Інвестиції абсурду

 

Чому ж так довго Україна залишається без необхідних високотехнологічних інвестицій та з ярмом заіржавілого капіталу на шиї, що не дає нам піднятися і випростатися? Може ми приречені і такою запрограмована наша доля – бідність і відсталість назавжди. Ні. – Треба зробити невеликий екскурс.

Сучасний світовий капіталізм має певні здібності (і надає спільнотам можливості) долати економічні кризи і занепади власними силами і засобами. Це відбувалось і відбувається у різних країнах і Європи, і Америки, і Азії. В усіх випадках вихід з економічних криз пролягає через структурно-виробниче оновлення діючого суспільного капіталу. Особливо ж вражаючим є досвід Японії та Китаю – світових лідерів, які у різні часи після довготривалого панування у них антиринкових режимів (феодально-імперської монополії у країні сонця, що сходить, та комуністично-волюнтаристської надмонополії у Піднебесній) змогли вивести свої економіки з повної середньовічної темряви. Для того, щоб запрацював механізм оновлення суспільного капіталу, Японії та Китаю довелося спочатку замінити командно-ієрархічні моделі економічного обороту на приватно-ринкові, вільні і конкурентні. Використовуючи нові можливості, уряди цих країн послідовно здійснювали накопичувальну макроекономічну політику і стимулювали ріст капітальних інвестицій. Приватний сектор, конкуренція, ресурсне забезпечення сприяли виводу застарілих підприємств і самооновленню діючого капіталу. Не дивлячись на повну депресію, у якій перебували економіки цих країн (40-50-ті роки минулого століття – Японія, 60-70-ті – Китай), у надрах їх ринкових систем створювалися альтернативні для діючого господарства технології, виробництва, галузі, темпи росту яких були десятикратно вищими, поза звичайними вимірами. Сюди направлялися всі нові та вивільнені із старих виробництв ресурси. Таким чином їх господарські системи оновлювалися і реструктуризовувалися. І ці східні дива сталися буквально на наших очах. Випереджаючий ріст їх економік відбувався (щодо Японії) чи відбуватиметься (у Китаї) так довго, як іншим країнам світу потрібно буде часу для переходу більшості галузей на такі ж новітні рейки.

Треба нагадати, що у залежності від глибини криз і ступені застарілості суспільного капіталу виділяють коротко-, середньо- і довгострокові кризові цикли. У кожному з них діють свої механізми структурного оновлення. Для подолання короткострокових деформацій необхідне оновлення структури поточно-обігового капіталу (відповідно до нової коньюнктури поточного попиту). Середньострокові викривлення структури капіталу долаються перерозподілом виробничих потужностей між галузями у відповідності з новими пропорціями суспільного попиту (внаслідок зниження матеріальних витрат на різних стадіях виробництва і появи нових споживчих цінностей, що змінюють структуру попиту). Довгострокові деформації капіталу полягають у повній невідповідності його структурного розподілу і технологічного стану сучасним (новітнім) науково-технологічним можливостям і потребам. Подолання криз такого типу можливе лише шляхом переходу більшості галузей і виробництв на принципово нові базові технології. Для такого переходу попередньо мають відбутися фінансові перерозподіли капіталів на користь сектору новітніх технологій. А передумовою дії відповідного фінансового механізму є запровадження ринково-конкурентної на базі приватного бізнесу моделі розвитку.

Український виробничий капітал сформувався в основному за 70 років утопічного соціалізму і частково за період перед жовтневою революцією (а також внаслідок німецької техніки і обладнання після другої світової війни). Його технічний стан не модернізувався протягом десятиліть після пуску підприємств. Зрозуміло, що він не може не бути застарілим, переобтяженим морально деградованими і непотрібними виробництвами, насиченим зношеними до аварійного стану фондами і кинутими спорудами та будівлями. Як бачимо, у депресії – цілі галузі і населені пункти (від сіл до міст). Але у депресії – й практично вся економіка. Наше національне господарство потрапило у довготривалу кризу і перебуває у ній надто тривалий період (вже більше 40 років). Не вибравшись із загального технологічного провалля, ми не можемо не потрапляти й у середньострокові диспропорції капіталу і короткотривалі кризи на товарних ринках. Отже, завданнями для сьогоднішньої української економіки якраз і є заміна домінуючих рудиментних базових технологій індустріальної епохи на сучасні високотехнологічні, базовані на інформатизації, біотехнології і автоматизованих комплексах підприємства. Новітньому стану останніх мають відповідати також об’єкти інфраструктури, сервісу й управління.

