Чи потрібна Україні «превентивна поведінка»?

Кухалейшвілі Георгій, політолог-міжнародник магістр політичних наук, для "Хвилі"

Петр Порошенко и Джон Керри

Російська геополітична експансія в Україні, результатом якої стала фактична анексія Криму, ставить питання про нездатність зовнішньої політики нашої держави виконувати охоронну функцію – попереджувати зовнішні загрози. На поточний момент, реальною загрозою для українського суверенітету є втручання російської сторони у внутрішні та зовнішні справи України, неприховані територіальні претензії до Криму та підтримка і провокування сепаратистських тенденцій на Південному Сході України. РФ прагне створити максимальну кількість геополітичних «больових точок», «п’ятих колон» в Україні з метою стримування розвитку альтернативних російському вектору, напрямків зовнішньої політики України. В противному випадку, метою східного сусіда є здійснення децентралізації або де фрагментації території України. Це необхідно для забезпечення безстрокового базування ЧФ РФ в Криму та прив’язки індустріального Південного Сходу до російської економіки з метою укріплення промислового потенціалу напередодні створення Євразійського союзу – інтеграційного утворення за участю пострадянських держав на чолі з РФ з єдиною економічною, зовнішньою та оборонною політикою.

 

Чи існує гнучка стратегія в зовнішній політиці України?

 

Кримська криза в повній мірі продемонструвала відсутність дієвих механізмів попередження та своєчасної ліквідації зовнішніх загроз для національної безпеки України. Більш того, можна поставити під сумнів адекватність стратегії сучасної зовнішньої політики України тактичним задачам в сфері національної безпеки, від вирішення яких залежить захищеність інтересів індивідуумів, суспільства та держави в цілому. Не секрет, що поява незалежної України в існуючих кордонах, включаючи Крим, її без’ядерний статус, були визначені та гарантовані міжнародно-правовими документами, включаючи Будапештський меморандум та ДНЯО. Також, для зовнішньої політики України в усі часи була характерна певна доля політичного ідеалізму. Свідченням цього є надмірна ставка на регіональні європейські та міжнародні інститути безпеки, як засіб забезпечення нашої безпеки. Своєрідною демонстрацією прихильності України до багатосторонніх методів вирішення загроз до національної або регіональної безпеки є участь вітчизняних військових контингентів в миротворчих операціях під егідою ООН. В той самий час, в обмін на відмову від ядерної зброї як фактору стримування загроз, Україна отримала відмову від одного з учасників Будапештського протоколу, в обличчі російської сторони, поважати її територіальну цілісність. Інші «гаранти» національної безпеки України, включаючи США та ЄС обмежилися лише візовими санкціями по відношенню до ряду російських посадовців. Навіть підписана політична частина угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС має виключно декларативний характер та не має прямого відношення до лібералізації візового режиму, відміни митних тарифів для української продукції. Серед офіційних представників стали лунати заяви про «неготовність» України до вступу в ЄС та НАТО у найближчий перспективі. Крім того, в черговий раз без дієвими опинилися і міжнародні інститути безпеки. Серед постійних членів РБ ООН, включаючи зацікавлену сторону (РФ), не було досягнуто консенсусу з приводу врегулювання Кримської кризи та попередження сепаратизму на Південному Сході. Не відбулося адекватних дій і з боку НАТО та ОБСЕ, які обмежилися лише критикою російської агресії в Криму. Міжнародно-правові гарантії та багатосторонні відносини з інститутами міжнародної безпеки не виявилися ефективними в стримування та нівелюванні російській експансії в Україні.

Питання скоріше в іншому. Чи здатна сучасна зовнішня політики України виконувати функцію забезпечення національної безпеки в критичних випадках? Як наприклад, Кримська криза. І чи можна з долею впевненості казати про існування гнучкої та адекватної національним інтересам України стратегії зовнішньої політики? Приведені вище фактори свідчать про зворотне.

 

Чи були спроби попередити анексію Криму та сепаратистські виступи в Україні?

 

Слід відзначити, що ще задовго до російської агресії в Криму недостатня увага приділялася питанню проведення заходів контррозвідки на території України. Насамперед, певна доля обережності була характерна і для РФ. Треба розуміти, що окупація Криму напевно чітко спланований «план «Б» на випадок відмови України вступити в Митний союз. Яким РФ скористалася. Саме тому, для зондування передумов до сепаратистських настроїв в Криму та на Південному Сході, РФ розгорнула мережу представників розвідки. Про це свідчить нещодавнє затримання правоохоронними органами України представників російських спецслужб, які проводили вербування окремих громадян і навіть представників української армії та спецслужб. Фактично, РФ проводили окупацію Криму на підготовленому грунті.

