Homo Politico Ucraniana

 

Все вищезазначене приводить до висновку, що представницька виборна демократія, якою так пишається Старий Світ, не стала основою розбудови української держави. Цей сумний факт треба прийняти за основу для розуміння усього подальшого тексту.

Україна приречена на деградацію, і тому підтвердженням є перманентна політична криза, яка дестабілізує суспільство і гальмує його економічний розвиток. Очікувати позитивних зрушень можливо лише при умові запровадження цілісних системних реформ як державної структури, її управління, так і встановлення системи державної і приватної підтримки базових інститутів демократичного суспільства: вільних медіа та справжніх політичних партій та громадських організацій.

Україна, яка оформилася в незалежну країну і сьогодні, майже після 18 років автономного урядування, продовжує перебувати в стані певної невизначеності щодо свого майбутнього. 

«Демократичні імітації» і спроби запровадити європейські зразки урядування наштовхуються на спротив старої бюрократичної комуністично-радянської популістської манери урядування, коли суто декларативні намірі підмінюють собою ринкову ефективність, а «клас» урядовців невпинно чисельно зростає, поглинаючи все більше державних (суспільних) ресурсів для власного існування.

Світова фінансова криза 2008 року, яка продовжується й донині, загострила проблеми української економіки і державного механізму управління, оголила їх слабкі місця і, здається, назавжди зруйнувала міф про можливість структурного реформування як в системі державної влади (інституціональні сфери відповідальності і централізована вертикаль), так і в можливостях центрального уряду впливати на поточну економічну ситуацію.

Отже, демократія в Україні є «фасадною», відповідно «декоративними» є й усі атрибути демократії: «вільні» медіа, які б мали функціонувати за законом ринку, або утримуватися усіма членами суспільства як громадські сьогодні є дотаційними і повністю контролюються власниками, незалежна судова влада наскрізь корумпована і залежна від центральної влади (адміністративний тиск), те ж саме стосується органів внутрішніх справ та прокуратури. З огляду на сталу традицію «візантийської політики» замішану на комуністичній подвійній моралі перед нами постає дійсно страшний монстр українського homo politicо.

Хто він, цей усереднений український політик?

Він (вона) — фінансово заможна людина, оскільки тутешня традиція, крім декількох достатньо свіжих спорадичних випадків (1989-90, 1991, 2004) не знає широкої альтруїстичної громадської ініціативи знизу, а від так на членські внески довго політику не побудуєш.

Він (вона) — справжній феодал в класичному розумінню цього слова з усім штатом обслуги і глибоко особисто залежних від нього  людей.

Він (вона) — популіст вищого ґатунку, оскільки лише красномовний популіст по своїм моральним та інтелектуальним здібностям заслуговує на повагу і підтримку у населення, яке не знає чого воно хоче і не має спільних конструктивних ідей, які б «цементували» суспільство.

Українське населення як і російське завжди було і буде настільки різнобарвне за своїми поглядами, що дивує як ці люди спромоглися жити в одній країні.

Він (вона) — космополіт за своїми внутрішніми переконаннями, інакше він ніколи не зможе стати загальноукраїнським лідером. Космополітизм заперечує націоналізм, конфесійність, деякою мірою, навіть християнську мораль.

До всього цього варто додати, що політик в Україні перебуває в стані постійної війни між тимчасово «своїми і чужими». Поки живі його особисті меркантильні домовленості, які рідко набувають форму «паперових угод», він може розраховувати на реалізацію своїх планів. Оскільки це відбувається вкрай рідко, український політик приречений знаходитися в стані хронічної фрустрації і очікуванні чергового «кидка» (обману). Така етика поведінки призводить до кримінального мислення як у грабіжника. Тому, усі погляди політика спрямовані на загальне державне (фактично нічийне) майно як в грошовому (бюджет) так і негрошовому еквіваленті (земля, нерухомість, підприємства).

Статусні речі, як то — дорогі авто, годинники, одяг, будинки вважаються не лише ознакою належності до «касти топ-політиків», вони є наявним символом його політичних прагненнь — споживати на найвищому рівні задоволення, демонструвати свою майнову перевагу як найпереконливіший аргумент в подальшій боротьбі за чергові привілеї та свій добробут, які, чомусь в Україні, називають «політичною боротьбою», хоча кожним тверезодумаючим європейцем така поведінка трактується як неприховане жлобство і ненажерлива жадібність. 

Сьогоднішній український політик або, навіть, майбутній перебуває в системі, яку не він створив, але змушений діяти по її законом, інакше він  просто не буде українським політиком, система його виштовхне або, навіть, знищить.

В суспільстві, в якому фактично не існує системної свідомої підтримки громадських ініціатив за допомогою державних та приватних фондів, неможливий розвиток самого суспільства. Це, в першу чергу, стосується політичних та навколополітичних організацій, які б могли скласти як конкуренцію так і альтернативу теперішній владі.  