Для відповідного структурного оновлення Україні потрібні насичені інвестиції в основний капітал, доступні для інвесторів сучасні технології і бізнес-проекти, а також побудова нових транспортних, комунікаційних, логістичних та інших допоміжних систем.

Що ж відбувається у інвестиційному комплексі нашої економіки? Наскільки він відповідає задачам масштабного, широченного оновлення діючого виробництва? Якими можливостями він розпоряджається і чи здатна Україна взагалі подолати це епохальне відставання і стати технологічно цивілізованою?

 

Інвестиційна засуха на українському полі

Всеохоплююча модернізація діючого капіталу неможлива без відповідних фінансових ресурсів. Їх обсяги обумовлюються продуктивністю існуючого виробництва і здатністю перерозподільчого фінансового механізму конвертувати доходи і прибутки суспільства у національні інвестиції. В українських реаліях найбільше, на що спромоглася система продукування фінансових капіталовкладень, це 233 млрд. грн. сукупних інвестицій (включаючи закордонні на нашій території) у 2008р. По відношенню до валового внутрішнього продукту (ВВП) держави це складало 24,6%. З настанням фінансової кризи обсяг капіталовкладень впав до 151,8 млрд. грн. у 2009р. (відносно ВВП – до 16,6%). У цьому році ситуація стала ще більш тривожною: очікується, що обсяг вкладень за рік зменшиться до 130 млрд. або 11,4% від ВВП. І це при тому, що за розмірами ВВП на душу населення Україна знаходиться на найостаннішому місці у Європі. Тобто у нас найнижче виробництво валового продукту, але й відносно такого мізерного його обсягу інвестується лише трохи більше десятої його частини.

Порівняймо: у Європейському Союзі діє обов’язкова вимога до країн-членів інвестувати у капітал не менше 30% від національного ВВП. Враховуючи, що величина останнього в розрахунку на душу населення в середньому у 10 разів більша за український показник, виходить, що обсяги наших щорічних капіталовкладень на одного мешканця фактично у 30 разів менші, ніж у середньостатистичній європейській країні. І це по відношенню до економік, які не є такими безповоротно технологічно відсталими, як українська. Ще одне порівняння: у Китаї – країні, яка за виробничо-технологічним рівнем ще 10-15 років назад була більше схожа на нашу, рівень щорічного інвестування – від 40 до 46% ВВП. Тому не такими вже й дивовижними є економічні успіхи цієї країни.

Отже, можна сказати, що в Україні акумулюються нікчемні за обсягами фонди капіталовкладень. Чи достатні вони для потреб оновлення і модернізації? Якщо співвіднести суми інвестицій та вартість діючого національного основного капіталу, то отримаємо: у 2008р. – це 6,0%, у 2009р. – 3,9, у 2010р. можна очікувати лише 3,1%. Тобто за таких темпів інвестування для простої заміни діючих капітальних засобів усіх видів – без розширення та якісного покращення існуючої бази виробництва – потрібно буде від 20 до 30 років. (Цікаво, що київська адміністрація обіцяє мешканцям замінити зношені трубопроводи гарячої води (протягом жовтня у місті було 150 аварій у тепломережах) через 20 років). Якщо ж врахувати, що за цей час вартість нових видів обладнання, машин, передавальних пристроїв, будматеріалів, монтажних робіт подорожчає щонайменше у два – три рази, то повноцінна модернізація економіки за сьогоднішніх обсягів інвестування розтягнеться більше ніж на 50-60 років. Це означає, що подібна квола модернізація не наблизить нас ні на крок до технічного рівня розвинутих західних країн, які зроблять за цей час декілька широких кроків власного прогресу. Ілюзія «наздогнати 20 найбільш розвинутих країн світу» за таких обставин стає для всіх очевидною, а самі такі заклики — пустодзвонними.

В цьому ж контексті глузуванням виглядають плани сьогоднішнього Кабміну, який на початку грудня 2010р. розглянув власну п’ятирічну програму покращення інвестиційної привабливості України, для реалізації якої, за підрахунками урядовців, потрібне залучення фінансового капіталу на 1 трлн. дол. (8 трлн. грн.). Звідки ж вони візьмуться?

Чому настільки жалюгідною є українська система формування суспільних інвестицій?