Суттєвим прорахунком була пасивна реакція України на перші провокації з боку РФ. Мова йде про випадки несанкціонованого залишення російськими військовими міст постійної дислокації в Криму, а також порушення військово-повітряного простору України, ВПС РФ. Фактично РФ перевіряла нашу готовність дати жорстку відповідь на порушення суверенітету України. Після того, як представники української політичної еліти обмежилися заявами про незаконність дій РФ в Криму, не дали наказу звільнити будівлю ВР АРК від озброєних провокаторів і арештувати російських військових, що порушили базові умови базування ЧФ РФ, східний сусід розпочав повномасштабне перекидання військових контингентів до Криму.

Хоча з іншого боку, прецеденти схожих провокацій вже мали місце під час конфлікту навколо о. Тузла. Фактична спроба зміни державного українсько-російського кордону під приводом будівництва піщаної коси для з’єднання острову з материковою Кубанню, була перевіркою здатності України робити територіальні поступки на користь РФ. Однак тодішня політична еліта досить жорстко відреагувала на дії РФ. На о. Тузла була збільшена кількість українських прикордонників, у повітря були підняти винищувачі. Україна на той момент застосувала жорстку силу – безкомпромісна вимога припинити провокації та приведення в повну бойову готовність ЗСУ. Так чи інакше, але на той момент РФ відступила від намірів переглянути державні кордони встановлені після розпаду СРСР.

У випадку з Кримом ситуація була схожа. Але після неспроможності дипломатично переконати РФ зупинити провокації в Криму, Україна не підкріпила ультимативний запит поважати територіальну цілісність демонстрацією військової сили. Рішуча відповідь на претензії РФ до частини національної території, могла би і не призвести до втрати Криму. На наш погляд, на поточний момент РФ не готова до повномасштабного безпосереднього військового конфлікту з Україною. Це обумовлено обмеженістю військового бюджету під впливом економічних збитків внаслідок світової фінансово-економічної кризи та фінансових витрат на Олімпійські ігри в Сочі. Вірогідність успіху російського бліцкригу в Україні також неоднозначна. Кремль не може бути впевненим в тому, що ЗСУ не окажуть активного супротиву російській окупації у випадку перенесення військових дій на континентальну Україну. Оскільки за військовим потенціалом Україна є більш складним супротивником для РФ а ніж Грузія. Це досить помітно, якщо порівнювати їх військові потенціали:

Військовий потенціал Україна Грузія РФ
жива сила 125 482 36 500 1 000 000
танки 2000 255 20 050
БТР/БМП 3700 486 27 474
САУ 300 85 6 830
РСЗО 550 178 3 690
артилерія, міномети 3 000 250 8 445
ППО 36 31 3 986
ПТРО 200 12 600
ВПС 2 800 54 4 394
ВМС 30 ЧФ РФ, прибл. 388
ТРК 90 220
ядерна зброя 1 258

Неготовність РФ до збройного вторгнення для надання військової підтримки південно-східним сепаратистам обумовлена її невтручанням після арешту 70 проросійських активістів, які захопили Харківську ОДА. Проведення антитерористичної операції не було використано РФ як привод до «захисту російськомовного населення».

Не принесло бажаного ефекту і очікування Україною суттєвої допомоги Заходу у врегулюванні Кримської кризи та стримуванні тиску РФ. Пасивна реакція міжнародного співтовариства на анексію Криму та м’які санкції по відношенню до РФ з боку США та ЄС були передбаченими. Про це свідчить схожа реакція Заходу на дії РФ в Грузії в серпні 2008 р. В якомусь ступеню, пасивність міжнародного співтовариства є віддзеркаленням пасивної реакції України на порушення власного суверенітету.

Не можна відкидати версію про те, що збройний супротив України для захисту суверенітету, згідно зі ст. 51 Уставу ООН, міг би трактуватися РФ як привод для відкриття другого фронту на Південному Сході. З іншого боку у випадку демонстрації Україною військової сили в Криму, ефект на позицію ЄС та США міг мати інший характер. Згадаємо Боснійську кризу 1992-1995 рр., коли до втручання держав ЄС та США потоки біженців були спрямовані в напрямку європейських держав. Могли б з’явитися і потоки українських біженців у напрямку ЄС. І як наслідок — дестабілізація демографічної безпеки в Європі. Кримська криза сприймалася би як зустрічна загроза для безпеки ЄС. Можливість повторення сценарію Боснійської кризи могла би вплинути на більш жорсткі санкції з боку міжнародного співтовариства, у тому числі Заходу, починаючи від заморожування російських банківських вкладів, введення ембарго на експорт, до розриву дипломатичних стосунків з РФ. План «Анаконда» спрямований на задушення російської економіки в умовах міжнародної ізоляції був би знову приведений в дію, як у випадку з СРСР.

