Американська дилема в Сирії: між Анкарою і Афріном

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

Сирия

У своєму попередньому матеріалі я писав про російську дилему в Сирії і проблеми,  з якими стикається Москва у відносинах зі своїми союзниками. Ця ж стаття буде присвячена американській дилемі в Сирії і викликам, які намагається подолати Вашингтон, передусім на курдському напрямку. Але перед тим, як перейти до «Санта-Барбари» у трикутнику турки-американці-курди, проаналізуємо загальний стан американсько-курдського альянсу в Сирії  і причини, які взагалі призвели до його формування.

США-курди: складний союзник, надійний партнер

Сирійські курди завжди займали не останнє місце у зовнішній політиці США по Сирії. Хоча на початку конфлікту Вашингтон не робив ставки на курдів, дуже швидко вони перетворилися на основних і найбільш надійних з-поміж усіх союзників Вашингтона. У 2014 році, коли терористи «Ісламської держави» захопили майже половину території Сирії, Сполучені штати втрутилися у війну та стали на захист сирійських курдів. Останні тоді опинилися на межі розгрому під час облоги міста Кобані. За підтримки США курдські сили самооборони швидко відкинули бойовиків «Ісламської держави» та перейшли у контрнаступ, повернувши собі контроль над своїми землями на північному сході Сирії.

Протягом останніх кількох років саме сирійські курди стали ударною силою США та отримували найбільше озброєння та фінансової допомоги від Вашингтона. США постачали їм як зброю американського та британського зразка (автомати М4, бронетранспортери М1117 та «Guardian»), так і старе радянське та югославське озброєння, придбане за копійки у країнах Східної Європи, насамперед у Болгарії, Білорусі, Чехії, Хорватії, Румунії і ймовірно України. По мірі того, як інші антиурядові угруповання на території Сирії з тих чи інших причин програвали війну сирійській армії і її союзникам, саме курди лишалися бастіоном стабільності. Радикалізація сунітських арабських антиурядових угруповань в Сирії, розгром «Вільної Сирійської Армії» ісламськими екстремістами у 2013 році, криза відносин серед самих нафтових монархій Затоки та погіршення стосунків США з Туреччиною після 2016 року стали основними факторами, які переконали Білий Дім у тому, що найбільш надійними партнерами в Сирії лишаються курди.

zhenshhina-kurdskaya-samooborona

«Образ жінок активно використовується в інформаційно-пропагандистській роботі США для здобуття підтримки серед населення своїй політиці у Сирії»

Для американців сирійські курди мали все, що необхідно: низький рівень радикалізації, відсутність особливо «відморожених» бойовиків з інших угруповань, образ борців з тероризмом і героїв війни з «Ісламською державою», присутність жінок у збройних загонах («красива картинка»), невисокий рівень анти-американізму порівняно з іншими локальними гравцями та вигідна інформаційна вітрина у вигляді нібито «прогресивності» та «демократичності» курдського руху. І справді, з 2014 року Сполучені штати посилили свою підтримку сирійським курдам, а після 2016 року курдські загони стали основними провідниками американської політики в Сирії «на місцях».

Для самих сирійських курдів Сполучені штати були чимось на кшталт «парасольки». Вони розуміли, що якщо прагнуть добитися політичних преференцій для себе та свого народу в тих умовах, в яких опинилися, то мають заручитися підтримкою зовнішніх гравців. Європейці (особливо Франція та Велика Британія) викликали у курдів погані спогади 100-літньої давності, коли їм обіцяли власну державу, а згодом «кинули. Нафтові монархії Затоки, хоча й намагалися встановити зв’язки з курдами, але зазнали невдачі. Частина курдів – переважно прихильники ісламістів – таки вступили в низку про-саудівських і про-катарських антиурядових формувань. Решта не захотіли мати справу з надмірно радикальними ісламістами з Саудівської Аравії та інших країн регіону. До того ж, між арабами-ісламістами та курдами зберігалося напруження через релігійні питання. Варто також зазначити, що сирійські курди ніколи не планували воювати проти центральної влади в Дамаску. А тому перспектива приєднатися до рухів, які своєю головною ціллю декларували падіння режиму та встановлення теократичної держави, їм не подобалася. У курдів була інша мета – вибити для себе автономію, схожу на ту, яку мали в сусідньому Іраку.

