Антикриза – Політекономічне Дослідження. Частина 1

Підставою для оптимізму Ю. Тимошенко є віра в те, що найближчим часом криза в Україні сама собою «розсмокчеться» чи «владнається», а тому з’являться і гроші, і перспективи. На зустрічі з шахтарями у Донецьку у серпні цього року вона так і сказала: «Зараз ми візьмемо великі кредити в доларах під низькі відсотки, модернізуємо шахти – весь світ так робить; а коли у 2011 році криза закінчиться, з’являться надходження – почнемо їх повертати.»

Ідея – не нашого прем’єр-міністра. Тим же шляхом залучення все більших коштів у національну економіку ідуть сьогодні країни ЄС та США. Уряд України, як завжди, тупо мавпує поведінку «цивілізованих», більш досконалих з його точки зору істот.

Чому закачування грошей у національну економіку сьогодні стало мейнстрімом боротьби з кризою?

Динаміка національного економічного розвитку сьогодні вимірюється у прирості ВВП, а ВВП – у трансакціях купівлі-продажу, тобто – реалізованому платоспроможному попиті населення. Звідси – логіка боротьби з кризою: роздамо побільше грошей, народ купить на них більше товарів, виробництво зросте, ВВП збільшиться, економіка запрацює.

Однак, коли Європа та США втрачають свої позиції у глобалізованому поділі праці, Китай, Індія та ще багато інших країн, навпаки, нарощують виробництво і успішно займають місце колишніх лідерів. У 2009 році Китай зайняв перше місце у світі за виробництвом товарів: 17% проти 16% у США. На фоні фінансової кризи і падіння виробництва у «розвинутих» країнах Китай та Індія демонструють прирости по 7-9% на рік.

У китайській суспільній моделі великі капіталісти «вмонтовані» в структури КПК і є, по суті, партійними функціонерами. Тому вони не можуть стати олігархами, а розвиток економіки відбувається в інтересах суспільства  в цілому, волю якого і представляє правляча партія. По формі – капіталізм, по суті – соціалізм, бо не капітал керує суспільством, а суспільство – капіталом.

Виглядає на те, що світова криза б’є по найбільш «цивілізованих» і обминає тих, кого ці «цивілізовані» вчать, як жити. Отже, ця криза не світова, а певної суспільної моделі, і саме тієї, яку сучасні українські провідники вважають єдино прийнятною для наслідування.

З цього можна зробити висновок, що експерти «розвинутих» країн не надто сильно розуміють причини існуючої кризи (про це Ю. Тимошенко так прямо і заявила), а можливо – просто вдають, що не розуміють, а тому їхні (офіційні) антикризові заходи можна порівняти з ударами ногою по колесу автомобіля, у якому поламався мотор.

Помилка Сміта і Маркса

 

Класична економічна теорія капіталізму виходить з необмеженості матеріальних потреб людини, а, отже – необмеженості економічного зростання. Мовляв, тільки-но задовольняються одні потреби – відразу ж з’являються інші, а технічний прогрес приносить нам нові цяцьки, тому ВВП можна тільки нарощувати, інакше – смерть. Дана теорія відображає інтереси власників капіталу, для яких весь смисл економічної діяльності полягає у прибутку на вкладені кошти, отже – прирості майна, що у національних масштабах дає нам зростання ВВП. Відсутність такого приросту, стагнація національного виробництва для цієї категорії людей дійсно означає загибель як соціального стану.

Однак, в реальності теорія необмежених потреб не підтверджується. Інакше б людина, що наїлася донесхочу, була б такою самою голодною, як та, що нічого не їла, а той, хто одержує 1 млн. дол. на рік, був би таким самим незадоволеним своїм життям, як той, що заробляє 1 дол. в день.

На практиці все інакше, тому логічно припустити, що із зростанням рівня задоволення людини інтенсивність її прагнення до матеріального нагромадження, принаймні, знижується. З чого можна зробити висновок, що при зростанні рівня життя у «цивілізованих» країнах купівельна активність населення знижуватиметься. Відповідно, з боку платоспроможного попиту для зростання ВВП існують об’єктивні межі.

З боку виробництва розмір ВВП визначається трьома головними факторами: продуктивністю населення, рівнем розвитку технологій та соціально-економічною моделлю. Якщо припустити, що «цивілізовані» країни володіють найпередовішими технологіями, а модель ринкової демократії з економічної точки зору є оптимальною, то у цьому випадку у якості змінної слід розглянути фактор продуктивності населення. 

Коли ми звертаємо увагу на те, як сьогодні працюють люди у різних країнах, то натрапляємо на досить цікаві моменти, які чомусь регулярно випадають з поля зору тих, хто береться судити про економічну ситуацію у світі.