Хоча достатньо грамотним рішенням була відмова України першою денонсувати Харківські угоди 2011 р. Розрив домовленостей стосовно статусу ЧФ РФ в Криму, означав би відмову від правових гарантій обмеження військового впливу РФ в Криму. Розрив Харківських угод за ініціативою України означав би, де-факто, безстрокового базування ЧФ РФ в Криму.

Очевидно одне. Втрачені можливості попередження окупації Криму та його приєднання до РФ, за результатами псевдо референдуму є сигналом до потрібності пошуку адекватної стратегії зовнішньої політики України, адекватної викликам сьогодення.

 

Якою повинна бути стратегія «превентивної поведінки» в зовнішній політиці України?

 

Зовнішня політика України знаходиться в певній кризі внаслідок невдалої спроби вирішити на власну користь Кримську кризу. Треба підкреслити, що зовнішньополітична діяльність будь-якої держави націлена на забезпечення національних інтересів. На жаль, дану категорію не завжди можна помітити в риториці представників політичної еліти України різних поколінь. В основному мова йдеться про різні вектори та геополітичне місце України. Хоча зовнішня політика повинна керуватися національними інтересами держави, в залежності від яких можуть змінюватися зовнішньополітичні пріоритети. Нашими національними інтересами є територіальна цілісність, міжнародний авторитет, ефективність та прибутковість економіки, соціально-економічна та політична стабільність, згода, безпека сталий розвиток окремих індивідуумів та нашого суспільства як системного елементу української політичної нації.

Закономірність відповідності зовнішньої політики національним інтересам, свідчить про те, що основні засоби першої – дипломатія та військова сила, повинні використовуватися для охоронної функції – забезпечення та захисту інтересів індивідуумів, суспільства та держави. Традиційно, в практиці зовнішньої політики, дипломатія та військова сила доповнюють одна одну в залежності від ступеню загрози до національних інтересів або задач поставлених для їх забезпечення. В даному контексті дипломатія та військова сила можуть виконувати роль м’якої (переконання), жорсткої (тиск) та розумної сили (поєднання перших двох). Сучасний стан кризи міжнародної безпеки, проявом якої стала неспроможність глобальних та регіональних інститутів попереджати кризи та конфлікти і без дієвість міжнародного права, вимагають від зовнішньої політики превентивного характеру. Тобто здатності попереджувати будь-які реальні або потенційні загрози зовнішнього та внутрішнього характеру, які можуть дестабілізувати стан національної безпеки. Характерним прикладом подібної загрози є Кримська криза та її наслідки у вигляді сепаратистських виступів в південно-східних областях. Кримська криза, як «лакмусова паличка» ефективності зовнішньої політики України свідчить про те, що такий життєво важливий інтерес, як територіальна цілісність, був повністю проігнорований. Україна не має чіткої стратегії зовнішньої політики України, яка розрахована на попередження загроз до національних інтересів і яка здатна на реалізацію широкого спектру цілей.

«Превентивність» як здатність до попередження, може виступати ключовим принципом в стратегії зовнішньої політики України.

Стратегія «превентивної поведінки» в зовнішній політиці повинна оптимізувати використання дипломатичних та військових засобів зовнішньої політики. Україні потрібен комплекс заходів для самостійного попередження загроз до національних інтересів з боку інших акторів міжнародних відносин. Насамперед, превентивний характер повинні мати дипломатія та військова сила. Потрібно гармонійно поєднувати м’яку та жорстку силу в зовнішньополітичній діяльності, односторонні та багатосторонні дій в питаннях забезпечення національної безпеки.

В якості прикладу, спробуємо розробити модель альтернативного розвитку подій в Криму у випадку застосування Україною стратегії «превентивної поведінки» для попередження і стримування російської експансії.

