Розмажорений

Справи у підприємця йшли добре. Спочатку він торгував фарбами, потім майже усією номенклатурою будівельних матеріалів. Коли грошей стало вдосталь, почав приглядатися до енергетики. Я ледве відмовив його не лізти туди, бо усе ж там поділено та корумповано й чужі тим базаром не ходять. А от від придбання власного ресторану неподалік мальовничого озера у глушині спального району та ще й поряд з трьома кав’ярнями застерегти екс-стюардесу не спромігся. Дуже вже їй хотілося покерувати офіціантами та барменами з кухарями. Саме у тій ресторації я вперше побачив, що являє собою порівняно молодий різновид сучасної української фауни magior vulgaris — мажор звичайний. Якось, приїхавши пообідати (готували там дуже смачно та винахідливо), я став свідком дикої цілком сцени. До ресторану на синьому джипі підкотив із товаришами-однокурсниками син власників. Літній охоронець, який за невелику платню виконував ще й роботу паркувальника, гардеробника і двірника, із недостатнім поспіхом прибрав пересувний металевий тинок, яким перегороджувався в’їзд на стоянку для гостей. Двадцятирічний, хирлявий та блідий від курива, алкоголю і нічного життя, гицель влаштував за це пенсіонерові зразково-показовий наганяй, демонструючи своїм товаришам усю крутизну молодого пана. У чоловіка буквально навернулися на очі сльози. 

Слова студента про те, що у Києві «невозможно найти расторопной прислуги, а вот в Лондоне…» вивели мене нарешті із нетривалого ступору від споглядання того видовища. Я підійшов до Максима (назвемо його так) й чемно попросив заткнутися, пошепки нагадавши, що у Лондоні той ще не бував. Подіяло. Кампанія паничів передумала обідати у цій ресторації й подалася десь інде. У мене, втім, апетит також зіпсувався. Я зателефонував мамі Максима й без жодного докору сумління «настукав» на чадо. Більше я до тієї ресторації не їздив. За рік стало зрозуміло, що вона збиткова й від цього бізнесу родина без жалю відмовилася. 

А ще за пару років настала осінь 2008 року. Непомітно для багатьох підкрався кризець. На той момент родина, про яку я оповідаю, піддавшись загальному підприємницькому божевіллю, із головою поринула у спекуляції нерухомістю та землею. Не знаю, що там радили своїм знайомим такі ось «політологи широкого профілю», але я усім своїм приятелям-підприємцям з весни восьмого року наполегливо рекомендував виводити їхні активи з будівельного і земельного бізнесу та нерухомості. Ну не могло довго бути так, щоб щомісячні відсотки за валютним кредитом на придбання квартири були вищими за вартість оренди такої самої квартири. Не могла квартира у Києві бути дорожчою за аналогічну, наприклад, у Відні. Я пояснював, що в Україні має місце депопуляція, а мігранти, які прибувають сюди, є злиднями, відтак платоспроможний попит на житло, торгівельні та складські площі вичерпається. Говорив, що корупційні та тіньові джерела надходження коштів на ринок нерухомості не безмежні. Наводив приклад кризи іпотеки у США. 

Усі, кому я викладав ці аргументи, слухали уважно, а позаочі трохи кепкуючи над ними й наді мною. Зокрема, так поводилися і батьки мажора Максика. Виконала ж ті рекомендації лише одна родина. І зовсім не тому, що насправді повірила моїм словесам. Просто у тій сім’ї дружина дещо старша за чоловіка, а їхній молодшій донечці нещодавно виповнилося лише три роки. Особливістю ведення чоловіком будівельного бізнесу була необхідність пиячити із провінційними чиновниками, виконробами та іншими «харошимі людямі». Часто ці застілля закінчувалися у сауні, що цілком не подобалося дружині. Тому вона використала мої аргументи, як важіль збереження родини, а зовсім не вірячи, що це вбереже їхні грошики. Навесні та влітку восьмого року вони спродали свої земельні ділянки, квартири та особняки й чкурнули собі до Північної Адріатики. Коли тепер, вони нечасто навідуються до Києва, то у ресторанах та клубах, які ми відвідуємо разом, мені не доводиться відкривати гаманця. Як самі вони кажуть: «спасибки те по жизни». 

Темпи ж банкрутства родини колишньої стюардеси були карколомними, а їхні кредитори безжальними. Максим цілковито втратив статус мажора менше аніж за місяць — протягом жовтня минулого року. На щастя, батьки глави сім’ї — Максимові бабуся та дідусь, мешкають у великому селі поблизу Броварів. Вони мають удосталь городу, скотину, свині та птицю. Цієї весни міське панство уперше за багато років дружно допомагало стареньким садовити город. Наприкінці серпня мені зателефонувала екс-стюардеса й захоплено розповіла, який добрий врожай вони виростили й нині збирають. Запрошувала допомогти їм. Каюся — не знайшов я для того часу. 

Позавчора повертаємося ми із приятелькою з «Кінопалацу». Дивилися фантастичного бойовичка «Клони». (Так собі нічогенько, можна сходити, коли більше нікуди часу подіти.) Й зустрічаємо у вагоні метра Максима. Я б не помітив би його, якби не дивний випадок — молодий, стильно прикинутий чоловік поступився місцем жінці. Придивився, аж це Макс. Він ніби підріс, став ширшим у плечах, виглядає здоровим та задоволеним життям. Розповів, що їхній сім’ї після банкрутства вдалося зберегти невелику квартиру на Куренівці та автомобіль «Ланос». Макс двічі на тиждень їздить на Придесення, скуповує у селян городину і м’ясо та оптом здає їх базарним перекупкам. Батьки планують відкрити у селі крамницю побутових товарів. Звісно, якщо селянам й надалі вчасно платитимуть пенсію. Незабаром також запускають виробництво домашніх ковбас. Вже мають точку на базарі, десь на Виноградарі, де їх будуть продавати. Буду їхнім клієнтом. 

Минулої весни Максим мало не вилетів з Університету. Грошей на «заохочення» викладачів катма, а знань було ще менше. Довелося навчатися. Важкувато, але ніби впорується. Він, уперше в житті, мусів стежити за роботою Верховної Ради. Саме у день нашої із ним зустрічі депутати перенесли на 2015 рік набуття чинності Постанови, прийнятої на вимогу СОТу, щодо заборони торгівлі на ринках м’ясом, молоком, яйцями та іншими харчами тваринного походження. Від цього ж бо тепер залежить заробіток молодого чоловіка.

Цікаво, з його слів, поділилася мажорна спільнота. Діти банкрутів спочатку якомога довше приховували цю обставину, намагаючись з останніх коштів вести життя заможних гульвіс. Але їхні більш щасливі однокурсники, дізнаючись випадково або й навмисне, про факти втрати статків своїми товаришами, зловтішно повідомляли такі новини у колі їхнього спілкування. Зрештою юні банкрути почали об’єднуватися й зараз тримаються свого гурту. 

Мажорний спосіб життя здатні підтримувати лише діти чинуш та підприємців, що сидять на бюджетних грошах. Але вони піддаються дедалі більшій зневазі однокурсників. Втрата авторитету державою відбивається на ставленні й до статусу чиновника, й особливо, депутата. Надто у молодіжному середовищі. Втім це вже окрема тема. Макс, принагідно, обіцяв поділитися детальнішими спостереженнями. 

Костянтин Матвієнко 

Експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика».

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.