Привид бродить по Вкраїні – привид революціонізму

Після перемоги колишнього зека (кажуть, правда, що зеки колишніми не бувають, але я з ними справи не маю, тому не знаю) в олігархічному конкурсі на президентське місце табір українських нацдеків забився в конвульсіях. Пішли в хід заяложені лозунги «зради України», «продажу національних інтересів», «п’ятої колони Москви» і т.п.

Чому заяложені? Та тому лише, що в останні 5 років ми їх чули щодня на адресу одне одного з уст тих самих людей, яким народ нещодавно сказав своє глибоке «фе», і які цього «фе» ніяк не можуть адекватно сприйняти, як куртизанка «адью» від свого «спонсора».

Саме в тому таборі, представники якого зараз найактивніше рядяться в шати «захисників народних інтересів», ще задовго до Януковича були скомпрометовані усі гасла, під якими зараз намагаються повернути собі доступ до «корита» політичні банкрути.

Об’єктивна цінність будь-якої еліти для народу вимірюється тим, що залишається в «сухому осаді» від її діяльності після того, як вона відходить від влади.

П’ять років перебування на самій верхівці влади – неймовірно тривалий період.

П. Скоропадський, скажімо, за півроку зумів закласти основи української науки, культури, освіти, архівної справи, військової традиції, нагромадив значні золотовалютні, хлібні, цукрові резерви, добився європейського визнання, відновив економіку, транспорт, видавничу справу і т.п. А головне – створене ним пережило і його, і його ворогів, і працює в ХХІ ст.

Очевидно, що головна причина живучості його дітищ полягає в їхній об’єктивній, тобто – для всіх нормальних людей, незалежно від політичних уподобань – корисності. Усе, що є природнім і потрібним людям, живе вічно, а нетривким є все те, що зайве.

Екс-«всенародно обраний» схильний вважати, що його внесок в українську справу настільки великий, що «несвідомий» український народ оцінить його лише років через двадцять, а то й через сто.

Однак для ліквідації всього позитивного наробку «демократичного» табору, заради якого ми 5 років утримували всю кумівську братію, малописьменному «проффесору» вистачило кілька місяців. І крім істеричних заяв маргінальних вже діячів в стилі «всьо пропало» – жодної катастрофи в нашому житті не спостерігається.

Булька луснула, засмердівши на прощання. І заради цієї бульки влаштовувалися майдани, а весь народ чубився: «За Юща, чи за Янека? Ні, я за Юлю!»?!!

Всі прекрасно розуміють, що кипуча післявиборна активність «помаранчевого табору» з інтересами України має дуже мало спільного, оскільки завжди спостерігається лише тоді, коли представників цього табору викидають з владних коридорів. А влада ними використовується, як правило, зовсім в іншому руслі.

«…Трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або гравітаційний осередок  для національної культури взагалі.» (Д. Донцов. «Дух нашої давнини»)

З в’ялотекучої реакції на бунтування новоявленої «опозиції» можна зробити висновок, що український народ «наївся» вдосталь міжкумівських розборок та патетичних лозунгів, за яким ніщо конкретне не стоїть, тому всіх офіційних опозиційних лідерів станом на сьогодні вже можна спокійно вважати «вічно вчорашніми».

Адже народ дуже добре розуміє, що повернення «помаранчевої команди» до влади буде означати лише нову втрату часу та коштів з мінімальною корисністю для будь-кого, крім самої «еліти». Нацдеки виявилися просто занадто дорогими в усіх відношеннях і одночасно – так само в усіх відношеннях непродуктивними.

З іншого боку – їхні страхи є надто перебільшеними, щоб вважати їх адекватною оцінкою ситуації і, тим більше – серйозно на них реагувати. Особливо якщо взяти до уваги, що цим нас лякають вже 19 років, і нічого – караван іде, а собака – того, як завжди…

Тому істеричні конвульсії аж занадто «свідомих українців» є наразі виключно їхньою проблемою, і в жодному випадку – проблемами України. Це зрозуміла навіть «Європа», а тому вельми поблажливо дивиться і на «загибель демократії» в Україні, і на «здачу України Москві».