 

Модель «превентивної поведінки» України на стадії ініціації Кримської кризи:

 

Після того, коли заклики української влади до РФ припинити провокації в Криму і повернути власні війська на міста постійної дислокації, необхідно було перейти від тактики узгодження агресору до відповідного тиску, підкріпленого міжнародно-правовими нормами. До урядів великих держав, включаючи США, КНР, Бразилії, ПАР, у тому числі РФ, до Єврокомісії та штаб-квартир ключових інститутів регіональної безпеки, включаючи РБ ООН, НАТО, ОБСЄ, РЄ направити ноту з викладенням того, що дії Росії є несумісними з домовленостями стосовно базування ЧФ РФ в Криму. В даній ноті необхідно було підкреслити право України, як суверенної нації, скористатися військовою силою у відповідь на збройну агресії з боку РФ по відношенню до національної території (Крим), яким ми маємо скористатися згідно ст. 51 Уставу ООН, якщо РФ не буде готова відмовитись від підриву територіальної цілісності України. Дана нота водночас поєднує у собі звертання до міжнародного співтовариства більш реалістично сприймати факт збройної агресії по відношенню до суверенної держави та ультиматум по відношенню до РФ. Дана нота продемонструвала би серйозність наших намірів. Для підкріплення її практичного, а не декларативного характеру треба було провести демонстрацію сили. Терміново стягнути частину наземних сил до району Перекопу, привести в повну бойову готовність українські військові сили в Криму. У випадку відмови РФ від будь-яких спроб знайти порозуміння за стільцем переговорів, демонстрація сили повинна була продовжуватися. По-перше, необхідно було оточити захоплену екстремістами будівлю ВР АРК підрозділами правоохоронних органів. По-друге, проводити затримання кожного російського військового без опозновальних знаків. Відсутність опознавальних знаків у військових, дає право відносити їх як найманців, терористів, представників парамілітарних групувань, які згідно Женевській конвенції не мають статусу полонених або комбатантів. По-третє, на територію Криму повинно було почати введення контингентів збройних сил, а виходи з місць дислокації ЧФ РФ блокувати силами ВМС та судами громадянського призначення України, завчасно збільшити кількість прикордонників на російсько-українському кордоні. Демонстрацію сили потрібно було доповнити гнучким інформаційним супроводом, спрямованим продемонструвати Україну як жертву російської агресії та підкреслити вірогідність появи на території сусідньої з ЄС держави військового конфлікту. Реакція міжнародного співтовариства на подібний де-марш з боку України, могла бути більш резонансною по відношенню до РФ. ЄС та США були змушені діяти більш рішучо для стримування РФ. Навіть дії РФ мали бути більш адекватними реакції України. Як було сказано вище РФ не готова до повномасштабних військових дій з Україною, а провокації в Криму, як і під час конфлікту навколо о. Тузла, були лише перевіркою нашої готовності йти на територіальні поступки.

В будь-якому випадку, Україні на стадії ініціації Кримської кризи не вистачало не стільки політичної волі, скільки чітко розробленої стратегії зовнішньої політики на випадок загострення ситуації у відносинах з сусідами, включаючи РФ. В даному випадку, стратегія «превентивної поведінки», може розглядатися як адекватна альтернатива стратегії задоволення агресору, яка вже продемонструвала свою неефективність в умовах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. Підвищення рівня викликів та загроз в умовах сучасної багатополюсної системи міжнародних відносин потребує превентивного реагування. Кримська криза, в даному випадку, характерний приклад.

В той самий час необхідно зазначити, що наведений приклад демонстрації сили в моделі превентивної поведінки є екстреною мірою, у тих випадках, коли загрозу не вдалося попередити в латентній стадії, тобто під час зародження.

 

Саме тому, для більш ефективного попередження потенційних загроз для національних інтересів України, застосовуючи стратегію «превентивної поведінки» в зовнішній політиці, необхідне проведення ряду завчасних заходів:

 

  • Співпраця з «фабриками розуму» – активна співпраця центральних та місцевих органів виконавчої влади з державними та недержавними аналітичними центрами, інформаційно-аналітичними ресурсами та дослідницькими закладами. Метою подібного співробітництва є отримання від останніх прогнозів та глибокого поточного аналізу поведінки сусідніх держав, центрів сили, дії яких можуть вплинути на стан національної безпеки в коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі. Кримська криза стала підтвердженням того, що навіть фантастичні сценарії розвитку відносин з сусідніми державами, можуть стати печальними реаліями для національної безпеки. Не менш важливою є багаторівнева оцінка потенційних ризиків та загроз, які можуть відходити від державних та недержавних акторів міжнародних відносин, для яких Україна є об’єктом інтересів. Відстеження передумов до погіршення двосторонніх відносин, може бути корисним для корегування зовнішньополітичного курсу України та дасть змогу вирішувати спірні питання шляхом дипломатії не доводячи до необхідності застосування сили. Незаангажовані політичною ідеологією приватні аналітичні центри можуть давати альтернативну оцінку стану національної безпеки України та характеру загроз. А на випадок появи останніх, проводити завчасну розробку, моделювання та відпрацювання планів та сценаріїв їх попередження і своєчасної ліквідації. Важливим моментом є підтримка популяризація створення вказаних закладів в Україні.