Відтак, для сирійських курдів у їхні «темні часи» лишалося два варіанти – Росія або США. На момент 2014 року Росія була зайнята активною фазою конфлікту на сході України та анексією Криму, а втручатися в Сирію поки що не планувала. Тому курди пішли на союз з Вашингтоном. США тоді якраз ініціювали початок військово-повітряної кампанії проти терористів «Ісламської держави».

З того часу американсько-курдський союз зазнав чималих змін. Обставини навколо Сирії та внутрішньополітична та військова ситуації змінилися, а разом із ними і позиції провідних гравців. За активної підтримки США сирійські курди, об`єднані з іншими арабськими антиурядовими угрупованнями в альянс «Сирійські демократичні сили», стали однією з найбільших і найпотужніших військово-політичних сил у Сирії. По-суті, курди стали другою потужною силою у країні після сирійського уряду Башара Асада та його союзників. Складаючи понад 10% населення, сирійські курди нині контролюють практично весь північний схід Сирії – землі у провінціях Аль-Хасака, Ракка та Дейр-аз-Зор, а також мають анклав на півночі провінції Алеппо з центром у місті Манбідж. Ці території курди два роки тому проголосили автономним регіоном «Роджава» і, власне, визначили їх як свою майбутню автономію. Цей план повністю підтримали у США, хоча публічно й досі не визнають курдську автономію.

ypg

«Група курдських бійців «Сил народної самооборони» (YPG) у провінції Ракка»

Американсько-курдська співпраця досягла свого піку у середині минулого року, коли президент Дональд Трамп згорнув усі програми ЦРУ з фінансування та озброєння бойовиків і зробив ставку на програми Пентагону, який і завідував курдським напрямком у Сирії. Тоді ж курди отримали не просто зброю, але й ПЗРК, бронетранспортери та важку техніку. Для курдів зближення з новим американським керівництвом було вигідне з огляду на політичне, дипломатичне та військове виживання. Для Сполучених штатів, які у 2017 році остаточно втратили своїх союзників серед арабських антиурядових формувань, курди стали останніми союзниками в Сирії, через яких Білий Дім міг впливати на ситуацію і «торгуватися» з іншими гравцями. Контроль курдів над частиною Східної Сирії, а надто – над стратегічними нафтогазовими об`єктами у провінції Дейр-аз-Зор, дозволяв США тиснути на інтереси РФ і стримувати іранський вплив.

Однак у «романі» Вашингтона та курдів були й кризові моменти, які й досі є слабкими місцями їхнього союзу. По-перше, сирійські курди зберегли непогані відносини з Росією і центральним урядом Дамаска. Хоча курди й не були фанатами сирійської влади, але протягом 2005-2010 років відносини між ними значно поліпшилися через реформи уряду Башара Асада в освітній сфері та припинення переслідування курдів, як це було у часи батька президента – Хафеза Асада. Крім того, ще на початку війни у 2011 році під тиском громадськості Асад пішов назустріч курдам і визнав їхні історичні права нарівні з іншими сирійцями. Відповідні зміни він навіть вніс у Конституцію у 2012 році. Це дозволило уникнути антагонізму між урядом і курдами, які з того часу не воювали між собою і зберігали тісні зв’язки. Це зумовило доволі м`яку позицію курдів стосовно Дамаска та їхню поступливість у питанні переговорів. Також ці зв’язки, які США кілька разів невдало намагалися розірвати, стали таким собі «віконцем» для РФ у комунікаціях з сирійськими курдами.

