Енергетична незалежність: Україна та світ

Андрій Онищук, для "Хвилі"

Зеленая энергетика

Все частіше зустрічаємо ми у офіційних ЗМІ та вільному інтернет-просторі повідомлення з різних кінців світу про те, що в тій або іншій країні повністю, або більшу половину потреб в електроенергії забезпечують електростанції на відновлюваних джерелах енергії (ВДЕ). Подекуди читаємо, що внаслідок збільшення обсягу виробництва зеленими електростанціями ціна електроенергії на ринку тимчасово набуває від’ємного значення (що ж, доплачують за неї споживачам, чи що?)… Характерно, що такі повідомлення надходять не тільки з розвинутих країн, де вже десятиліттями стимулюється розвиток ВДЕ технологій, а й досить часто із „занедбаних” у цивілізаційному та технологічному плані куточків світу, з економікою у зачатковому стані. Що ж це за феномен, чи світ дійсно наблизився вже впритул до переходу на невуглецеву відновлювану і, по суті, безкоштовну енергію води, сонця, вітру, в якості основного, а не допоміжного, як було досі, джерела енергії? Чи почуємо ми подібні повідомлення хоча б впродовж років з нашого вітчизняного енергоринку, частка товарної продукції ВДЕ на якому заледве сягає на цей час трохи більше 1 %? Поки що цілком українським, «домашнім» виявляється невтішне з одного боку повідомлення такого характеру «з 1 липня 2016, після чергового підвищення НКРЕКП тарифів на теплопостачання, опалення українських домівок енергією сонця стане економічно вигіднішим, аніж традиційне теплозабезпечення» — а з якого боку ця інформація може виявитися обнадійливою — спробуємо розібратися.

Виробництво електричної енергії з відновлюваних джерел (сонце, вітер, малі річки, біомаса) після столітнього забуття в епоху екстенсивної індустріалізації — відродилося на рубежі тисячоліть і створило конкуренцію „традиційній” електрогенерації за рахунок легкодоступності і «вічності» джерел, а також екологічної чистоти технологій, на фоні вичерпних і екологічно ворожих природі та людині вугілля, газу та урану.

Досі розвиток ВДЕ йшов у якості допоміжного додаткового джерела енергії в енергосистемах, передусім через залежність від погодних умов і відсутність доступних технологій акумулювання виробленої електроенергії.

Але сьогодні ми із значною регулярністю зустрічаємо інформацію про повне, 100% або переважне, на більшу половину потреби, забезпечення електроенергією ВДЕ цілих регіонів як у розвинутих країнах (Португалія, ФРН, тощо), так і в неочікуваних на перший погляд, національних економіках відсталих країн, Коста Ріка, Чилі, ряд африканських країн, острівні держави.

Такі, наприклад країни як Португалія, Данія, Нижня Австрія, Норвегія і Ісландія не досягли ще повністю 100% забезпечення потреб споживачів за рахунок ВДЕ, але роблять вражаючі кроки в цьому напрямку. Португалія протягом чотирьох днів поспіль забезпечує себе енергією лише з поновлюваних джерел енергії. Нульовий етап викидів було досягнуто завдяки тільки електроенергії з вітру, сонця і гідро протягом 107 годин. Німеччина вважалась країною з надзвичайно розвиненою атомною генерацією. Сьогодні ж відновлювана енергетика задовольняє третину внутрішнього попиту (для порівняння — частка ВДЕ в Україні — 1.2%). Наприклад, 8 травня 2016 року (і такі дні не поодинокі), Німеччина досягла чергового максимуму в області виробництва відновлюваної енергії. Завдяки сонячному і вітряному дню, в один прекрасний момент виробники з таких джерел, як сонячна, вітрова, гідро енергія та біомаса забезпечували близько 55 із загальних 63 ГВт, що споживаються країною, тобто 87%. Ціни на електроенергію протягом декількох годин фактично пішли в мінус, а це означає, що комерційним клієнтам доплачують за споживання електрики.

Поки що в розвинутих країнах електростанції ВДЕ можуть досягнути 100% або близького до цього покриття потреб споживачів лише в окремі періоди часу або на окремих територіях, а в інших країнах такі показники ВДЕ досягаються внаслідок нетипового поєднання двох факторів: особливі природні ресурси і порівняно невелика кількість населення та непотужна або специфічна промисловість. Проте, все ж останнім часом тенденція виявляється все повсюдніше і виразніше.

Але ми бачимо, що скрізь, де це хоч трохи можливо, в секторі енергетики досягають суттєвої зміни балансу виробництва електроенергії в бік ВДЕ. У розвинених країн ці можливості пов’язані з потужною економікою та фінансово-кредитною системою, а в інших – з природними ресурсами, особливостями споживання тощо. І якщо Україну ми не можемо віднести до категорії „багатих” країн, в яких розвиток ВДЕ стимулювався мільярдними інвестиціями, то щодо енергетичного потенціалу наявних джерел сонячної, вітрової, гідроенергії Україна безперечно щедро обдарована Богом. Наприклад, один з світових лідерів використання сонячної енергії — Німеччина – має менший ніж Україна природний геліо- потенціал: «Україна має величезний потенціал сонячної енергетики. Виявляється, що найкраще місце на території Німеччини для сонячної енергетики є гіршим, ніж найгірше місце для сонячної енергетики в Україні», — сказав 2 червня на засіданні Верховної Ради України міністр екології України Остап Семерак.