Натомість, в середовищі народу, «як у вулкановій безодні», зріє гнів проти влади ЯК ТАКОЇ, а народний гнів – завжди благородний.

Його наявність є ознакою невідповідності актуального суспільного устрою природнім прагненням людей. Гнів рано чи пізно виливається в осмислені дії по фізичному впливу на представників влади, а завершується все здебільшого соціально-економічним проривом, який, залежно від інтелекту та оперативності влади, може відбуватися або у вигляді динамічних реформ, або шляхом революції.

Однак, як у старому анекдоті: «Если Петрова и хочет замуж, то это не значит, что в Иванова есть шанс.»

Перше питання будь-якої революції – це питання ідеї. Адже революція починається з того, що ідея переоблаштувати цей «поганий» світ по-новому завойовує голови певної критичної маси людей.

Для якісної розробки такої ідеї, що повинна оволодіти масами, потрібно, насамперед, правильно розставити акценти і виявити причини «поганості» того, що існує.

Більшість українських «експертів» наші актуальні проблеми виводять з того, що, мовляв, ринково-демократичні реформи в Україні відбувають надто повільно, в людях ще живе «совок», і навіть не совок, а «комуністичне минуле».

Якщо «совок» виявився таким живучим, що його не вдалося витравити з народної душі за два десятиліття, то чи не логічним буде припустити, що для нього в цій душі є якесь природнє місце? І чи разом з «совком» не витравлять з України і всіх українців?

Те, що народ починає скаженіти, «експерти» зауважують доволі коректно. Але те, що з цього слід чекати, кожен трактує на свій смак, намагається виробити свою власну теорію і під її проводом повести народ саме туди, де цьому «експерту» найближче.

Якщо головною проблемою України є нерішучість у впровадженні капіталізму, то тоді логічно припустити, що майбутня революція повинна змести всі перешкоди на шляху до світлого капіталістичного майбутнього. От тільки виникає проблема ідеалів.

Всяка революція здійснюється в ім’я високих ідей, в основі яких лежить образ того суспільства, яке ми хочемо залишити своїм дітям. Капіталізм «з українським лицем» розгледіти сьогодні неважко: «вищий клас» – 0,5% – всевладні олігархи, «середній» – їхні прихвосні, а нам, сірим, 4/5 населення залишиться рабство нижче рівня бідності.

Невже хтось вважає, що пересічний українець лише про те й мріє, щоб його онуки були лакеями «елітних» нащадків пінчуків та порошенків?

Адекватного розуміння того, чого хоче народ (що, за класичним визначенням, є тотожним тому, чого хоче Бог) в середовищі українських «експертів» не спостерігається. Бо немає жодного вичерпного опису моделі суспільства, заради якого в Україні може відбутися хоч яка-небудь революція.

Однак, за правилом дилетантів: «хочемо, не знаємо чого самі, але з усією силою», нагнітання революційних настроїв від того не слабне. Виглядає на те, що справа в основному вже вирішена, залишається тільки «застовбити» за собою імідж пророка чи навіть й лідера.

Проте, «Їх революційність кінчалася так, як кінчається всякий порив у людей, що взялись, як каже Сковорода, «за несродноє собі діло»… В ролі формотворця заховувалися вони як ті непокликані з юрби, що допалися до влади про яких пише Платон: «Хоч дуже спритні й дотепні в своїх дрібних заняттях, в мистецтві правління державою були вони «юрбою, якої природа дуже мало до того надається».

…Франко писав: «Не нам, битим стидом, тебе провадити до бою, не нам з рабським мозком і серцем.» (Д. Донцов. «Дух нашої давнини»)

Що ж стосується якогось конструктиву в політичній ідеології так званого «національно-демократичного табору», то його важко було знайти навіть при найбільш прискіпливому аналізі.

