Славой Жижек: Чому капіталізм завжди перемагає

 


Europa: Уже оголошено про кінець кризи. Що Ви скажете про це як марксист? Ви чекали на щось значно гірше?

 

Славой Жижек: Абсолютно невідомо, чи вже все в минулому. Ми на в’язкому ґрунті. У США великий переляк. Навіть The New York Times, яку важко вважати органом апокаліптичного марксизму, повна коментарів у стилі: «О Боже! На Волл-стрит уже повернулися до старих практик! Знову відбувається те саме». Такий тон домінує. Але це правда – попри все, я очікував значно гіршого результату. Звісно, не маю лівих ілюзій, що йдеться про межу можливостей капіталізму, що незабаром настане революція. Я дуже скромний марксист і вже давно зрозумів, що капіталізм має нечувану здатність виходити з кожної кризи ще ефективнішим.

 

Ви написали недавно, що єдиною справді дивною річчю в останній кризі є те, що всі повірили, буцім вона була якоюсь божевільною несподіванкою…

Пол Круґман показав, наскільки все спирається на сліпу віру. Запропонував певний експеримент у сфері мислення: «Уявіть собі, що всі важливі люди в банках – президенти, менеджери і так далі – ще двома роки тому знали б на 100 відсотків, як це все скінчиться». Його відповідь була такою: «Не вводьмо себе в оману, нічого не змінилося б». Усі вчинили б саме так…

 

Тому що дуже важко було б щось змінити? Оскільки дуже багато взаємозалежностей, дуже багато співучасників?

Не тільки тому. Чому вільний ринок тріумфує? Майже 30 років тому соціологи з Манчестера, аналізуючи феномен Марґарет Тетчер, відкрили щось неймовірне. Зрозуміли, що коли люди здійснюють ідеологічний вибір, не спираються на те, ким є нині і які мають інтереси. Значно більше цікавить їх те, ким можуть стати. У цьому полягає сила сьогоднішнього капіталізму: спираєшся на те, чого можеш досягти, якщо доля вільного ринку сприятиме тобі. 
Це також можна інтерпретувати по-іншому. Наші дії в щоденному житті величезною мірою регульовані тим, що у психоаналізі називають фетишистським витісненням: «Je sais, mais quand meme», або: «Знаю, але попри все». Ми можемо уявити катастрофічні наслідки власної поведінки, але, попри все, припускаємо, що справи якось владнаються. Абсолютно ключовим є аналіз цього феномену в нинішній економіці.

 

У певному сенсі Ви відкидаєте панівний наратив, згідно з яким комунізм був лише кривавим ідеологічним сном, а капіталізм є поверненням до реальності. Капіталізм для Вас, перш за все, сон. Якщо немає шансів для комунізму, так Ви можете принаймні помститися…

Я прошу поглянути на це по-іншому. Якщо колись існувала система, яка зачаровувала своїх шанувальників снами – про свободу, про те, що успіх залежить винятково від тебе, що щастя чекає вже за рогом, що приємності триватимуть без кінця – то це капіталізм. Це не все: Ви добре пам’ятаєте, що за комунізму нас намагалися переконати, що реальний соціалізм – це тільки якась викривлена версія ідеального прототипу. Ідеологи неолібералізму висміювали цей захист соціалізму як ідіотизм, наголошуючи, що все зло криється в самій ідеї комунізму, і нині вони посилаються на таку саму аргументацію: це не капіталізм поганий, просто ми мали справу з його викривленою версією. 
Упродовж останніх місяців незліченні публічні фігури – від економістів до Бенедикта XVI – бомбардували нас вимогами боротьби з культурою жадоби та надмірного споживання. Цей мерзенний спектакль дешевого моралізаторства був спробою звести до особистих недоліків індивідів те, що є суттю системи. Бернарда Медоффа намагалися подати як чорну вівцю. Але хіба Медофф не є суттю нинішнього капіталізму? Хоча б тому, що лінія поділу між «добрим» і «поганим» капіталізмом є суто ілюзорною…

 

Але ж Медофф просто крав. Ми можемо порівняти його з іншими тільки за допомогою ідеологічного прийому, повернення до марксистської праісторії: весь капіталізм – це злодії.