Загалом, світові показники зеленого електровиробництва становлять близько 25 % на сьогодні, темпи введення нових об’єктів — 8% на рік, у 2015 році приріст потужності відновлюваної енергетики становив 8,3%, найбільший показник за всі роки спостережень: 152 додаткових ГВт по всьому світу. Українські ж показники невтішні – 1,2 % виробництва, 0,5% приросту потужностей у 2015 році. За 25 років жоден уряд України не спромігся виробити довготермінове бачення шляхів розвитку енергетичного сектора. Замість цього тривало мільярдне субсидування збиткового вугільного сектора та ігнорувалися питання безпеки експлуатації ядерних об’єктів. Новий уряд, схоже, схильний продовжувати цю сумнівну традицію попередників і цього року знову Міненерговугілля пропонує дати шахтам дотацій на 850 млн грн.

У той же час на основі проведеного моніторингу фахівці Greenpeace прогнозують щорічну передчасну смертність через викиди Трипільської ТЕС в кількості близько 1250 осіб. Протягом року також очікується понад 233 тис. випадків захворювань нижніх дихальних шляхів, з яких 93 тис. — у дітей.

В усьому світі торовані шляхи затратної енергетики вже визнані тупиковими. Міжнародне Енергетичне Агентство дійшло висновку про те, що кількість жертв забруднення навколишнього середовища буде продовжувати збільшуватися, якщо тільки людство не змінить своє ставлення до виробництва та використання енергії. Через забруднення навколишнього середовища мільйони людей помиратимуть щороку. За підрахунками фахівців, вже зараз від забруднення атмосферного повітря вмирає близько 6,5 мільйона осіб на рік. Фактично, мова йде про четверту з основних причин людської смертності (після високого кров’яного тиску, ризиків, пов’язаних з харчуванням, і куріння- при чому перші дві можна пов’язувати з впливом глобального потепління та забрудненням екосистеми). Згідно даних ІЕА , вугілля і нафта є основною причиною зовнішнього забруднення, пов’язаного з близько 3 млн передчасних смертей щорічно. Вугілля відповідає за близько 60% світових викидів діоксиду сірки та є причиною респіраторних захворювань і передумовою кислотних дощів.

На жаль, плани керманичів енергосектору України насторожують недалекоглядністю та інертністю – продовжується рух протореними напрямками вугільної і атомної генерації, з залученням інвестицій: частково вимушених, як з ГК ТЕС, що в сукупності із вуглевидобувною галуззю потребують постійних „вливань” у аварійно-відновлювальні роботи (80% обладнання ТЕС вичерпало термін дозволеної експлуатації, більша половина шахт – дотаційні), а частково і ініціативних, як наприклад добудова енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС (Х5Р4), хоча це, на думку незаангажованих фахівців, дорога в минуле. Адже таким чином посилюється майже повна залежність від імпортованого палива, на цей час 2/3 з РФ (а диверсифікація на американське паливо не змінить докорінно ситуацію залежності – просто господар нашої енергії буде інший, (?)„добріший”), загалом інвестиції в побудову блоків АЕС ведуть до подальших необхідних вкладень у будівництво сховищ, заходи з подолання негативного впливу радіоактивності і теплового навантаження на довкілля і багато інших затрат., а це мільярди щорічних бюджетних програм, мільярдні позики у світової спільноти, які доведеться повертати наступним поколінням, а також мільярдні відкладені витрати, наприклад із модернізації обладнання та налагодження вітчизняного повного ядерно-паливного циклу (ЯПЦ), нездійснення яких сьогодні посилює і в майбутньому закріплює залежність атомної енергетики від інших країн і „напівсировинний” її характер.

Впертість чиновників у торуванні традиційних напрямків призводить до парадоксальних результатів – підтримання затратної енергетики невідворотньо веде до подальшого здорожчання її продукції (не говорячи вже про супутні суспільні витрати, не враховані в тарифах, на подолання екологічних, техногенних, медико-соціальних та військово-політичних несприятливих наслідків екстенсивного нарощування наявних на цей час в Україні традиційних генеруючих потужностей ТЕС та АЕС. І от після чергового подорожчання в царині „дешевої” традиційної енергетики, коли НКРЕКП остаточно вирішила підняти тарифи на тепло для городян: було 534 грн / Гкал, а з 1 липня — 1043 грн/Гкал (це, так званий, середньозважений тариф на тепло для населення), — вартість на тепло від сонячної станції стає МЕНШОЮ, аніж від природного газу. За попередніми підрахунками, вартість однієї сонячної гігакалорії становитиме близько 800 грн.

За таких умов розвиток ВДЕ залишається єдиним виходом енергетики з екологічних і економічних глухих кутів, з-під енергетичної залежності, — до поступового, малими кроками, але невідворотного переформатування галузі.

Для оптимізму, систематизуємо причини, внаслідок яких уже сьогодні стає можливим хоч епізодично, але все ж бути ВДЕ не допоміжним, а основним джерелом енергозабезпечення регіону:

1) подолання (застосовуючи різні підходи) недоліку залежності від природних умов і поступове набуття повноцінної здатності до диспетчеризації в умовах значного і гарантованого попиту;

2) стрімке здешевлення обладнання, по-перше за рахунок науково-технологічного його удосконалення, по-друге, за рахунок налагодження масового і тому недорогого в перерахунку на одиницю продукції виробництва;

3) „інстинкт самозбереження” людства, який у калейдоскопічній картині змін і появи нових як сприятливих, так і небезпечних для суспільства факторів розвитку – послідовно намагатиметься відвести нас подалі від загроз глобальних кліматичних, техногенних та воєнних катаклізмів, а це означає широкомасштабну переорієнтацію світової енергетики із вуглецевих та ядерних технологій на ВДЕ.




Комментирование закрыто.