А чи могло бути інакше?

Адже вся національна складова нацдеками була запозичена з хуторянського світогляду галицьких націоналістів 1930-х р.р. з вагомим додатком романтизму «пічних патріотів».

Натомість, вся «демократична» риторика була безбожно «передрана» з перекладних підручників, що публікувалися в «цивілізованих» країнах у 1960-х. Зрозуміло, що з такої еклектичної суміші ідей, творці яких вже давно повимирали, жодного конструктивного начала випродукувати неможливо.

Те, що сам «великий лідер» не орієнтувався у власній ідеології навіть на рівні випускника дуже середньої загальноосвітньої школи, стало очевидним, коли він так і не зміг дати ясної відповіді на питання, хто для нього є більшим героєм України – Шухевич з Бандерою чи таки Маркус з Шапіро. Зрозуміло, що за типової для нацдеків відсутності ясного бачення, чого, власне, прагнемо, добитися від того ж Ющенка адекватного сприйняття реальності неможливо.

Адже будь-яка оцінка залежить від критеріїв. Якщо дивитися з точки зору зростання добробуту всієї ющенківської «команди», то прогрес за останні п’ять років можна констатувати гігантський. Якщо дивитися на все це з точки зору 90% населення України, то картина вимальовується протилежна.

Але хто точно знає, з якого боку Ющенко споглядає на світ?

Обманювати одну людину можна вічно, писав Марк Твен. Обманювати всіх людей можна лише протягом обмеженого часу. Український народ, хоча й легендарно ледачий у всьому, що стосується самостійного мислення, таки допетрав помаленьку, що в процесі «впровадження» «найбільш передового соціального ладу» та «руху до Європи» позитивна динаміка спостерігається лише в зростанні статків олігархічної «еліти» та її прихвоснів, а у всьому, що стосується рівня життя широкого загалу – віз надійно застряв там, де був ще в «комуністичному минулому». А в деяких відношеннях – загруз у багнюці ще більше.

То за що тоді боролися? Вірніше – за кого жертвували своїм здоров’ям на майданах та демонстраціях?

«Щось подібного наступило і в нас, коли на спорожніле місце провідної верстви вдерлася демократична інтелігенція зі всіма своїми поняттями, смаками й поглядами свого обмеженого життєвого простору, який аж ніяк не приготовляв її до відповідального завдання заняти місце правлячої касти. Скінчилося це так, як мусіло скінчитися: захоплена ідеєю загального добробуту, вона мусіла скінчити рабством… Належачи до верстви підвладної, та інтелігенція і скінчила як верства підвладна.» (Д. Донцов. «Дух нашої давнини»)

Реакція на таку «еліту» з боку народу була завжди однозначною:

«І не російський совєтський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого і проти якого, ще раз повторюю, російські совєтські війська не моли б зайняти ні одного повіту нашої території.» (В. Винниченко, «Відродження нації»)

Винниченко – талановитий письменник, естет, а за натурою – холерик, належав до того типу українського інтелігента, що сьогодні є домінуючим в національно-демократичному таборі: сварливого, брехливого, підлого, злопам’ятного, перепудженого «ворогами» до останньої межі, при тому – завершеного сибарита, а головне, в силу органічної нездатності до опанування власних пристрастей – цілком імпотентного та нездатного не те, що створити щось серйозне, але й відстояти успадковане від минулих поколінь.

Політична діяльність для цього типу – свого роду хобі в перервах між творчими вечорами, поїздками по світу за державний рахунок, фуршетами на презентаціях, «науковою та творчою діяльністю», садінням калини, облаштуванням власної садиби, влаштуванням кумів на «хлібні місця», «пописуванням» у модні газети, закликами до єдності на мітингах й т.п. Тому він в принципі не може вижити в умовах добросовісної політичної боротьби. Відповідно, пов’язувати свою долю з таким типом – означає занапастити ідею, державу, власну совість, честь, і все, що тільки можна.

