує правила, знання, процедури і стратегії, які людина може витягти із пам’яті для ПОЛЕГШЕННЯ процесу прийняття рішень і вирішення проблем. У свою чергу, К. Станович писав, що або «людина може виявитися нездатною мислити успішно, оскільки не накопичила необхідні для цього розумові програми», або вона використовує такі «знання, які самі по собі є причиною ірраціональної поведінки або мислення», тобто причиною нераціональних або заражених розумових програм.

Яким чином і чому саме так формуються розумові програми? Мені здається, що відповідь переважно криється в певному нашаруванні актуальної життєвої практики і освіти, а саме: практичній загальновживаній передісторії мислення і прийняття рішень цілих народів і окремих персоналій; проблемі освіти, в цілому і формуванні навичок цілісного, або принаймні системного мислення, зокрема; існуючому життєвому досвіді щодо міжлюдських комунікацій тощо. Звісно, на формування розумових програм також впливає інформаційна какофонія різноманітних каналів комунікацій, яка переважно складається із «білого інформаційного шуму», тобто фрагментарної (розірваної за сенсами) неважливої й незначної інформації, яка «доставляється» в надмірному обсязі. Внаслідок такої подачі інформації її споживач із активного її регенератора перетворюється в пасивного споживача. Тут також важливо відзначити, що як говорив Дмитро Дондурей, окрема людина настільки вже «втиснута» в це «культурне поле», що вона майже не має можливості добровільно його полишити. Тобто, неможливість вийти з цього інформаційного поля формує актуальні моделі взаємодії з ним, які пропонує саме інформаційне поле.

Крім проблем освіти і життєвої практики, на формування нераціональних розумових програм також впливає розгубленість перед надмірною складністю модерного світу, який сучасна людина більше не здатна раціонально осмислити і пояснити. Проте, якщо ми уважно поглянемо на цю проблему, ми не зможемо не дійти висновку, що сама проблема складності значною мірою є похідною від існуючої людської практики і форм освіти. Звісно, осмислення складності світу ми не можемо ігнорувати. Але шляхи подолання проблеми можуть полягати зовсім в іншій площині, у виборі іншої системи координат. Зокрема, виключно в практичному аспекті засвоєння іншої системи координат можливо було б використати принципи пермакультури і природної мімікрії, які в більш-менш системному викладі представлені були ще Девідом Холмгреном. Але для цього людині принаймні варто було б відмовитись від присвоєного собі статусу «царя природи» і визнати Землю за живу істоту. (Для розуміння цієї тези пропонував би прочитати Деніела Куїнна «Ізмаїл» або «Мій Ізмаїл».)

Існують й інші варіанти життєвих орієнтирів і поведінки для формування раціональної розумової програми, де проблеми фізичного існування людини тісно переплетені із ментальним осмисленням світу. Але вони походять із зовсім інших життєвих орієнтирів, які, наприклад, буддисти називають «основою», замішаною на тому, що Йонге Мінгьюр Рінпоче називає «природний розум», разом із засвоєним розумінням пустотності й абсолютної реальності, але це вже зовсім інша історія, і якщо б всі люди з часу свого народження перебували в стані «тих, хто пішов так», тобто «просвітлених», написання цього було б абсолютно зайвим. (Пустотність, у даному випадку, за визначенням Йонге Мінгьюра Рінпоче, це не відсутність будь-чого, а навпаки, безмежний потенціал для виявлення, зміни та зникнення будь-чого. Це щось дуже наближене до даоського Дао. Християнська традиція таких практик, на жаль, не має.)

Оскільки нічого із наведеного в попередньому відступі ми не спостерігаємо, варто повернутися до викладу по темі і до формування нераціональних розумових програм. Чому переважна більшість британців так легко сприйняли наведені вище аргументи і майже не сприймали аргументи Девіда Кемерона та інших, які виступали майже алармістами відносно британського майбутнього. Мені здається, що ця переважна більшість британців і мешканців Уельсу саме і продемонстрували всі ознаки когнітивних скнар. Інше рішення – то вже для інших розумових програм. І це не залежало від освіти або інтелекту. Це залежало виключно від відсутності практичного раціонального досвіду саме в схожих питаннях, оскільки неможливо англійців назвати такими, що взагалі не мають раціонального досвіду. Але мені здається, у даному випадку вони виявилися не зовсім спроможними оцінити всю складність проблеми і того питання, на яке вони мали відповісти. Тому мені здається, в даному випадку по ментальному полю туманного Альбіону щосили прокотився згаданий вище ефект підміни ознак. Оскільки перелік існуючих проблем є дійсно значним і всі вони потребують неординарних відповідей, такі відповіді були замінені іншими, більш простими. Ось чому, мені здається, саме згаданий на початку перелік чинників виявився для британців найбільш вірогідним і таким, що на їх думку «відповідає дійсності». Тобто усунення таких чинників має вирішити всі нагальні проблеми країни.