Зрозуміло, що їх величина перш за все залежить від прибутковості капіталу. Оскільки технологічна відсталість несумісна з випуском конкурентоспроможної продукції, підприємства не взмозі максимізувати свої доходи і прибутки. Окрім того, діюча в Україні система мотивації комерційної діяльності не спонукає бізнес до росту її ефективності, дозволяючи більшу частину прибутків отримувати завдяки корупційним сприянням влади і паразитуванню на чужих доходах (Докладно це питання висвітлено у статтях автора «Український капіталізм: дармоїдство на мотлоху» і «Україна: держава без промисловості»…). За таких стимулів для бізнесменів витрати на хабарі важливіші за інвестиції.

Друга причина нестачі інвестиційних фондів – незацікавленість власників фінансових накопичень вкладати свої гроші в економіку. Найголовніше, що це стосується громадян, які отримують засоби існування через заробітну плату, індивідуальні прибутки, пенсії, гонорари тощо. За статистикою, активні інвестиції населення не перевищують 1,0% усіх їх доходів. А доходи ці складають сьогодні близько 90% ВВП України. Згадаймо, що капіталізація індивідуальних прибутків можлива лише, по-перше, при фінансово-грошовій стабільності в країні, коли вкладення капіталу не знецінюються внаслідок зростання цін і втрати вартості грошової одиниці. За інших обставин такі вкладення є невиправдано ризикованими з високою вірогідністю втрат вартості накопиченого майна. По-друге, незацікавленість у інвестиціях обумовлена політико-правовими проблемами бізнесу, який продовжує діяти у ворожому чиновницько-міліцейському оточенні, при неможливості справедливого судочинства, адміністративних втручаннях у конкуренцію, договірні відносини, розподіл ресурсів та інше.

Третьою ключовою причиною низького інвестиційного потенціалу України є низька якість і неринкова сутність інвестиційного механізму – механізму перерозподілу фінансового капіталу економіки. Розглянемо цей механізм детальніше.

Інвестиції – собі на шкоду

Якість інвестиційного механізму визначається його спроможністю направляти потоки капіталу у сфери найвищої прибутковості. Зазначимо, що середнє значення співвідношення приросту прибутку і обсягів інвестицій по економіці у докризовому 2007р. знаходилося на рівні 31,5 коп./грн. У 2008р. воно впало до від’ємного значення (відбулося зменшення прибутку) – до -54,5 коп./грн. У першому півріччі 2010р. позитивний приріст прибутку відновився – до 44,6 коп./грн. (табл. 1).

 

Табл. 1. Прибутковість інвестицій та їх розподіл за галузями економіки України до фінансової кризи (у 2007р.) та після неї (за 9 місяців 2010р.)

 

 

 

Серед окремих галузей найвищий приріст прибутку на 1 грн. інвестицій у до кризовий час був у фінансовому бізнесі (262 коп./грн.), операціях з нерухомістю (65,2 коп./грн.), сільському господарстві (51,4 коп./грн.) і торгівлі (36,5 коп./грн.).

Цікаво, що без особливих втрат пережила фінансовий розлад банківська система (вона у цей час – 2008 і 2009 рр. – зупинила видачу позичок реальній економіці, але отримала широкі можливості бізнесу на державних облігаціях і валютних спекуляціях). Не дивно, що співвідношення приросту прибутків та обсягів інвестицій зросло у фінансовому секторі у І половині 2010 р. майже у 3 рази – до 686 коп./грн. Іншими галузями з найвищими значеннями цього показника у 2010 р. стали – промисловість (63,2 коп./грн.) і торгівля та ремонт (37,5 коп./грн.).

Як же розподілялися між секторами капіталовкладення? Повернемося до табл. 1. У 2007 р. найбільшими були інвестиції у промисловість – 34,1 % від усього їх обсягу, в операції з нерухомістю – 20,9 %, транспорт та зв’язок – 16,8 %. Внесок капіталу до найприбутковіших сфер був мінімальним: до банківської системи цей внесок важив лише 2,2 %, до сільського господарства – 5,3 %. Тільки в операціях з нерухомістю високий ріст прибутковості притягував відносно більші обсяги нового капіталу – 20,9 % усього його приросту по країні. Після фінансової кризи у лідерах з поглинання національних капіталовкладень – промисловість (отримала більше 37 % усіх інвестицій), операції з нерухомістю (21,9 %) і транспорт та зв’язок (16,9 %). З них лише промисловість має приріст прибутків вище середнього значення. Вкладання ж до найпривабливіших секторів – фінансово-банківського та торгівлі – чи не на останніх позиціях – відповідно 1,5 % та 1,2 % від усіх інвестицій.

