Як віддати валютні кредити без реструктуризації боргів

Михайло Головко, народний депутат України, для «Хвилі»

гривна_доллар

Погодившись на співпрацю з МВФ та перебуваючи в захваті від перспектив отримання чергової порції кредитних ресурсів, Уряд та Президент самовідсторонилася від вирішення питання про реструктуризацію валютних кредитів. Гірше того, в Меморандумі з МВФ присутнє зобов’язання Президента України застосувати право вето у випадку ухвалення парламентом подібного закону. Хоча виходів з ситуації, в якій опинилися десятки, а то й сотні тисяч громадян України – достатньо. Якщо дійсно бажати виріши питання із проблемними кредитами та зрівняти у правах щодо взаємної відповідальності банки та позичальників. В першу чергу, приватних позичальників.

Є щонайменше три варіанти вирішення проблеми з проблемними кредитами, що банки надавали, а позичальники понабирали у валюті. Перше рішення є суто політичним, а два інших — суто економічними.
Політичне рішення базується на розподілу відповідальності між всіма сторонами процесу валютного позичання. Наразі це:

Позичальники

НБУ – тому що його обов’язок згідно ст. 99 Конституції та Закону України «Про Національний банк України» забезпечувати стабільність національної грошової одиниці. Споживче валютне кредитування на внутрішньому ринку знижує стабільність гривні за рахунок фактичного введення паралельного обігу всередині країни декількох валют, емітентами яких виступають іноземні держави або приватні компанії (наприклад, ФРС США – приватна компанія, тому долари – не є продуктом центробанку США).

Уряд – тому що саме він має дбати про вітчизняного виробника та займати чітку позицію щодо надання всіх можливих переваг та преференцій саме йому, зокрема й стимулюючи попит на вітчизняні товари за рахунок акцизів та митних зборів з імпорту. В умовах, коли вітчизняне виробництво не є конкурентом іноземним майже по всіх позиціях, окрім продовольства, Уряд мав би тиснути на НБУ з метою заборонити споживче кредитування в валюті, через те, що в такій спосіб вітчизняні споживачі сприяли відтоку валюти за кордон, тим самим погіршуючи стан сальдо зовнішньоторговельного балансу та створювали додатковий попит на валюту, що призводило до постійного здороження імпортованих товарів (вище попит — вища ціна) та розгойдування інфляції. Да, ще й до спаду власного виробництва.

Банки – тому що на відміну від пересічних громадян володіють можливостями та кадрами, які дозволяють прогнозувати як коливання курсів так й впливати на цей процес. Відповідно можуть заробляти на різниці курсів, що й роблять, сприяючи девальвації. Окрім того, встановлюючи ставки по кредитах в рази більші від офіційного показника інфляції — грають на розгойдування гіперінфляційного тренду.

Позичальники – тому що саме вони відповідальні за рішення отримати кредит в валюті, яку не заробляють та в якій не отримують доходи. Але тут є маленьке (або велике, як сприймати) «но». Пересічні громадяни України фінансово неосвячені. І як будь-які погано освічені люди швидко піддаються маніпуляціям із свідомістю, зокрема через рекламу та РR-заходи. То їх було дуже просто ошукати. Бо банки знали про ризики валютного кредитування, але як вправні шахраї не попереджували про це позичальників. Й НБУ на Уряд їм в цьому сприяли. Ну принаймні — не заважали.

Відповідно, тягар кредитів при прийнятті політичного рішення розкладається між цими чотирма групами. Можна в рівній пропорції 25/25/25/25%, а можна в інший спосіб розподілу. Але це буде дещо несправедливо, бо якщо банки так позичальники в такому випадку несуть обтяження власним коштом, то НБУ може просто надрукувати гроші, а Уряд покрити свою частку за рахунок коштів держбюджету. Тобто за їх частки все одно сплатить позичальник. І не лише позичальник, а й всі українці. Бо друг грошей призведе до зростання інфляції, а повернення боргів за рахунок бюджету – до посилення податкового тягаря. Але у випадку, коли самих позичальників небагато, а сума їх боргових зобов’язань мала — це є можливим виходом із ситуації. Не кращім, просто можливим.

Що стосується економічних рішень, то вони більш справедливі й універсальні. Бо стосуватимуться всіх без винятку і стануть запобіжником майнових та фінансових конфліктів в майбутньому.

Перше економічне рішення, яке потрібно прийняти на рівні Верховної Ради має застосовуватись у випадках, коли кредити були беззаставними. В цьому випадку парламент повинен прийняти Закон України «Про банкрутство фізичної особи». Цим документом встановлюється:

1. Умови визнання фізичної особи банкротом та головний державний орган, що визначає та реєструє акти про банкрутство
2. Перелік видів майна та активів громадянина, на яке може бути накладено стягнення з боку кредиторів, а на які — не може, у випадку визнання його банкрутом
3. Межа відповідальності позичальника перед кредитором. Базується на оцінці рівня доходів позичальника. Якщо кредитор надав кредит вище цієї мажі, то це вже проблема кредитора, бо завчасно зрозуміло, що всі гроші надані у вигляді кредиту понад цю межу не мали шансів бути повернутими взагалі і єдиною метою кредитора, що надавав такий кредит було шахрайство у вигляді посягань на майно позичальника
4. Граничні терміни, в які кредитор може висувати свої претензії до позичальника, якого оголошено банкрутом
5. Умови припинення відповідальності позичальника, після стягнення з нього всього передбаченого в п.2. Простіше кажучи, віддав банку хату, машину, сарай і все, більше нічого не винен. Якщо наступного дня знайшов скарб, отримав спадщину, получив аванс за роль у голлівудському блокбастері — то вже твої гроші. Банк до них жодного відношення не матиме.

Друге економічне рішення, яке також потрібно прийняти на рівні Верховної Ради має застосовуватись у випадках, коли кредити були надані під заставу майна. В цьому випадку парламент повинен прийняти Закон України «Про обмеження відповідальності позичальника», в якому чітко приписати наступне:

1. Розмір відповідальності позичальника перед банком обмежується заставним майном. Саме майном, а не його вартістю. Якщо банк невірно оцінив майно й спрацював собі у збиток, то це його проблеми. Але якщо буде доведено, що банк навмисно занизив оцінку вартості майна (порядок призначення експертизи має бути прописаний), то позичальник отримає право не лише не повертати кредит, а й вимагати від банку компенсаційних виплат

2. При виникненні спірної ситуації чи неможливості позичальника сплачувати кредит, банк, що не погоджується на реструктуризацію боргу, має прийняти на баланс майнову заставу та виплати позичальнику всю суму кредиту, що він встиг сплатити банку на момент розірвання договору про кредитування. Саме суму кредиту, бо відсотки по ньому є доходом банку, якій отримано за використання кредиту. Сума виплати може бути зменшена на відсоток амортизації майна.

3. Щоб уникнути шахрайських дій банку, на такі види кредитів має розповсюджуватися правило, за яким тіло кредиту та відсотки погашаються паралельно. Це унеможливлюватиме ситуацію, при якій банк спочатку забирає всі відсотки за кредит наперед, а вже після їх сплати позичальник починає погашати сам кредит.

4. Заставне майно має бути обов’язково застраховане. Механізм розподілу страхової премії у разі настання страхового випаду є невід’ємною частиною цього закону

Безумовно, сам закони можуть та мають бути ретельно виписані, але ось ці базові принципи в них повинні бути обов’язковими. Доречи, норми законів поширюються на кредити, надані у будь-якій валюті (у гривні – також), тобто є універсальними.




Комментирование закрыто.