 

У такому разі поставте собі дуже просте, наївне запитання: чому Медофф не знав, що створена ним система в підсумку впаде? Що унеможливило йому доступ до цієї начебто очевидної правди? Адже не брак уважності чи вроджена ірраціональність, а тільки, мабуть, зовнішній тиск: примус брати на себе щоразу більший ризик, який уписаний в суть нинішнього капіталізму. Ми не можемо вказати, де було перейдено Рубікон, коли чесний бізнес перетворився на нелегальне комбінування. Це сама динаміка капіталізму затирає цю межу: всі інвестиції є ризикованою позикою на майбутнє. Раптова зміна обставин може перетворити начебто безпечну інвестицію на акт спекулятивного шаленства. Єдина різниця полягає в тому, що в нинішній, «постмодерністичній» фазі густина спекуляцій є значно вищою, ніж на ранніх.

 

І як можна дати цьому раду?

 

Ніяк. Ця самопливна, бурхлива циркуляція капіталу є доказом, що гроші становлять остаточну реальність нашого життя, що це бестія, яку ми ніколи не приручимо. Так як і любов, ідеологія є сліпою. Що з того, що ми не віримо у щось? У певному сенсі це ідеологія вірить за нас. 
Я процитую мій улюблений анекдот. Нільс Бор, великий фізик, приймав гостя. Той побачив над дверима Бора кінську підкову – як Ви знаєте, підкова повинна відганяти злих духів. Він запитав у Бора: «Слухай, Нільсе, ти справді віриш у це?» На що Бор відповів: «Звісно, що ні. Але я повісив її, тому що мені сказали, що вона діє, навіть якщо не віриш у неї».

 

Як я розумію, на Вашу думку, ми не маємо жодної свободи маневру. Без огляду на те, у що віримо і що зробимо, постмодерністичний капіталізм однаково переможе…

 

Я пов’язую певні надії з Обамою, хоча маю доволі змішані почуття. З одного боку, я побоююся, що Обама виконає – як кажуть – брудну роботу, вживе певні грубі заходи, трохи покращить ситуацію, але муситиме заплатити високу ціну за це, а з нового циклу процвітання користатиме республіканська партія, яка виграє наступні вибори. З іншого боку, в Америці триває незвично важлива дискусія на тему загальнодоступної медичної допомоги. Вона настільки важлива, тому що цілить у саме серце ідеології вільних виборів. Свобода вибору є, звісно, чимось дуже цінним, але функціонує добре тільки тоді, коли підлягає певним обмеженням. Сьогодні, в епоху суспільства ризику, ідеологія вільного вибору намагатиметься брехливо продати нам невизначеність – хоча б ту, що випливає з демонтажу держави добробуту – як обіцянку нових свобод. Той факт, що ми змушені змінювати роботу раз на рік, працювати на підставі короткотермінових контрактів, видається шансом для звільнення від обмежень постійної зайнятості, можливістю визначитися наново, здатністю відкрити потенціал нашої індивідуальності. А якщо хтось починає говорити про проблеми, пов’язані з цим становищем, відразу чує, що просто не дозрів до життя в сучасному світі з його новими свободами.

 

Якби Вас попросили описати результати кризи «лєнінськими» категоріями, що б Ви відповіли? Хто внаслідок неї програв, а хто підсилив свої позиції?