Отже маємо невідповідність розподілу інвестицій критерію прибутковості. Високою є також інерція потоків фінансових капіталів, які у більшості поповнюють основні фонди застарілих господарських комплексів (промисловість, транспорт та зв’язок) з низькою віддачею. Міцними залишаються й перешкоди міжгалузевому перетоку капіталів (наприклад, у фінанси, сільське господарство, комунальні послуги, телекомунікації та інші), високими – бар’єри входженню у бізнес. Найбільш виразно це демонструє банківська сфера, куди має доступ обмежений обсяг інцествнесків. Пояснення – на поверхні: (а) тут не видають ліцензії усім бажаючим ввійти до касти обраних; (б) не треба вкладати інвестиції, якщо прибутки робляться на чужих грошах; (в) в українських реаліях вільний рух капіталів, в тому числі шляхом відкритого продажу акцій банків при їх публічних розміщеннях практично відсутній. Теж ж саме можна сказати про інші привабливі сфери.

Консервативність перерозподілу фінансових капіталів, що дозволяє надто велику їх частину зосереджувати у малоприбуткових галузях, спричиняє низький рівень загального співвідношенняприріст прибутків/обсяг інвестицій по всій економіці. Отже при даному обсязі інвестицій прибутків утворюється відносно менше. І чим менше отримуємо прибутків від такого перерозподілу, тим відносно менше інвестицій формується для наступного ділового циклу. В останньому менший обсяг інвестицій знову направляється у неприбуткові галузі та внаслідок цього ще нижчим стає середній коефіцієнт прибутки/інвестиції, а значить відносно падають обсяги прибутків по економіці. Отже при неефективному розподілі капіталовкладень у кожному циклі обороту капіталу суспільство недоотримує потенційний обсяг прибутків та вкладає відносно меншу величину інвестицій. Якщо так повторюється із циклу до циклу, то загальні витрати прогресують (як від’ємні похідні першого, другого та інших порядків). Тобто такі інвестиції – лише на шкоду економічному зростанню. Можна сказати, що мала частка високоприбуткових інвестицій у загальному їх потоці понижує рівень інвестиційного мультиплікатора, що діє у середньостроковому діловому циклі. І так впродовж десятиліть. Оскільки у ринкових економіках інвестиційний мультиплікатор є у 5 – 6 разів вищим ніж в Україні, то у порівнянні з ними реального приросту нашого капіталу не відбувається. Тобто інші примножують капітал – ми втрачаємо, інші рухаються – ми на місці.

Якщо нам вдасться змінити розподіл капіталовкладень у високоприбуткові галузі, забезпечивши надходження сюди хоча б половини обсягів інвестицій, то навіть за діючого технологічного стану виробництва інвестиційний мультиплікатор підвищиться з рівня 1,04 – 1,05, що був у 2003 – 2007 рр., до 1,11 – 1,12. Це дало б змогу через 5 років подвоїти річний потік капіталу (до 250 – 255 млрд. грн.). якщо ж все залишиться як було,то цей мультиплікатор повернеться на докризовий рівень лише через 2 – 3 роки, а отже до 2015 р. загальний обсяг інвестицій зросте не більше ніж до 160 – 170 млрд. грн.

Патріархальність джерел потоків капіталу

Неефективність розподілу в економіці фінансових інвестицій першопричиною має неринкове походження їх основної частини. Неринкові джерела (власні кошти підприємств і організацій, державний і місцевий бюджети) у 2007 р. давали 2/3 усього потоку капіталу (табл. 2). Власні господарські накопичення використовуються на самих підприємствах і служать для простої заміни зношених елементів їх основного капіталу. І жодним чином не сприяють розвитку нових галузей і запровадженню нових технологій.