По-друге, сирійські курдські загони вкрай слабкі у військовому плані без підтримки з боку США. Наступальна операція арабсько-курдського альянсу «Сирійські демократичні сили» під назвою «Гнів Євфрату» у 2016-2017 роках яскраво продемонструвала, що без підтримки американської авіації та зброї курдам важко воювати. Сполученим штатам навіть довелося перекидати загони спецпризначення для підтримки курдів в особливо складних операціях, наприклад під час боїв за Аль-Шаддаді або Ракку. Залежність сирійських курдів від американської зброї, хоча й вигідна Вашингтону, але робить їх уразливими та чутливими до будь-яких кризових явищ, які так чи інакше можуть призвести до зменшення ролі США у Сирії.

По-третє, сирійські курди не є аж такими фанатами американців. Підозра щодо західних держав у курдів, які у багатьох народів Близького Сходу, все ще зберігається. Сирійські курди, хоча й активно співпрацюють з Вашингтоном, але все ще з обережністю ставляться до ініціатив американців та їхніх заяв про підтримку «курдської справи». Зрештою, такі слова вони вже чули кілька разів протягом усього XX століття, і щоразу цей народ «кидали» після певних домовленостей на міжнародному рівні. Крім того, не секрет, що Сполучені штати не планують лишатися в Сирії надовго, особливо враховуючи передвиборчі обіцянки Дональда Трампа. А тому сирійські курди ретельно стежать за тим, на яких умовах Вашингтон збирається покинути їх і як далі розвиватимуться події. Не останню роль у зростанні підозри між партнерами зіграли стосунки США та Туреччини, особливо протягом останніх місяців.

spetsnaz-ssha-v-sirii

«Американський спецпризначенець разом із бійцем арабсько-курдського альянсу «Сирійські демократичні сили» у провінції Ракка»

По-четверте, проблема існує і з боку самого Вашингтона. Протягом багатьох десятиліть американська політика на Близькому Сході характеризувалася абсолютним нерозумінням локальних або навіть регіональних тенденцій і систем комунікацій. Через це Сполученим штатам хронічно не вистачало достатніх знань про місцеві народи, їхні особливості та взаємовідносини. У часи «холодної війни» США були слабшими за той же СРСР у близькосхідному напрямку та провадили свою політику через військову силу, нафтодолари та перевороти. Після 1991 року мало що змінилося, а вторгнення США в Ірак у 2003 році та кроки, які робила американська адміністрація в Багдаді остаточно засвідчили повну некомпетентність Білого Дому та призвели, зрештою, до формування терористичної мережі «Ісламська держава». Нерозуміння внутрішньополітичних процесів стосувалося і курдського питання. Сполучені штати розглядали курдів лише через призму боротьби з тероризмом і протистояння арабам, яким не хотіли віддавати повний контроль над нафтовими об`єктами. У той же час внутрішні конфлікти всередині курдського руху, соціальні ліфти у тому ж Іракському Курдистані та відносини між курдами та урядами Ірану, Сирії, Туреччини та Іраку були маловивчені та відомі Сполученим штатам. А численні публікації у західній пресі про сирійських та іракських курдів, яких позиціонують як єдиний монолітний народ без держави, який є прихильником демократичних прогресивних ідей, лише підсилюють ілюзії. Кульмінацією цього самообману став референдум про незалежність Іракського Курдистану в 2017 році. Тоді США застерігали Ірак від будь-яких силових дій проти курдів. Попри це, офіційний Багдад у союзі з про-іранськими силами та за підтримки Туреччини силовим шляхом розв`язав це питання, повернувши собі контроль над нафтовим містом Кіркук та іншими «спірними територіями». У Вашингтоні були дезорієнтовані таким поворотом, і вони просто спостерігали за тим, як регіональні держави придушували цю політичну акцію частини курдських еліт в Ербілі. Це вже тоді похитнуло позиції США серед курдського керівництва. А нерозуміння американцями внутрішніх курдських протиріч і протилежних інтересів трьох ключових курдських лідерів – турецького Абдулли Очалана, іракського Масуда Барзані та сирійського Саліха Мусліма – й досі ускладнює комунікацію між Вашингтоном і курдами. У той час, коли США заявляють, що їхня співпраця з курдами зосереджена лише на боротьбі з тероризмом, регіональні гравці розцінюють цю саму співпрацю як частину стратегічного курсу курдів на здобуття власної незалежності в межах проекту «Великий Курдистан», який охоплює Сирію, Ірак, Туреччину та Іран. Саме тому не дивно, що офіційний Тегеран назвав референдум в Іракському Курдистані «західним імперіалістичним проектом» та «новим Ізраїлем», а в Туреччини та Іраку лише посилилися підозри щодо відвертості Вашингтона у їхній курдській політиці. А для того, щоб перетворити співпрацю США з курдами на стратегічну та взаємовигідну, Вашингтону необхідно переформатувати свої відносини з регіональними гравцями, на території яких проживають курдські громади. Власне, саме з цих причин сирійські курди лишаються надійним партнером США, але доволі складним для них союзником.