«Представники цієї демократичної інтелігенції, де б не опинилися, всюди вносили дух середовища, з якого вийшли, як казав Франко «дух наївного міркування мужика, що не бачив світів і не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт». (Д. Донцов. «Дух нашої давнини»)

До честі більшовиків у 1917 році можна зауважити, що вони ЗНАЛИ, чого вони хочуть. Бо, по-перше, вивчали фундаментальні праці, і не тільки Маркса, а, по-друге – протягом багатьох років займалися переважно тим, що обговорювали всі аспекти суспільства, яке вони збиралися будувати. Саме досконале знання мети та засобів дозволило нечисельній партії стати провідною силою 1/6 світу на сім десятиліть.

Але, як стало очевидним з подальших подій, навіть таке докладне знання предмету не убезпечило більшовиків від болючих поразок.

Українське відродження 1917 року стало можливим лише тому, що протягом десятиліть перед тим кожне соціальне питання, кожен політичний погляд шліфувався найкращими українськими умами, внаслідок чого було сформульовано засади СПІЛЬНОГО світогляду. Хоча й наявність ясної мети не гарантує від деструктивних впливів на спільну справу з боку авантюристичних особистостей на кшталт Петлюри й Винниченка.

Але відсутність такої мети однозначно ставить під сумнів адекватність «революціонерів». Якщо українські революціонери зразка 1917 року знали, принаймні, чого хотіли, і мали переважно цілком конкретні програми дій, не завжди, правда, реальні, але завжди – радикальні, то за результатами правління «помаранчевої команди» можна точно сказати, що вони самі не знають, які реформи їм слід проводити, і де.

Якщо «один з найвидатніших економістів світу» на посаді президента за 5 років не спромігся започаткувати жодної помітної справи в соціально-економічній сфері, то від гарячкової діяльності Тимошенко на посту прем’єра весь час складалося враження, що вся мета цієї діляьності – не в тому, щоб вийти з кризи та розгардіяшу, а навпаки – щоб ще сильніше все заплутати та розвалити.

Тому виникає запитання: чого більше в наших «революціонерів» – неспроможності до адекватного сприйняття реальності чи нездатності до розуміння азів державницької науки?

Однак, революція, якщо вона дійсно несе якийсь позитив – це не забавка для політичних лузерів і дилетантів, а тим більше – професійних паразитів. Це справа відповідальна, а будь-яка відповідальна справа вимагає до себе відповідального ставлення.

Друге питання, яке вирішує будь-яка революція – це питання влади. Тобто: кого від влади забрати, а головне – кого до неї поставити. Друга частина є неймовірно складнішою від першої, бо повісити свого ворога на стовпі може кожен, а от передавити своїх кумів та прихвоснів, які завжди дихатимуть будь-якому лідеру в шию, і які неминуче претендуватимуть на усі «хлібні» місця, корумпуючи при цьому все, що можна, – це справа не для слабкодухих. Навіть Наполеон цього питання вирішити не зміг.

За кожним же з сучасних офіційних політичних лідерів в Україні, як за сучкою в період тічки, ганяється численна команда «кобелів» з голодними до державних грошей та привілеїв очима. У такому випадку для слабосилої державної скарбниці прихід до влади такого лідера означатиме швидкий та надійний «капут», незалежно від лозунгів, яким даний лідер послуговується на передвиборчих мітингах.

Водночас, те, що вішати й давити при СПРАВЖНІЙ революції таки доведеться – в цьому сумніватися не варто. В сучасній Україні противників усувають за порівняно невеликі гроші, а тут на кону – вся держава.

І третє питання революції – розподіл національного майна. Революція – це завжди війна на виживання, а для війни, як казав Людовік IV, потрібні лише три речі: «Гроші, гроші і гроші».