Бюджетні ж капіталовкладення, що також мають неринкові походження, навпаки, розпорошуються між майже усіма галузями національного господарства (від соціальної інфраструктури до вугільних підприємств і банківських установ). Проте очікувати на ефективність цих вкладень не можна за визначенням, оскільки чиновники при виборі проектів не керуються критеріями прибутковості та економічності і, звичайно, вони байдужі до реальних результатів функціонування побудованих об’єктів. Не відбувається конкурсів проектів, інвесторів та постачальників (у т. ч. й по об’єктах Євро 2012). Бюрократичні інвестиції не сприяють й позитивним міжгалузевим перерозподілам капіталу, оскільки, як правило, примножують майно лише державних підприємств і не враховують ринкового попиту на інвестиційні ресурси. В останні два роки ми спостерігаємо й безсоромне викидання “на вітер” бюджетних інвестицій на десятки мільярдів гривень – при погашенні боргів збанкрутілих банків і корпорацій (як “Нафтогаз України”), навіть без затвердження парламентом. Тобто маємо байдужість до суспільних потреб, даремну витрату величезних сум грошей, заваду високо-конкурентним приватним бізнес-ініціативам та актуальними міжгалузевим переливам капіталів.

Ринкові джерела капітальних надходжень – це банківські кредити, засоби населення, інвестиційні та інші приватні фонди, прямі іноземні інвестиції (ПІІ). У передкризовому році вони у сукупності давали економіці лише третину усіх інвестиційних надходжень. З табл. 2 видно, що інвестування з ринкових джерел значно більше скероване на високоприбуткові галузі. Так, частка ринкових інвестицій до фінансового сектору дорівнювала у 2007 р. 65 % капіталовкладень у цей сектор, до операцій з нерухомим майном – 85,5 %, до торгівлі – 50,9 %. (Ще однією галуззю, де переважали ринкові накопичення капіталу, було будівництво, де вони досягли 82,9 %). Це свідчить про повну протилежність ринкових вкладень капіталу бюджетним і господарським: вони, як правило, є більш ефективними, мобільними, орієнтованими на прибутковість.

У той же час, як бачимо, основна частина ринкових інвестицій вкладається не у виробничі, а у посередницькі галузі. Саме останні інвестори оцінюють як об’єкти якісних вкладень. (Хоча ще на початку 2000-х років біля половини операцій ПІІ, банків та приватних інвесторів припадала на промисловість). Як свідчать дані табл. 2, виробничі галузі отримують капітальні надходження з найбільш консервативних джерел – бюджету і коштів підприємств та організацій.

 

 

Табл. 2. Структура інвестицій в основний капітал у галузях економіки України за джерелами фінансування у 2007 році (до кризи, в % до їх обсягу по галузях)

 

 

 

Так, у сільському господарстві у 2007 р. 61,4 % капіталовкладень надходило з цих джерел, у промисловості – 47,9 %, транспорті і зв’язку – 79,1 %, житлово-комунальному господарстві – 93,2 %. Очевидно, ці галузі втратили свою конкурентоспроможність на інвестиційному ринку і підтримують себе патріархальними методами. З цих причин їх перспективи є досить проблематичними.

Недостатність капіталів ринкового походження обумовлена перш за все утробним рівнем розвитку самих ринків капіталів – грошово-кредитного та фондового (цінних паперів). Монетизація економіки, тобто її насичення банківськими ресурсами, залишається у 2,5 – 3 рази нижчою ніж у західних країнах (у нас – 45 %, в США – 160 %). Капіталізація ж українського фондового ринку не перевищує половини річного обсягу ВВП країни (від 400 до 450 млрд. грн.), у той час як у світі ринкова капіталізація цінних паперів перевищує загальний обсяг ВВП усіх країн більш ніж у 76 разів.

Без становлення ринкового механізму, який тільки і спроможний перерозподілити фінансові капітали на користь найбільш ефективних проектів і галузей, в Україні будуть інвестуватися лише діючі застарілі виробничі комплекси та об’єкти уподобання бюрократії. Засобів для структурно-технологічного оновлення економіки явно не вистачає. Зараз загалом 89 % інвестицій вкладаються у застарілі об’єкти і не несуть інновацій.

[До речі, автори щойно прийнятого (грудень 2010 р.) Податкового кодексу помилково підносять запровадження норми про звільнення від оподаткування суми прибутку підприємств, яка використовується для технічного переозброєння останнього, як ключове досягнення у справі модернізації економіки. Насправді, ця норма перекреслює зацікавленість суб’єктів економіки направляти накопичення у новітні виробництва поза межами діючих.)

 

Володимир Лановий– доктор економічних наук, професор, Президент центру ринкових реформ, Главком

 

Частину другу читайте 28.12.2010 року

27-12-2010 18-43




Комментирование закрыто.