США-Туреччина: друг мій, ворог мій

         Після невдалої спроби військового перевороту у липні 2016 року в Туреччині, відносини між Анкарою і Вашингтоном значно погіршилися. Туреччина звинуватила в організації перевороту давнього політичного суперника президента Реджепа Таїпа Ердогана – проповідника Фетуллаха Гюлена, який проживає у вигнанні у США. Офіційна Анкара закликала Вашингтон видати їм проповідника та надіслала запит на екстрадицію. Однак Сполучені штати відмовилися це робити, чим викликали кризу в двосторонніх стосунках. Другою точкою біфуркації стали масові чистки у Туреччині, які розпочалися після придушення заколоту. Понад 150 тисяч людей були репресовані за підозрою у зв’язках з «терористичними елементами». Так турецька влада називала опозиційний рух «Хизмет» проповідника Фетуллаха Гюлена. Це викликало негативну реакцію у Європейському Союзі, який засудив масові репресії та переслідування опозиції. Питання порушення прав людини стало проблемним і у турецько-американських стосунках.

         Але найбільшою проблемою у відносинах обох держав стало «курдське питання». Тісний військово-політичний альянс США і курдів непокоїв Анкару, яка після 2016 року активізувала свою боротьбу з курдським партизанським рухом у своїх південно-східних провінціях, передусім проти бойовиків «Робітничої партії Курдистану» (РПК), яку Туреччина вважає терористичною організацією. У США РПК також визнана терористичним рухом і заборонена на території країни. Але делікатність питання полягає у тому, що ядром проамериканського альянсу «Сирійські демократичні сили» у Сирії є загони курдських «Сил народної самооборони» (YPG). Вони справедливо вважаються сирійським бойовим крилом РПК, а відтак визнані терористичною організацією у Туреччині. І у Вашингтоні це чудово усвідомлюють, але, вочевидь, недооцінили проблему.

donald-tramp-redzhep-erdogan

«Хоча кажуть, що президент США Дональд Трамп поважає президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана за його сильну мачо-style політику, але відносини між обома лідерами в останній час погіршилися»

Уперше це питання порушили на турецько-американських переговорах ще у 2014 році, коли Вашингтон почав підтримати курдів у Сирії у боях проти терористів «Ісламської держави». У 2015 році Вашингтон здійснив певний ребрендінг курдських «Сил народної самооборони» (YPG) і сформував коаліцію «Сирійські демократичні сили», до якої увійшли YPG та низка арабських антиурядових угруповань, лояльних США. Для американців цього було начебто достатньо, щоб закрити питання. Але для турків було очевидно, що коаліція СДС не особливо змінила ситуацію, оскільки у ній все одно домінували загони «Сил народної самооборони».