Тому перше, з чим стикається нова влада у практичній реалізації своєї політики – це звідки, вірніше – в кого – взяти гроші.

Питання розподілу національного доходу включає в себе, насамперед, легітимізацію тих чи інших способів індивідуального збагачення. Саме тому широкі маси підтримують революцію, що сподіваються внаслідок неї отримати свою «справедливу» частку від спільного «пирога», причому – справедливість кожен розуміє в сенсі індивідуальної вигоди.

Будь-яка революція повинна насамперед матеріально винагородити своїх прихильників. Це формує її економічну складову. Однак винагородити не просто так, за власною примхою, бо тоді нащадки все відберуть назад, а на основі якихось фундаментальних принципів, які відображають певні моральні ідеали.

Практичне застосування цих принципів дозволить відібрати все зайве в тих, хто їх порушував.

Тобто: вся проблема в тому, кого оголосити «ворогом народу» і відібрати в нього «несправедливо награбоване» майно, а кого визначити в якості «кращих людей суспільства» і цим майном наділити.

Судячи з результатів діяльності «помаранчевої команди» після «майданної революції» 2004 року, «ворогами» українського народу виявилися 80% громадян України, а «кращими людьми суспільства» – старі і нові олігархи. І ще всякі там куми та підкумники «всенародно обраного».

Українська революція 1991 року відбувалася під лозунгами ринкової демократії, тому грошей на неї з боку цієї демократії не бракувало. Головною рушійною силою була колишня партійна номенклатура, з «шестидесятниками» включно, яка отримавши внаслідок ліквідації контрольних органів змогу «прихватизувати» все, що їй впало в око, негайно цією змогою й скористалася.

Хоча боротьба за незалежність висунула чимало благородних ідей та лозунгів, казнокрадська братія визнала правильними тільки ті з них, які відповідали її прагненню надійно захистити для себе та своїх нащадків все «нажите непосильним трудом». Без глибоких теоретизувань явочним порядком було проголошено, що високі стандарти життя «простому українцю» буде гарантовано тільки тоді, коли новоявлена «еліта» забере в свої руки всі багатства, залишивши українцю лише право самому вирішувати свої проблеми.

Тому економічна стратегія «демократичної» влади не могла не крутитися навколо усіляких різновидів приватизації успадкованого від «комуністичного режиму» добра під прикриттям «боротьби за національну державу».

Але навіть національна суверенна держава – це всього лише інструмент для побудови суспільства, в якому кожному громадянину житиметься краще. Без виконання цього завдання національна незалежність втрачає всякий смисл, як велика ложка, коли немає чого їсти.

Від держави ж, яку приватизували олігархи, народу може бути сама лише шкода.

Відповідно, український народ не виходить на майдани не тому, що такий тупий чи пасивний, а навпаки – тому, що дуже добре знає, хто до чого прагне.

Головною проблемою, вірніше – родимою плямою олігархічного утворення під назвою «незалежна Українська держава» є корупція, що не тільки унеможливлює будь-який соціально-економічний розвиток для українського народу, але й робить відірваними від життя будь-які теоретизування на цю тему. Інакше й бути не може – адже влада олігархів базується саме на корупції.

До 90% українців так чи інакше брали участь в розкраданні державного майна чи добивалися особистих вигод шляхом хабарництва або корупції. При цьому 90% громадян такі дії рішуче засуджують, правда, стосовно усіх інших. Мовляв, «я хоч і краду, але чесно».

Якщо нова влада візьметься за боротьбу з корупцією, то тоді їй доведеться репресувати чи не весь чиновницький апарат, плюс усю олігархічну «еліту», плюс усіх клієнтів цього апарату та «еліти», плюс членів сімей, кумів і т.п. Якщо вона цього не зробить, то позитивних змін не відбудеться, і наступній революції доведеться репресувати вже її.