 

Часом – у нападах параної – мені здається, що капіталісти спровокували цю кризу з єдиною метою: щоб довести безпомічність лівих. Усе, що з’явилося в лівому середовищі як реакція на кризу, це ледве декілька незграбних неокейнсіанських рухів – жодної глобальної альтернативи, яка вказувала б, що думати і що говорити… Утім найкращим показником того, то лівим бракує у себе самих, є їхній страх перед кризою. Ліві бояться втратити зручну позицію критичного рецензента, у повній мірі вписаного в дотеперішній пейзаж, що відхиляє всі ризики. Якби ліві довіряли собі, цитували б Мао: «Скрізь на цій землі запанував несказанний хаос – ситуація є досконалою».
Радикальні ліві не мають ані найменшого значення. Отримують якусь збочену насолоду зі своєї зручної ситуації: єдине, що можуть, то закидати владу вимогами, які неможливо виконати. Це «старі товариші», прив’язані до зручного життя в університеті. Ліві представляють чисту, радикальну демагогію і вже давно втратили зв’язок зі звичайними людьми, з тими, яких називають робочим класом.

 

А якщо облишити цей чорний гумор… Хто ще залишився на полі бою?

 

Якщо висловити це простими словами: ми є свідками суперництва двох моделей. Ліберального англосаксонського капіталізму і того, що поетично називаємо «капіталізмом з азійськими цінностями», але кожен непоет повинен називати його авторитарним капіталізмом. 11 вересня 2001 року було такою важливою для першого десятиліття XXI ст. подією тому, що означало, що утопія ліберальної демократії починає зазнавати поразки, що не всі вважають ліберальну демократію очевидним рішенням. Нині у цьому змаганні ми просунулися набагато далі. Надходять дані, які доводять, що Китай дуже добре дає собі раду з кризою. Кожен пристойний лівак повинен дуже засмучуватися через це. Який був досі справді розумний аргумент на користь капіталізму? На багатьох прикладах – як Південна Корея чи Чилі – ми бачили, що капіталізм часом потребує диктатури. А також те, що цей альянс мінливий: після 10 чи 20 років капіталізм завжди ініціював рух у напрямку до все більшої демократії. Сьогодні так уже не є. Випадок Китаю показує, що союз між демократією і капіталізмом був остаточно розірваний. Власне це так тривожить у нинішньому Китаї. Я побоююся, що ця версія авторитарного капіталізму є не тільки сценою з нашого минулого – фази дикого капіталізму, а й прогнозом на майбутнє. Що станеться, якщо китайське поєднання виявиться ефективнішим, ніж ліберальний капіталізм?

 

Отже, на Вашу думку, комунізм був лише підготовчою фазою до ще брутальнішої фази капіталізму?

 

Я прошу пригадати хоча б історію Польщі після 1989 року: коли комунізм упав, цинічні екс-комуністи зазвичай ліпше надавалися до здійснення влади, ніж колишні дисиденти. Чому так було? Це не було жодною змовою, про яку твердять ваші близнюки [Качинські – Z]. Сталося так тому, що якщо герої антикомуністичних переворотів і далі бачили сни наяву, то колишні комуністи не мали ні найменших проблем зі схваленням безсердечних правил капіталізму. Вони мали жорстокість у крові. Це був великий посткомуністичний парадокс світу: антикомуністичні герої стали на бік утопічного сну про справжню демократію, а колишні комуністи вибрали жорстоку реальність ефективності ринку, включно з корупцією і великими брудними фокусами. Коли до цього образу додати країну, де комуністи обрали капіталізм, зберігаючи одночасно політичну владу – тобто Китай, – іронія історії виявляється ще більшою. Ми маємо справу з дивним переплетенням обставин: капіталізм переміг комунізм, але ціна за цю перемогу виявилася незвично високою. Нині колишні китайські комуністи б’ють капіталізм на їх власній території.