Криза у відносинах між США і Туреччиною загострилася після того, як курдські загони за підтримки американської авіації та спецпризначенців взяли під контроль місто Манбідж на північному сході провінції Алеппо біля кордону з Туреччиною. Для турків це місто було їхньою «червоною лінією», про що неодноразово нагадував американцям Ердоган. Вони воліли б бачити місто краще під контролем терористів «Ісламської держави», з якими Анкара могла домовитися, а не курдів, які були для неї «кровними ворогами». Крім того, Манбідж відкрив курдам шлях далі на захід до свого іншого анклаву – регіону Афрін на північному заході. З`єднання східних і західних курдських земель уздовж турецько-сирійського кордону стало б справжньою геополітичною катастрофою для Анкари та загрозою їхній національній безпеці. Відповідно, вже восени 2016 року Туреччина швидко зібрала до купи слабкі розрізнені ісламістські фракції у північній Сирії, організувала їх у вигляді альянсу «Щит Євфрату» та вторглася на територію провінції Алеппо, відкинувши курдів і заблокувавши їм шлях на захід.

Оскільки Сполучені штати й надалі підтримували сирійських курдів, турецько-американські відносини поступово зводилися нанівець. Туреччина почала відкрито погрожувати Вашингтону, вимагаючи припинити фінансування та озброєння курдів. Натомість США лише посилили цю співпрацю, особливо після приходу до влади Дональда Трампа. У Білому Домі усвідомлювали, що вийти з Сирії прямо зараз не можуть, оскільки тоді вони втратять всі свої позиції на користь РФ та Ірану. Але перед США постала й інша проблема. Після розгрому терористів «Ісламської держави» на сході Сирії зникла основна причина, якою прикривалися США, коли пояснювали свою військову присутність в Сирії, не лише своїм закордонним партнерам, але й вдома своїм виборцям. Але у 2017 році Дональду Трампу необхідно було вирішити: або американці лишаються в Сирії під якимось новим приводом, або йдуть зі сцени. До того ж, на Вашингтон тиснули й на рівні ООН. Річ у тім, що військове втручання Сполучених штатів у конфлікт в Сирії у 2014 році, хоча й виправдовувалося боротьбою з тероризмом, на рівні міжнародного права було й лишається явним порушенням суверенітету Сирії. Це вміло використовують Росія та Іран, війська яких перебувають на території Сирії на основі двосторонніх угод. Вони збільшили тиск на адміністрацію у Вашингтоні з тим, щоб переконати їх покинути Сирію або розпочати довготривалі дебати з приводу законності перебування в країні американських сил.

Відтак, вже влітку 2017 року у Вашингтоні ухвалили рішення зменшити свою присутність в Сирії за винятком північно-східних регіонів, де домінували курдські сили. США зробили з цієї частини Сирії свій головний оплот, через який планували й далі впливати на ситуацію. Придумали й нову причину: мовляв, американські війська мають допомогти курдам знищити рештки бойовиків «ІД» біля кордону з Іраком (з якими почали дуже довго та без ентузіазму воювати) та не допустити реваншу терористів. Після того, як про свою нову стару політику оголосив держсекретар США Рекс Тіллерсон наприкінці 2017 року, це неабияк розлютило Туреччину. Анкара сподівалася, що з ліквідацією «Ісламської держави» на території Сирії США зменшать підтримку курдів і підуть з країни. На практиці ж Вашингтон лишився у Сирії і навіть посилив співпрацю з курдським рухом. Це призвело до повного розвалу стосунків Анкари та Вашингтона, які протягом останніх півроку трималися лише на обмеженій співпраці в межах НАТО.