Звісно, крім наведеного вище когнітивного портрету, можливо було далі говорити про використання в агітації праймінгу (тобто ефекту передування, про що трохи нижче стосовно минулої величі Британії) і пов’язаної з ним ілюзії згадування, ефект ореолу певних політичних персон, як то Борис Джонсон (Н. Фараж мені здається настільки штучною персоною, що я не хочу про нього взагалі вести мову) та ще багато яких когнітивних ефектів. Але для цього змушений буду цілу книгу писати.

То ж, що у цьому разі спрацювало при прийнятті рішення на британському референдумі? Звісно, я не маю прямої «соціології», але показовими були декілька інтерв’ю, де люди висловлювали своє ставлення стосовно рішення референдуму. Вони говорили, що Британія була декілька століть досить сильною державою, то ж якщо вона знову стане самостійною, вона поверне собі минулу велич; що Британія мала сильну економіку і це буде запорукою на майбутнє; що громадяни Великобританії мають самостійно вирішувати всі свої проблеми, тощо. Деякі люди були просто розгублені. Тобто, ніхто з них не мав достовірної відповіді, що насправді буде в майбутньому. Тому певна частина громадян, які голосували проти виходу з ЄС, були занепокоєні тим, що «завтра може бути гірше». Але, відповіді на це питання не мали й ті, хто голосував за вихід з ЄС. Вони в абсолютно переважній більшості, по-перше, цілком використали ефект підміни ознак, замінивши відповідь на складне питання симулякром, тобто відповіддю на набагато більш просте питання. І, по-друге, визначення відповіді на складне питання вони цілком переклали на інших, саме на тих, хто їм до цього сформував відповідний фрейм.

Але з чим насправді зіткнулася вся Великобританія? Насправді, я більш ніж переконаний, що відповіді на всі складні питання, які спричинили необхідність проведення такого референдуму, НЕ МАЄ НІХТО. Про що власне і сказав Д. Кемерон, коли проголосив, що за все наступне має відповідати інший склад уряду.

То що ж означають для нас британський референдум і його наслідки? По-перше, я б не хотів, щоб з огляду на попередній зміст склалося враження про якусь ментальну несправність британців. Не дивлячись на всі можливі наслідки референдуму, вони, тим не менш, першими підняли питання про те, що в світі відбувається ЩОСЬ НЕ ТЕ. І це щось потребує відповіді не лише уряду країни, а всього суспільства. Чи можемо ми похвалитися такою постановкою питання? Відповідь очевидна. Щось відбувається у Франції, в США, в Австралії. Ні, ми, українці, звісно маємо досвід декількох революцій і це беззаперечно є значним досягненням, що й оцінив весь світ, мабуть, крім Росії та Німеччини. Але справа не в цьому, а в тому, чи включили ми належні власні «розумові програми» для формування образу України майбутнього? Чи здатні ми визначити, принаймні для себе, контури майбутнього світу, щоб ми могли там ефективно функціонувати довгі роки? Який спектр актуальних питань ми визначаємо для себе, як найбільш важливих для вирішення? І чи є ці питання відкритими для майбутнього світу, чи ми лише намагаємося вирішити проблеми, які є відголосками вчорашніх наших проблем? Які моделі майбутнього суспільства ми визначаємо для себе найбільш вірогідними і вартими розбудови? Мабуть досить таких питань. Британці не відповіли на це питання, але вони себе поставили перед викликом щодо того, що вони неодмінно тепер змушені будуть в найкоротший термін відповісти на найбільш визначальні питання щодо свого майбутнього.

По-друге, щодо питання прийняття рішення. Досвід британського референдуму свідчить, що переважна більшість громадян Великобританії незадоволена тим, які рішення хтось формує для них. Навіть не дивлячись на всю штучність цього заходу, про що сказано вище, факт залишається фактом. Тепер давайте згадаємо про досвід нашого власного «реформування» і склад тих рішень, які визначені для нас як найбільш актуальні. Чи такий склад не нагадує класичний фрейм, народжений далеко не в лавах українського суспільства? Чи є цей фрейм абсолютно корисним для українського суспільства? Хто ладен поставити так питання? Чи він є оптимальним? За моїм спостереженням, ми ведемо запеклі бої, але виключно в «лавах такого фрейму» заданого виключно кимось іншим. Можливо більш ефективні рішення перебувають дещо в іншій площині?

Ось тут слід сказати про третій, і, мабуть, поки що останній висновок з британського референдуму. Перелік питань, згаданих у попередніх двох відступах і нагальна суспільна практика свідчать лише про те, що форму і способи прийняття рішень, важливих для суспільства, цілком можливо описати через всі ті когнітивні «вивихи», які описані вище. Ми не маємо ефективних моделей прийняття рішень. Тому прийняття всіх таких рішень урочисто перекладено на Уряд і Парламент, або перелік таких рішень і їх моделі за нас має приймати хтось інший. Звідси походить і склад симулянтів рішень, оскільки в актуальній практиці країну важко звинуватити в тому, що рішення не приймаються. Але, чи це є належні рішення? Чи вони відповідають образу майбутнього країни і світу? Можливо варто запровадити дещо інші правила прийняття рішень, які будуть спільними для певних суспільних груп або навіть їх об’єднань?




Комментирование закрыто.