 

І це Ваша головна теза з нагоди 20-ліття падіння комунізму…

 

Охоче докину ще щось. У посткомуністичних країнах після 20 років ми й далі не можемо позбутися невдоволення новою реальністю. Ба більше – це незадоволення наростає. Комуністичні ностальгіки мають готову відповідь: «Це доводить, що комунізм зовсім не був таким поганим». Неправда – комунізм ніяк не захистиш. Це була тотальна поразка. Своєю чергою, пізні антикомуністи, яких повно в Польщі, Угорщині чи Словенії, на запитання, чому наше життя досі таке погане, якщо капіталізм кращий від соціалізму, відповідають: «Тому що це ще не справжній капіталізм. Нами далі керує маленька група комуністів. Тому ми потребуємо нового очищення, мусимо повторити антикомуністичну революцію». Це надзвичайно смішно, що нинішні антикомуністи використовують найпоширеніші лівацькі кліше, згідно з якими демократія в капіталізмі – це тільки маска, що приховує абсолютну владу секти багачів. Іншими словами, ці пізні неофіти антикомунізму не помічають, що те, що вони викривають як викривлений псевдокапіталізм, насправді капіталізм tout court.

 

Повернімося до головної теми. Як я розумію, Ви передбачаєте тріумф авторитарного капіталізму на Заході. Чи немає в цьому певного перебільшення?

 

Кажуть, що авторитарний капіталізм добрий для Китаю, тому що люди там мають у крові деспотичні традиції. Це не так просто – я помічаю чималий потенціал для нього й на Заході. Динаміка цієї кризи показала, що немає іншого виходу, ніж швидкі авторитарні рішення, що спираються на міцну державу. У 1990-х роках стверджували, що епоха адміністративного капіталізму, бюрократії минула. Сьогодні ми бачимо щось зовсім інше. Я прошу пригадати початок кризи. Слова «Рятуйте банки!» стали тоді безумовним наказом. Коли Буш запропонував першу антикризову програму, конгрес відхилив її більшістю двох третин голосів, а потім сталося щось дивне: усі разом – Обама, Буш, МакКейн – почали бомбардувати конгрес тим самим месиджем: «Любі, демократія – це прекрасна річ, але зараз немає на це часу, припиніть дебатувати, голосуйте «за». Ці гроші потрібні негайно, оскільки в іншому разі буде катастрофа».

 

І, напевно, дійсно була б катастрофа…

 

Лише якщо застосувати послідовно цю логіку, можна запитати в себе: чи слід проводити голосування винятково в несуттєвих справах? Демократія на Заході, звісно, виживе. Але я побоююся, що прірва між справжніми відчуттями суспільства і неможливістю їх висловити за допомогою політики може стати чимось дуже небезпечним. Особливо якщо від початку ми визнаємо, що немає на це жодної ради. У цьому полягає моя проблема з нинішньою демократією, а не в тоталітарному маренні, у якому підозрюють мене вартові законослухняності. Я був в Англії 2005 року, під час останніх виборів, які виграла незначна більшість Блера. За місяць до виборів на телебаченні подали результати великого опитування. Блера як політика ненавиділи в Англії найдужче. А потім він виграв вибори. Люди вирішили, що його усунення однаково нічого не змінить.

 

Отже, не йшлося про класичний випадок, коли народ не знає, чого хоче…

 

Радше про цинічну відмову, яка спричиняє, що люди взагалі припинили хотіти. Результатом є гігантська прірва між тим, що люди думають, і тим, як поводяться, як голосують. Стадо від початку вирішило, що має бути керованим класом спеціалізованих експертів. Проблема нинішньої демократії та сама, що й конституційної монархії: як підтримати ілюзію, що король/виборець справді приймає рішення, коли ми добре знаємо, що насправді від нього залежить небагато…

 

То можемо обрати цинізм: і так від мене нічого не залежить, або ж самообман…

 

А як наслідок, щупальці авторитарного капіталізму все ближчі до Заходу. Нам загрожує демократія, у якій усе буде зредуковане до ритуалізованих і порожніх шкаралуп. Найдосконалішими втіленнями цього явища нині є Берлусконі та Путін: вибори – тільки формальність, вони лише «затверджують» владу. І Путін, і Берлусконі мають однакову підтримку – 60% виборців, хоча економічна ситуація в обох країнах дуже погіршилася. Нічого дивного, що вони такі близькі друзі. Обидва схильні до раптових вибухів скаженості.