Кульмінацією турецько-американського протистояння стала заява Держдепартаменту США 17 січня щодо створення 30-тисячного курдського контингенту так званих «прикордонних сил» нібито для гарантування безпеки після знищення «Ісламської держави». Цей план остаточно переконав Анкару в тому, що американці в Сирії не збираються воювати з «ІД», а лишилися для посилення ролі курдів у Сирії. Турки розцінювали цей план як спробу Вашингтона підірвати зусилля Анкари зі стабілізації своїх кордонів та бачили в цьому загрозу для своєї національної безпеки. Після безпрецедентної словесної перепалки між США і Туреччиною і навіть погроз Анкари закрити для американців авіабазу «Інджирлик», турецька армія вже через 3 дні перетнула сирійський кордон.

Російський «хід конем» і турецький бліцкриг

Із початком кризи у відносинах між Туреччиною і США Росія робила усе можливе, щоб ці стосунки дійсно були поганими. Ще у 2016 році, коли погіршилися стосунки між Ердоганом і Бараком Обамою, Москва почала перетягувати Анкару з прозахідного табору до проросійського. Як наслідок, Кремлю вдалося сформувати ситуативний геополітичний альянс «Туреччина-Іран-Росія», в межах якого вирішувалися найважливіші питання з врегулювання ситуації у Сирії. Це нівелювало вплив Вашингтона на ситуацію, і США фактично опинилися за бортом.

redzhep-erdogan-vladimir-putin

«Протягом останніх 1,5 року усі питання, пов’язані з врегулюванням ситуації в Сирії фактично вирішуються у трикутнику «Анкара-Тегеран-Москва»

Прихід до влади в США Дональда Трампа та оголошення ним плану формування курдських «прикордонних сил» значно полегшило завдання Москви і дало росіянам можливість похитнути основи американсько-курдського союзу. У січні 2018 року Туреччина та Росія уклали угоду, за якою Анкара закриває очі на просування сирійських військ у провінції Ідліб, а Кремль дає свою мовчазну згоду на друге вторгнення турецьких військ на півночі у курдський регіон Афрін. Розрахунок Москви був простим: турки почнуть війну проти курдів, а останні обов’язково звернуться за допомогою до свого союзника Вашингтона. Через це США опиняться перед складним вибором: підтримати сирійських курдів і остаточно зруйнувати відносини з Туреччиною або підтримати Туреччину та зруйнувати свій альянс з курдами? За розрахунками Москви, Сполучені штати не ризикуватимуть відносинами з Анкарою як членом НАТО заради курдів, і в цей час Росія зможе перехопити ініціативу та змусити курдські загони укласти угоду з сирійським урядом на умовах росіян. Саме угода між Дамаском і курдами є останньою умовою для остаточного врегулювання ситуації у Сирії. Мир на північному сході – єдина перешкода, яка сьогодні заважає Росії закріпитися у Сирії і оголосити «перемогу» у семирічній війні. Крім того, сирійсько-курдська угода остаточно змусила б США покинути Сирію ні з чим.

Коли турецька армія та її союзники вторглися в Сирію 20 січня, так і сталося. Сполучені штати відмовилися підтримати курдів і навіть заборонили курдським бойовим загонам на сході їхати в Афрін воювати з турками. Це спричинило кризу у відносинах між Вашингтоном і курдським рухом. Частина проамериканського альянсу «Сирійські демократичні сили» відмовилася співпрацювати з американцями та покинула провінції Ракка та Дейр-аз-Зор і вирушила до Афріна. У цей момент ситуацію перехопила сирійська влада та Росія. Офіційний Дамаск, хоча й без санкції Москви, почав надавати пряму підтримку курдським загонам «Сил народної самооборони» (YPG) та дозволив курдам перекидати підкріплення в Афрін через підконтрольний уряду Алеппо. Водночас російські дипломати почали переговори з курдським керівництвом щодо укладання можливої угоди з сирійською владою.