Але якщо пересадити всіх професіоналів бюрократизму, то хто тоді заповнить вакансії в державному апараті?

Якщо дотримуватися тези, що світле майбутнє України полягає в ринково-демократичній площині, то тоді революція тут є в принципі неможливою. Адже Україна сьогодні є ринковою до останньої межі, все вже комусь належить, а приватизувати можна навіть державну резиденцію.

Демократії, за переконаннями того ж Ющенка, внаслідок його «наполегливої» діяльності нам також не позичати.

Ринкова демократія – це влада багатих, а багаті не бунтують, в сучасній Україні їм і так живеться непогано, не те, що в королівській Франції чи англійських колоніях у Північній Америці.

Бунтувати будуть бідні, гнані і голодні.

Сьогодні в Україні красти вже практично нічого, а судячи з парадигми розвитку цієї держави – на момент дозрівання мас до революції будуть вичищені останні резерви (що, власне, й стане головною причиною зриву) – тому питання забезпечення української революції грошима може вирішуватися лише на основі ПЕРЕРОЗПОДІЛУ. Іншими словами – взяти в Петра і віддати Іванові.

Але будь-який перерозподіл лише тоді має якийсь позитивний смисл, коли є інструментом впровадження нових соціально-економічних стосунків. Тобто – зі знищенням існуючого повинне прийти щось нове, не гірше, а досконаліше, ніж те, що знищували. В інакшому випадку все піде по колу.

Тобто: мало наділити бідних майном, потрібно ще й забезпечити, щоб вони його продуктивно використовували.

Будь-яка революція в сучасній Україні обов’язково повинна перерозподілити владу та майно від багатих до бідних. Але якщо бідних наділити майном на ринкових засадах, то, за законами капіталізму, через невеликий проміжок часу вони знову стануть бідними, а ті, проти кого вони виступали – знову стануть олігархами. В українській історії це проявлялося дуже оперативно і в найяскравіших кольорах. Причому – від Галичини до Слобожанщини бідніли, в основному, українці, а олігархами ставали представники некорінних національностей.

Це об’єктивно, оскільки в будь-якому суспільстві лише 10-12% громадян в принципі мають здібності до ефективного господарювання.

Забезпечити ж достойні соціальні стандарти всім «неуспішним» українцям може лише держава.

Якщо національне майно зробити власністю держави, а здібних до господарювання людей найняти менеджерами  в державний апарат, то тоді така модель суспільства називатиметься соціалістичною чи комуністичною, чи як там інакше, але, в усякому випадку – неприйнятними до вживання в сучасному українському бомонді термінами.

Це і не дивно, адже революції, як писав Г. Велс, здійснюються тими, кому немає місця в суспільстві. Той, кого друкують і слухають, революціонувати не піде.

Неважко прийти до висновку, що будь-яка революція лише тоді несе в собі якийсь потенційний позитив, коли вона змагає за зміну існуючого соціально-економічного ладу чимось ЯКІСНО новим. Якщо існуючий сьогодні в Україні устрій є недоладною копією суспільства ринкової демократії, що б там не говорили про «совка» та «спадок комунізму», то якою тоді якісно новою моделлю його замінити?

Проблема українців в тому, що, змагаючись наразі усіма силами за «впровадження» капіталізму на своїх теренах, вони усією душею прагнуть до соціалістичного суспільства, в якому український соціальний генотип завжди буде почувати себе більш природньо, ніж при ринковій конкуренції.

Загальний висновок: той, хто сьогодні вимовляє в Україні слово «революція» чи «майдан», повинен говорити «Б» і точно вказувати, кого, як, коли, на скільки і на чию користь він збирається «розкуркулювати». І який внаслідок цього виникне баланс жертв та щасливців.

Тоді широкий загал і подумає, чи варто йому брати у всьому цьому участь, а чи краще навпаки.

 

Олександр Бобик, політеконом, для «Хвилі»