     

  • Моніторинг ядра та периферії – у випадку виникнення напруженості у відносинах з певною сусідньою державою, або якщо з нею існують невирішені спірні питання будь-якого характеру, необхідно забезпечити створення активної мережі розвідки на її території («переферія»), встановити спостереження за окремими компетентними особами, від рішень яких залежить стан національної безпеки України. Необхідна інтеграція або вербування інформаторів в сферах оборони, зовнішньої політики, ВПК потенційного супротивника або опонента, недержавними акторами, які знаходяться на території даної держави. Паралельно потрібна активізація діяльності контррозвідки на національній території («ядро») з метою ідентифікації та затримання представників спецслужб держав, дії або плани яких спрямовані на підрив суверенітету. Умовою для здійснення повноцінного та ефективного «моніторингу ядра та периферії» є підвищення якості та більш ретельний підбор кадрів для вітчизняних спецслужб.

     

  • Корисна оборона з опорою на власні сили – потрібно розуміти, що Україна, як держава з непростим геостратегічним положенням, не може розраховувати лише на міжнародно-правові гарантії або підтримку з боку інших центрів сили у випадку зовнішніх загроз. У зовнішній політиці протягом 22 незалежності, Україна керувалася принципом забезпечення міжнародної безпеки на багатосторонньому рівні шляхом активної участі в миротворчій діяльності ООН та ініціативах ОБСЄ по забезпеченню європейської безпеки. В той самий час транзитне розташування нашої держави між різними системами регіональної безпеки (НАТО та ОДКБ), економічної та політичної інтеграції (ЄС та Митний союз) і центрами сили (ЄС та РФ), не тільки підкреслює її виключне значення як «держава-воріт», з’єднуючого цвяхом між європейскою, євразійською та ісламською цивілізацією, але й підвищує поріг ризику для національної безпеки. Забезпечення національної безпеки на багатосторонньому рівні необхідно підкріплювати корисною односторонньою обороною, основою якої повинні стати ефективні Збройні сили. Військові підрозділи повинні бути мобільними та здатними швидко змінювати місця дислокації з метою попередження вторгнення супротивника ззовні. Концентрація Збройних сил повинна бути більшою на кордонах з державами, дії та цілі яких несумісні з принципом сталого розвитку та захищеності політичної та соціально-економічної сфери. Ефективність підготовки Збройних сил та їх рівень оснащення повинні виступати демонстрацією сили, фактором стримування потенційних агресорів та супротивників від територіальних претензій по відношенню до України. Для цього необхідно добитися створення професійної армії п’ятого покоління, збільшення військового бюджету, забезпечити популяризацію професії військового як еліти українського суспільства та зробити участь в миротворницьких операціях не привілеєм, а практикою відпрацювання бойових навичок та знань.

     

  • Прагматизм, раціоналізм, багатовекторність – зовнішня політика України повинна базуватися на раціоналізмі і прагматизмі. Мова не йде про ізоляціонізм. Україна повинна не тільки активно взаємодіяти в рамках міжнародних організацій, але й проводити послідовні прагматичні відносини з усіма центрами сили та цікавими з економічної точки зору державами, на двосторонньому рівні. Помилково робити ставку на однобічне сприйняття оточення України та її місце в Черноморсько-Каспійському регіоні, в Східній Європі, рівно як проводити одно векторну зовнішню політику. Принцип партнерства та взаємного інтересу повинні бути домінуючим при виборі стратегічних партнерів незалежно від регіонів та участі в певних інтеграційних об’єднаннях. На приклад, Франція незважаючи на членство в ЄС та НАТО розвиває активні двосторонні економічні відносини з Алжиром, Німеччина – з Туреччиною. Тобто з державами не членами ЄС. Ідеологізація сфери міжнародних відносин, політичний «ідеалізм», історичні образки та принципи «братства» і «дружби» не повинні домінувати в зовнішньополітичній діяльності України.

Можливо, стратегія «превентивної поведінки» зробить зовнішню політику України більш дієвою для адекватного реагування на зовнішні загрози. В будь-якому випадку, питання формування гнучкої стратегії зовнішньої політики прив’язано до необхідності вирішення комплексу проблем та проведення завчасних заходів.


Загрузка...


Комментирование закрыто.