Державна влада не розуміє такої необхідності, а від так — ризикує деградувати до втрати контрольованості і керованості державою та привести к повній втраті незалежності.

Саме це ми й спостерігаємо сьогодні. Вплив влади на економічні процеси обмежується лише створенням «шумового інформаційного поля» за виключенням небагаточисельних спроб регуляції у кредитно-фінансовій сфері.

Чи існує вихід із теперішнього безнадійного становища?

Думаю, що ні. І причиною є те, що Україна залишається патріархально-аграрною країною, а селянам із землею та дешевою електрикою, як відомо, в усі часи державний устрій був і залишається «по цимбалах».

Якщо хтось скаже, що Україна є промисловою країною, то це буде явним перебільшенням, оскільки ми вже давно стали торгівельно-імпортною країною і наш ВВП, який, до речі є рекордно низьким, в порівнянні із країнами на Захід від Ужгорода та Львова, лише відбиває сумні перспективи нашого можливого розвитку. А від так, називаючи Україною аграрною, мається на увазі, що саме там, на селі, ще зберіглася реальна продуктивна праця. 

Як бути «успішним» політиком в Україні?

Якщо бажання жити в цій країні і творити її історію більше ніж бажання безпосередньо інтегруватися в суспільства цивілізованого Заходу, то найкраще, що можна собі вигадати — це бути політиком. Це ризикована справа, але дуже рентабельна. Ризикована, бо потребує не будь-яких інтелектуальних здібностей і моральної витримки й зовсім не гарантує, що політик зможе вмонтуватися в схему «свій-чужий» і не потрапить під гнів «сильних світу цього». Для того, щоб ризикнути і стати українським політиком, в першу чергу, треба засвоїти основи мистецтва маніпулювання своїм ближнім і дальнім оточенням.

Декілька практичних порад (:-(:

— Мораль — химера 

— Ціль виправдовує засоби

— Гроші — найкращий критерій ефективності

— Громадська думка — химера

— Медіа — засоби маніпуляції і не більше

— Журналісти — гірші і продажніші за повій

— Партії — спонсорські лобістські клуби 

— Опонентів треба брати голосом і поглядом, а ніяк не аргументом, бо останні все рівно розуміє максимум 10% населення

— Вау-ефекти — основа піару і ефективної комунікації, уселякі новітні медіа — пусте

— Завжди треба казати те, що хочуть почути люди. Перелік цих питань не є таким вже і великим.

— Не існує непідкупних чиновників, суддів, правоохоронців. Питання лише в ціні цих непідкупних.

— Співрозмовника треба ловити на його некомпетентності і «добивати» його морально.

— Треба «довбати» виборця трьома питаннями: Мова, Нато, УПЦ МП і КП.

— Варто пам’ятати, що Брюсель далеко і хто його знає, що таке Брюсель.

— А Москва  — поруч і при правильних розкладах завжди прокредитує в обмін на лояльність.

І  головне. Більше іскор в очах, відкритих рухів і експресії. Ніяких сумнівів в своїх словах. Історія все вибачає.

 

Безумовно — це гротеск, іронія і деяке перебільшення, але так легше засвоїти те, до чого сьогодні успішно наближається політика і політики в Україні.

А тепер про те, при яких обставинах справжня політика в Україні можлива.

В новітній український історії були приклади потужної пасіонарності людей, які мешкають на цій території. Назвати їх громадянами в повній мірі можна було б тоді, коли ці приклади не були б настільки спорадичними. 

1989 — перебудова, деградація системи управління СРСР, природній процес занепаду закритого і неефективного тоталітарного устрою (сучасної пропагандистської імперії). Приклад успішного громадського руху — «Народний рух України за перебудову». В 1990 яскравим прикладом альтруістичного пориву був «Живий ланцюг від Львова до Києва» на честь Акту злуки УНР та ЗУНР.

1991 — ГКЧП (військово-політичний заколот) і остаточний розвал СРСР, який був закріплений всеукраїнським референдумом про незалежність. Більш ніж 90% мешканців УРСР були фактично «за» створення власної держави.

2004 — грубі фальсифікації і цензура в ЗМІ — масові протести і возведення Ющенка «на трон». Очевидно, що головним мотивом активної громадянської позиції величезної кількості українців було альтруістичне прагнення до свободи волевиявлення.

Це три приклади МОРАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ наших людей і їх беспосередньої участі в політичних трансформаціях суспільства.

Чи можлива така ситуація в найближчій перспективі?

Так, але при умові появи справжніх ГЕРОЇВ або «настоящих» ВОРОГІВ.

Автор: Владислав Синяговський, Віце-Президент ДЕМІК  для http://politiko.com.ua/




Комментирование закрыто.