Продуктивність населення визначається багатьма факторами: фізичними, антропологічними параметрами, рівнем освіти, інтелекту, працелюбністю і т.п. Для усіх цих факторів є характерним національний (чи етнічний) вимір. Тобто: для кожного народу на Землі усі ці параметри є унікальними, а тому потрібно вести мову як про різні рівні продуктивності у різних народів, так і про різну національну продуктивність у різних галузях та кліматичних широтах.

Для класичної політекономії капіталізму, як і для марксизму-ленінізму, було характерним повне заперечення будь-яких національних відмінностей у розвитку окремих країн. Якщо ж ми все-таки їх врахуємо, то стане зрозуміло, чому, скажімо, копіювання американської моделі у африканській країні Ліберії закінчилося абсолютним фіаско, а в американських містах багаті білі райони співіснують з бідними негритянськими гетто.

На чужому горбу їдеш – у чужий рай попадеш

З того, що для кожного народу є характерним свій рівень продуктивності, ми можемо зробити висновок про те, що рівень розвитку будь-якої країни вирішальним чином залежить від національного складу її населення.

Ще М. Чернишевський зауважував, що якщо на двох однакових безлюдних островах поселити відповідно іспанців та англійців, то через двадцять років той острів, де житимуть англійці, відзначатиметься значно вищим соціально-економічним розвитком, ніж той, де хазяйнуватимуть іспанці.

За останні двадцять років у світі у цьому сенсі відбулися кардинальні зрушення. За 1990-2002 р.р. до Німеччини, скажімо, лише легально в’їхало 14 млн. іммігрантів, більшість з яких не володіє рівнем продуктивності, характерним для корінної нації. Зараз 40% новонароджених у країнах Західної Європи – некорінного походження. У США 40% дітей – небілі американці.

Історія формування американської нації до 1960-х років – це історія відбору найбільш активних, сміливих та волелюбних представників усіх рас та народностей Землі, однак, в першу чергу – вихідців із Західної Європи. При такому генетичному матеріалі питання світового панування цієї нації було лише питанням часу.

Зараз нащадки цих людей старіють, вимирають і заміняються набагато менш продуктивними і законослухняними, але зате плодючими неграми та латиноамериканцями. І якщо «батьки-засновники» США прагнули побудувати рай у пустелі, то теперішні новоприбульці хочуть перш за все скористатися з матеріальних досягнень своїх попередників. Не надто переобтяжуючись на роботах, вони тим не менше претендують на весь спектр соціальних виплат, а не одержавши їх – загрожують масовими різанинами.

Зниження продуктивності населення відбивається насамперед у падінні його економічної активності. Латиноамериканець не тільки не може працювати з інтенсивністю білого американця, але й не бачить у цьому потреби, задовольняючись меншим. І жодними закликами чи рекламою цієї ситуації не виправити.

Продуктивність економіки «розвинутих» країн падає, витратність – зростає. З точки зору простої логіки все виглядає само собою зрозумілим: справді, чому той же індус у США, виконуючи ту ж працю, заробляє у сто разів більше, ніж у його рідній Індії? Що заваджає Індії придбати передові технології та запровадити в себе передовий соціально-економічний устрій?

Українці, вірячи у всеблагість капіталізму і прогнозуючи неминучий стрімкий розвиток національної економіки, тим не менше, прикладатися до конкретної роботи по створенню спільного добра не поспішають. Дев’ять з десяти молодих українців сьогодні вивчають економіку та юриспруденцію, тобто – галузі, що жодного продуктивного наповнення ВВП не передбачають. Українці хочуть споживати, не працюючи. З чого можна зробити єдиний логічний висновок – створення високопродуктивного у економічному відношенні суспільства не лежить у межах їхньої історичної місії.

Свої життєві установки вони, очевидно, виводять з того факту, що у тих же США 50% ВВП створюють фінансові послуги, а власне продуктивні галузі – всього лише 18%. Тобто: левова частка виробленого продукту присвоюється юристами-фінансистами, а продуктивні працівники змушені задовольнятися все меншим.

Непродуктивні сфери у високопродуктивних народів дозволяють їм зберігати повну зайнятість і за умови надмірного матеріального забезпечення. Без них потреба у праці у тих же США скоротилася б щонайменше у п’ять разів. У низькопродуктивних же народів юристи-фінансисти не відіграють жодної позитивної ролі, а тільки роблять народне господарство неефективним, забираючи з нього найкращі ресурси та культивуючи у суспільстві неприродні та шкідливі для даного народу ідеали паразитизму та споживацтва.

«Хвиля» дякує політеконому Олександру Бобику за наданий ексклюзивний матеріал


Загрузка...


Комментирование закрыто.