Проте непоступливість Дамаска та самих курдів у питаннях відновлення роботи спецслужб і призову населення курдських земель на військову службу не дали росіянам можливості укласти повноцінну угоду. Їхні плани були реалізовані лише частково. Зокрема, у лютому курди передали сирійській владі контроль над своїми кварталами в місті Алеппо. В обмін на це, сирійський уряд відправив в Афрін невелику колону проурядових «Сил національної оборони». Пізніше курдські «Сили народної самооборони» (YPG) погодилися передати сирійцям стратегічне місто Таль-Ріфаат і авіабазу «Менах» північніше Алеппо в обмін на збільшення кількості проурядових загонів СНО в Афріні. Але поки що далі цих домовленостей мова не дійшла.

siriyski-demokratichni-sili

«Чимало курдських бійців з проамериканського альянсу «Сирійські демократичні сили» покинули провінції Ракка та Дейр-аз-Зор і вирушили на захист анклаву Афрін від турецьких військ попри пряму заборону Вашингтона»

Тим не менше, Росія досягла своєї першочергової мети – похитнула союз між США та курдами. Військова операція Туреччини «Оливкова гілка» не просто погіршила стосунки між Анкарою і Вашингтоном, але й послабила позиції США на північному сході Сирії. Через те, що майже 3 тисячі курдських бійців з альянсу «Сирійські демократичні сили» і навіть частина його арабських загонів (угруповання «Джейш Суввар Ракка») покинули східну Сирію і попрямували до курдського анклаву Афрін та міста Манбідж для оборони його від турків, Сполучені штати були змушені оголосити на початку березня «оперативну паузу» у війні проти терористів «Ісламської держави». Крім того, Росія та Сирія зуміли налагодити контакт з керівництвом «Сирійських демократичних сил» та «Сил народної самооборони», чого раніше не було. Попри те, що Росія не змогла переконати Дамаск та Афрін домовитися між собою до того, як турецька армія захопить регіон, у Москві все ще розраховують на продовження комунікації. Велику ставку Кремль робить на наступ турецьких військ на місто Манбідж східніше Афріна, де стоять американські сили спецпризначення. Ця битва, якщо вона станеться, стане початком кінця американсько-курдського союзу, адже остаточно засвідчить, чи готовий Вашингтон захищати курдів на землі.

Американська дилема в Сирії: що далі?

Нині Сполучені штати опинилися перед складною дилемою: підтримати курдів або піти на поступки Туреччині. Свій перший умовний «дедлайн» вони вже провалили – Туреччина захопила контроль над Афріном, а курди не отримали від Вашингтона підтримки. Другий «дедлайн» для США – це ситуація навколо міста Манбідж. Цей населений пункт розташований на північному сході провінції Алеппо біля кордону з Туреччиною. Президент Реджеп Таїп Ердоган неодноразово заявляв, що його війська мають захоплять Манбідж. У цьому він вбачає логічне завершення військової операції «Оливкова гілка». Якщо США не зроблять нічого й тут, тоді про їхній союз з курдами можна буде забути.

Але цей вибір є частиною ще більшої американської дилеми в Сирії: що власне робити далі? У Вашингтоні розглядають два варіанти: лишитися в Сирії довгостроково для збереження свого впливу або ж піти, уклавши угоду на умовах Росії. Обидва варіанти є програшними для США у короткостроковій перспективі. Перший варіант вимагатиме глибшого втягнення Штатів у конфлікт і залучення додаткових військових і фінансових ресурсів. Крім того, для США це загрожуватиме прямою конфронтацією з турецькими силами, адже якщо американські війська залишаються на курдських територіях, їм доведеться щось робити з турками, аби захистити своїх союзників, інакше весь сенс збереження своїх сил у Сирії буде втрачений. Але навіть якщо Вашингтон домовиться з Анкарою про розділення сфер впливу на північному сході Сирії, це все одно гратиме не на користь американської політики. Туреччина й надалі вирішуватиме всі сирійські питання разом із РФ та Іраном. Турецько-американська угода може також ще більше відштовхнути курдів від союзу з американцями, що зробить їхні позиції у Сирії незручними та позбавленими сенсу. Водночас і воювати з сирійцями та росіянами США не збираються. Жодна зі сторін не зацікавлена у війні між курдами та сирійською армією, адже це лише ще більше дестабілізує ситуацію на Близькому Сході та може призвести до реваншу терористів «Ісламської держави».