 

Ви говорите про схожість Путіна і Берлусконі, щоб порівняти авторитарну Росію та Європу. Але ж добре видно, чим вони відрізняються. Путін обожнює демонструвати голу владу. Берлусконі намагається подати себе як комічну постать. Це його гра: керувати, вдаючи, що є «одним з нас»…

 

Здається, ми входимо у фазу, коли публічне обличчя влади все виразніше непристойне, вульгарне. Уже нічого не залишилося від періоду, коли влада була пов’язана з гідністю. І це аж ніяк не прогрес. Досить поглянути на Саркозі, який поводиться, наче другорядний голівудський актор, всю нашу увагу зосереджуючи на тому, у що вдягнений і з ким спить. Не кажучи вже про Берлусконі, всі зусилля якого зводяться до того, щоб позбавити державну владу решток гідності. Чи пам’ятаєте, як після всіх цих секс-скандалів правник Берлусконі заявив, що твердження, наче Берлусконі був імпотентом, – це брехня, тож італійський прем’єр готовий довести це в суді? Цікаво, як саме? 
Ми живемо в цинічні часи. Не тільки в тому сенсі, що не сприймаємо себе серйозно…

 

Йдеться про те, що глузування становить важливу частину гри влади. Все очевидніше, що система не може існувати без цього…

 

І навіть якщо наші прем’єри чи президенти бувають клоунами, ми не повинні гучно сміятися з них. Є такий анекдот братів Марксів: «Ця людина виглядає, як корумпований кретин, і поводиться, як корумпований кретин – але це не повинно обманювати. Він справді корумпований кретин». Те саме можна сказати про тефлонових політиків-клоунів: незважаючи на те, що вони ті, ким видаються, їхній вигляд однаково вводить в оману. 
Ми маємо справу з постмодерністичними політиками, від яких ніхто не очікує, що вони реалізують свою виборчу програму. Це робить їх стійкими до всякої раціональної критики: оскільки їхні слова однаково нічого не означають, то що взагалі їм можна закинути. Це почалося ще за Рейґана (нічого дивного, що піонер цієї тенденції був актором): популярність президента йшла вгору власне тоді, коли журналісти закидали йому брехню або помилки. Часом нам здається, що досить пізнати правду, щоб змінити свою поведінку. Це припущення дуже оптимістичне. Чому – якщо ніхто не вірить у Святого Миколая – у грудні на кожному розі маємо ялинку?

 

Мабуть, усе зводиться до питання, як можна висловити виразити своє невдоволення в ліберальній демократії?

 

Для мене справжня трагедія сучасного толерантного лібералізму полягає в тому, що йому бракує громадського виміру. І ми не дуже знаємо, що робити з цим. Єдині ліки – це безперервні моралізаторство, покарання: суворіші закони для расистів, правила політичної коректності щодо сексуальних меншин і т.д., фанатичне вишукування, чи якийсь спосіб називання ромів – це вже злочин чи ще ні. Все це відчайдушна спроба проголошення єдності, у яку ніхто не вірить. Є щось таке, що називається флеш-мобом: зберемося спонтанно в одному місці, а потім негайно розійдемося. Сама ідея здається прекрасною, сповненою естетики, але в цьому немає жодної позитивної програми. І такими є наші сьогоднішні суспільства. Або ще інакше: пам’ятаєте Ви, як 2005 року в передмістях Парижа палали авто? Спочатку казали, що це джихад, але ж першими згоріли ісламські культурні центри та мечеті. Йшлося тільки про звичайний жест заперечення. Наші суспільства – це палаючі передмістя з людським обличчям: хаос мінус елемент насильства.

 

Розмовляв: Мацей Новіцький
Автор: Славой Жижек [Slavoj Žižek] 
Назва оригіналу: Dlaczego kapitalizm zawsze zwycięża
Джерело: Newsweek Polska, Magazyn Europa, 05.01.2010
Зреферував: Омелян Радимський,  Евроатлантика




Комментирование закрыто.