Другий варіант розрахований на гру в довгу. Сполучені штати виходять з Сирії після укладання політичної угоди між Дамаском і курдами на умовах Москви і Туреччини. У такий спосіб вони формально дотримуються своїх зобов’язань перед курдами, наприклад вибивають для них автономію, а Дональд Трамп отримує можливість поставити «галочку» навпроти чергової передвиборчої обіцянки – зменшити втручання США у конфлікті в Сирії. Але у стратегічній перспективі відхід США змусить Росію залучити ще більше ресурсів для утримання ситуації в Сирії. Оскільки саме РФ відіграватиме домінантну роль у країні, то й ресурсів Москва витрачатиме вдвічі більше. Крім того, почнеться боротьба між РФ та Іраном за вплив над Сирією, що теж забере частину ресурсів. А на цьому тлі Сполучені штати та їхні союзник у Європі продовжать тиснути на Москву та посилювати міжнародну ізоляцію РФ через запровадження нових санкцій чи то через ситуацію в Україні, чи то за їхню підтримку уряду Асада в Сирії. Іншими словами, за цим планом, щоб перемогти РФ у Сирії Сполучені штати мають піти з країни на певний час.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що обидві варіанти, які розглядають у Вашингтоні, не вигідні Туреччині. Другий варіант щодо виходу США з сирійської війни залишить турків наодинці з сирійсько-курдським альянсом. Якщо сирійська армія та курди укладуть угоду за підтримки РФ, то Туреччина опиниться у небезпечній ситуації. У військовому плані турецька армія (яка представлена у північній Сирії в обмеженій кількості) слабка, особливо їхні союзники з числа місцевих бойовиків. До того ж, останні вороже сприймають будь-які домовленості з сирійською владою, а тому складають загрозу Дамаску. Ситуація може вийти з-під контролю, якщо урядові війська перейдуть у наступ на підконтрольні туркам території. Тоді Анкара буде змушена або відступити і «злити» своїх союзників, або направити в Сирію ще більше військ. Війна між Туреччиною і Сирією, яка фактично триває з 2011 року, набуде форм прямого збройного протистояння. Це погано як для Сирії, так і для Туреччини.

У будь-якому випадку, нинішня американська політика Дональда Трампа у Сирії – це насправді стара політика Барака Обами, але вже без терористів «Ісламської держави». По-суті. Вашингтон через свій альянс з курдами сам себе загнав у глухий кут, з якого тепер шукає вихід. Це призвело до того, що Сполучені штати опинилися на роздоріжжі між Анкарою і Афріном, а регіональні держави та Росія переграють їх дипломатично та політично. У найближчий час американці мають зробити свій складний вибір, не лише між курдами та турками, але й більш широкий: лишитися в Сирії і воювати далі або ж піти з Сирії, визнавши свою поразку перед Москвою і Дамаском. Піти з Сирії вони не можуть, інакше Туреччина атакує курдів і війна триватиме, що створить загрозу для відродження терористів «Ісламської держави». Залишатися США також не можуть, адже зростає ризик прямої конфронтації з турками, а Росія, Сирія та Іран продовжують оточувати курдські території військовими базами, укріплюючи свій ситуативний союз з Анкарою. Відповідно, як це не парадоксально, але єдиною точкою дотику для усіх сторін наразі є певна сирійсько-курдська домовленість, яка міститиме гарантії для Туреччини, а Росію зробить гарантом цього незручного для усіх компромісу. А Сполученим штатам залишиться найбільш неприємна частина – переконати своїх союзників-курдів прийняти угоду, проти якої вони самі послідовно виступали.

Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube


Комментирование закрыто.